Марина Павленко, «Русалонька із 7-В»

Відома дитяча письменниця Марина Павленко живе в Умані. Якось вона розповіла про свої книги в інтерв‘ю так:

Починалося все з дитинства. Дитинство – це коли дерева ще здаються такими височенними, будинки – величезними й загадковими, у кожній нірці живуть якість істоти, мінімум – тваринка якась, а так ще можуть жити і незвичайні істоти… Дитинство – це коли живі і тато й мама. Хочу сказати, якщо є у мене щось хороше, творче, то це звичайно від моїх дорогих батьків. Тато – Степан Павленко, сільський вчитель, усе життя поєднував тяжку сільську роботу, городи, з тяжкою сільською школою, бо сільський і міський вчитель – це, я думаю, дві різні професії, хоча вчитель – це така професія, що перед нею тільки вклонитися треба. І поєднуючи це все, він встигав щось творити, щось писати, завжди публікувалися якісь його статті у пресі, художні твори його публікувалися, дуже багато цікавих мовних анаграм написав за своє життя, яке так рано обірвалося… Ми видали книжку “Вічність така коротка”, куди увійшло краще з його доробку.

Недавно вийшла й мамина книжка, сільська вчителька Ольга Павленко написала книжку — “Мальви на причілку”, містила теж і мовні ігри, і розважальні віршики дуже повчальні і цікаві, і лірику, і просто прозові оповіданнячка.

Я в цій атмосфері з дитинства жила і воно вбиралося автоматично. Навіть не знаю зі скількох років я почала малювати. Малювала лівою рукою і досі люблю малювати, лівою рукою, пам‘ятаю, і підписи писала під малюнками. Прочитати навряд-чи їх тепер спромоглись.

Тобто – невідомо що з‘явилося перше: курка чи яйце, малювання чи слово – усе воно поєднувалося. У початкових класах я почала заводити власні книжки, які містилися у косу лінію зошитах, де теж пам‘ятаю: вірш – малюнок, вірш – малюнок, казочка – малюнок, тобто – усе поєднувалося. Один і перших віршів щось таке було:

Борщ кипить – ніхто не бачить,

Бо на кухні гопки скачуть.

І на малюнку танцюють кухарі, в каструлі кипить щось. Ці зошити регулярно батьками виносилися на горище. Чому? Не тому, що вони до цього погано ставилися, просто був такий час, що ніхто не вірив, що з цього взагалі щось може вийти. 

Пізніше ці зошити були зняті з горища, і я знайшла там “Казку Старої Ялосовети”, яку передивилася і вона мені сподобалася. Я її переробила, допрацювала і вона лягла в основу зовсім-зовсім нещодавно виданої  книги “Півтора бажання. Казки з Ялосоветиної скрині”.

В одинадцятому класі почалося все так би мовити всерйоз. Мій тато вів у нашому класі літературу і він задав писати вірш. Звичайно, я написала, це було цікаво й легко. І після того він сказав: “Пиши ще щось, пиши ще щось!”. Вже ми на горище не виносили тексти, уже почалася серйозна робота.

Таким чином, у конкурсі “Гранослов” переміг мій поетичний рукопис, вийшов книжечкою “Бузкові зошити” – так воно все й починалося.

Що ж до дитячих книжок, то насамперед хочу сказати – оте моє дитинство з високими деревами і великими таємничими будинками так довго не відпускало мене, так хотілося щось про нього написати. Хто з нас не садив свій город – щоб перейти на свій власний хліб, а не батьківський їсти, хто з нас не тікав з дому – ну так, недалечко, ненадовго, але – щоб трошки втекти? Хто з нас у дитинстві не одягав свою тваринку  у людську одежу – так дуже хотілося, щоб це було красиво. У нас киця Мура була, яка теж мусила бути моделлю для наших вбрань…

Що ж до “Русалоньки із 7-В”, то увібрало воно і реальність, і фантазію. Але поєдналося з історією цілком сучасної дівчинки, до речі, дуже багато з цієї дівчинки (правда вона просила не казати!) лягло саме з донечки моєї, вона не хоче, щоб вона фігурувала десь у якихось вторах. Вона мій перший критик, дуже слушні поради, я їх завжди враховую.  Переплелися пригоди дівчинки сучасної, вона закохана, шалено,  у красеня, а тут ще й додаються таємниці: десь у квартирі під ними кожного повного місяця відбуваються якісь таємничі події, хтось бродить, хтось ходить, а тут ще й коханий признався, що рід його спіткало прокляття… 

   Як це все потім переплететься?

Це виплило в окрему цілу історію.

Історії вони тільки здається, що важко писати, бо ніби спочатку не складається, мордуєш себе, а коли вони вже ожили, ніби виліпив із пластиліну, коли у героя вже очки кліпнули – все, набагато тоді стає легше, герої ведуть за собою, пригоди їхні тільки встигай записувати, вони вже самі переживають, сваряться між собою, живуть повноцінним життям, тільки доводиться їм дякувати за те, що дозволили пожити своїм життям, відволіктися від якихось буденних своїх проблем, побути на приступці, проїхатися їхнім казковим таким потягом, адже у книжках завжди усе трішечки краще, трішечки, цікавіше, ніж буває у реальному житті.»

Інтерв‘ю було записане два роки тому, і відтоді з‘явилося продовження книги Марини Павленко „Русалонька із 7-В, або прокляття роду Кулаківських” – “Русалонька із 7-В і загублений у часі” та “Русалонька із 7-В проти Русалоньки з Білокрилівського лісу”. Усі вони побачили світ у видавництві „Теза”.

А “Півтора бажання” – книга про повну скриню казок, вийшла друком у видавництві Грані-Т .

А от про “Домовичка з палітрою” розповім якось іншим разом:0)

А. Качан Вірші для дітей про море

Дотепер я знайомила вас з прозою, а сьогодні — цілком незвийчний пост.

По-перше, це книга віршів.

По-друге, в більшості своїй це вірші мариністичні, тобто — про море.

По-третє, я відсканувала дві сторінки книжки, (що до цього не робила) аби показати гарне оформлення та дати насолодитися поезією…

Мова йде про книгу Анатолія Качана «Хвиля хвилю доганяє». Побачила світ вона в одеському видавництві «Маяк»у 2007 році. Художнє оформлення книжки зробив відомий художник Кость Лавро. Але обкладинка — це дитячі малюнки, ось дивіться:

А це вірші на сторінках:

Додам, що до книги  Анатолія Качана входять не лише вірші про море, є й пейзажна лірика, є вірші про весну-літо-осінь-зиму, є ігрова поезія…Стане у нагоді не лише для естетичного розвитку дитини, але й для вивчення та декламування віршів на різноманітних садочко-шкільних святах:-))

Інтерв»ю Лесі Ворониної, «Таємниця Золотого Кенгуру»

Інтерв»ю Лесі Ворониної

Найкраще моє враження, найчудовіше з дитинства – це коли я вперше попала в справжній ліс. Так сталося, що я потрапила туди після закінчення дитячого садочка, от перед тим, як дитина йде у школу, у неї ще ціле літо вільне. І у мене були розкішні такі канікули перед школою у Будинку творчості письменників в Ірпіні, де я познайомилася з дивовижною дитячою письменницею, яку звали Лариса Михайлівна Письменна. Вона була дуже дотепна, дуже весела і дуже цікава. Вона мене вхопила за руку, коли ми з нею потоваришували; вона взагалі подумала спочатку, що я хлопчик, бо я зробила собі лук, стріли і вчилася стріляти з цього луку, бігала в штанах і коротко була підстрижена, взагалі любила такі хлопчачі заняття я – їздила на велосипеді, весь час була з побитими колінами, навчилася ловити рибу в річці Ірпінь… Але вперше я потрапила у справжній дивовижний ліс і Лариса Письменна показувала мені ці гриби, це було фантастично і чудово тому, що вона кожного гриба називала по імені і це була така ціла наука: і полювання за тими грибами – як їх знаходити під листочками, і як називається кожна квітка, яку ми зустрічали.  Я до того була дитиною, яка виросла на асфальті, як то кажуть, крім того, що я роздивлялася отих кузок маленьких, що повзають по землі десь на грядочках, які у нас були під дитячим садочком, де нам показували як цибульку садовити і показували як вона росте, роздивлятися тих черв‘яків дощових, хробачків, які виповзають – звичайно дитині дуже цікаво, бо ти дуже близько до землі, ти дуже маленький і ти можеш роздивитися все дуже-дуже гарно. Я пам‘ятаю, як було цікаво роздивлятися коників-стрибунців. Є такі коники, маленькі зовсім зелені, вони мені були не цікаві. А бувають такі сіро-коричневі, такого попелястого кольору, і у них були крильця яскраво-голубі або яскраво-червоні (правда!). І це я вперше зустрілася з такими кониками-стрибунцями ось там в тому лісі і під лісом. А бувають жабки у яких дуже яскраве оранжеве пузце в чорні плямочки – ну це було дивовижно! Потім я побачила, як Лариса Письменна сідала за стіл і починала писати казки. І вона свої перші казки дуже часто читала мені – ті, що нові писала. І мені було дуже якось і дивно, і цікаво, і страшенно-страшенно приємно. Вона мене називала своїм першим читачем. От такий прекрасний, чудовий спогад. Хоча, мені здається, що дитинство — це складний час в житті кожної людини. Багато кажуть, що це найщасливіший час, але, думаю, що дитині важко себе уявити як людину, яка все сприймає уже по-своєму, яка дуже багато розуміє. Дорослі її вчать – і треба вчитися того, що розповідають дорослі, але ж усі маленькі люди мають свій погляд і свої відчуття, і, можливо, ці відчуття бувають точніші і, навіть, кращі за дорослих.

Я  почала фантазувати дуже-дуже рано, напевно, це було у тих довгих-довгих тихих годинах, коли тебе змушують спати у дитячому садочку, а ти вже зовсім не хочеш удень спати, і тоді починаєш пошепки розповідати своїм сусідам по ліжках якісь фантастичні історії. І, напевно, всі наші слухачі знають, як такі люди цінуються в дитячих садочках і в літніх дитячих таборах. Я фантазувала, ці історії приходили самі собою в голову – я не знаю звідки вони бралися, але я могла розповідати цілі серіали. Ну, ви знаєте, як розповідають страшні історії, лякачки так звані, вони, хай не дивуються наші малі слухачі, вони передаються з покоління в покоління, діти їх розповідають і часом вірять й лякають себе. Але я найбільше любила не страшні, а веселі історії, я їх сама вигадувала, у мене були свої герої, це було дуже приємно і найголовніше, що я відчувала – що слухачі хочуть слухати далі й далі. І мені доводилося складати все нові й нові “серії” і, можливо, так я почала складати свої історії. Але я хочу сказати, що напевно, найголовніше у професії письменника – це те, що роблячи приємно людям і зацікавлюючи людей, ти отримуєш при цьому величезну насолоду, бо часом не знаєш, як поводитимуться  твої герої далі. Часом для тебе самого буває несподіванкою, що вони зроблять щось таке несусвітенне, щось таке цікаве, зовсім заборонене іноді і історія повернеться зовсім в інший бік. Так що це дуже цікава професія майже така ж, як у якогось слідопита чи у дослідника підземних печер, чи у космонавта. Письменник – це професія, яка завжди для тебе залишає якийсь сюрприз. Так, як ви чекаєте, що Святий Миколай принесе подарунок, ось такі подарунки бувають і для письменника, коли раптом звідкись вистрибує новий герой твого оповідання чи казки, чи повісті. Я вам раджу усім спробувати ось собі написати, щось скласти своє і, коли це – тільки твоя історія, коли це – тільки твої герої, вони оживають і весь світ сповнюється якихось чарів і фантазії.

ПС. Інтерв»ю було записане для передачі про книгу “Суперагент Нуль-Нуль-Нуль. Таємниця Золотого Кенгуру”. Вона побачила світ 2003 року у видавництві «Теза».

Анатолій Дімаров «Друга Планета»

Анатолій Дімаров

Друга Планета. –

К. “Школа”, 2006

Усі діти люблять казки. Особливо – надобраніч, коли бабуся чи мама, дідусь чи тато розкажуть або почитаються якусь цікаву. Коли я була маленькою, особливо любила роздивлятися малюнки – ілюстрації  до різних казок, уявляючи себе на місці Попелюшки чи Ганни-Панни. 

Але є й дорослі, які люблять казки. Тільки вони у них називаються словом “фантастика”. Так вчені назвали жанр літератури, який розповідає читачам про якісь уявні світи, космічні подорожі, зустрічі з інопланетянами або далеке майбутнє нашої планети.

Майже усі українські фантастичні твори написані для дорослих. Але, на щастя, син відомого українського письменника Анатолія Дімарова — Сергій коли був хлопчиком, дуже зацікавився космічними подорожами. І на його прохання, батько створив фантастичну книгу для дітей і про дітей двадцять п‘ятого століття! Називається вона “Друга планета”. Розповідь у ній ведеться від імені хлопчика Віті, якого батьки-науковці беруть із собою у подорож на Венеру. Також з ними летить і тітка Павлина – генний інженер рослинного світу. На Венері цей гурт мандрівників чекають карколомні пригоди, несподівані небезпеки, кумедні події, переслідування й втечі. А також – зустріч з фашистським режимом, який несподівано відродився серед раси орангів, до яких потраплять у полон головні герої…

Автор “Другої планети” — відомий український письменник Анатолій Дімаров народився у травні 1922 року у сім‘ї вчителів. Дитинство минуло у місті Миргороді на чарівній Полтавщині. Воював у Другій світовій війні, був поранений. Багато спогадів того часу лягло в основу творів письменника.

Після війни Анатолій Дімаров навчався у Московському літературному інституті, а потім ще й здобув фах учителя у Львівському педагогічному. По закінченні навчання працював головним редактором видавництва. Анатолій Дімаров  довгий час писав тільки великі романи й повісті для дорослих,  і лише коли підріс син, тоді письменник почав писати й твори для дітей: «Блакитна дитина», «На коні і під конем», «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Для чого людині серце», та інші. «Друга планета» побачила світ майже 30 років тому, спочатку у журналі «Дніпро», а трохи згодом -окремою книгою. І відтоді щороку кількість шанувальників цієї книги зростає. Сподіваюся, що і вам вона сподобається.

Галина Малик «Вуйко Йой та Лишиня»

Кожен із нас – книголюбів має улюблену книгу, яку перечитує і береже. Така книга – не просто палітурка, папір і надрукований текст, вона – найкращий друг, який ніколи не зрадить, втішить у скрутну хвилину і, навіть, дасть пораду – якщо уважно читати. Іноді таких друзів-книг не одна, а кілька. З часом до однієї улюбленої книги додається друга, а потім – третя….

Книги дають змогу подорожувати і дізнаватися про нове не виходячи з дому, а ще – вони дарують гарний настрій. От на моїй поличці нещодавно з‘явилася нова книга-друг, бо я вже її прочитала двічі. Із великим задоволенням прочитаю й ще, бо книга – дуже цікава. У маленькій передмові до неї так і написано: „Книга для повного щастя”! Уявляєте?

Автором цієї чудової повісті-казки є відома українська письменниця Галина Малик, ця надзвичайно цікава книга називається „Вуйко Йой та Лишиня”, вона побачила світ у видавництві „Грані-Т” у 2007 році.

Книга про домовичка на ймення Вуйко Йой, який живе у старовинній хатці, яка стоїть на високій горі десь серед густого лісу. Але він — не один головний персонаж. У книзі можна познайомитися з Мишеням, Яке Не Хотіло Вирости Великим та цвіркуном Лишинею, який завдавав Вуйкові клопоту. Станеться так, що 150-річною хаткою зацікавляться якісь люди…

«Вуйко Йой дуже давно не бачив людей. А тут одразу двоє! <…> схарапуджений Йой спочатку сховався під ганочок. Там він міцно заплющив очі й надув щоки. Він завжди так робив, коли хотів стати невидимим. Але він давно не робив цієї вправи, тож з першого разу нічого не вийшло….»

Люди виявилися науковцями, які вирішили хатку перевезти у скансен, а Лишиня якраз перед тим подався в мандри і тепер не знатиме — де ж його домівка!

Що таке «скансен» і чому Лишиня подався в мандри та чи зможе він знайти Вуйка Йоя й хатинку — читайте у веселій та сонячній книжці.

Додам лише, що „Вуйко Йой і Лишиня” були нагороджені у всеукраїнському конкурсі „Книжка року” у номінації „Дитяче свято”.

 

Всеволод Нестайко

Він хотів бути капітаном і художником, але став відомим на увесь світ письменником. Сьогодні мова йтиме про улюбленого тата “Лісової школи”, “Країни сонячних зайчиків” та “Тореадорів з Васюківки” Всеволода Нестайка.

Він народився 30 січня 1930 року у місті Бердичів, тепер Житомирської області. Мама письменника була вчителькою російської мови і літератури, а батько загинув, коли Всеволодові було всього три рочки.

Якось, коли майбутній письменник був звичайним київським школярем, до їхньої школи завітав Остап Вишня. Нестайко згадує, що було дуже холодно, із ротів йшла пара, а на сцені стояв справжній відомий письменник та читав “Зенітку”. Нестайко був тринадцятирічним хлопчиськом і ще не здогадувався навіть, що згодом він теж буде письменником, так само буде виступати у різних школах  і зрештою зустрінеться з Остапом Вишнею у відомому журналі “Барвінок”, де працюватиме редактором!   

Перше оповідання Всеволод написав у вісім років, письменник згадує, що воно було про мисливця з волохатими ногами.

А перша казка Всеволода Нестайка “В країні Сонячних зайчиків” вийшла друком рівно 50 років тому! Але перед нею були дві книги оповідань про звичайних школярів, про їхнє життя, пригоди і турботи — «Шурка і Шурко» та «Це було в Києві». 

Згодом Нестайко написав продовження до першої книги казок — «Незнайомка з країни Сонячних Зайчиків» та  «В країні Місячних Зайчиків».

Він вважає себе не тільки казкарем, письменником, але й драматургом – на багатьох сценах світу з успіхом йдуть його казкові п‘єси.

Також, багато років Всеволод Нестайко вів передачу на радіо про пригоди у лісовій школі, яку слухали й любили багато дітей з усіх куточків України.

За своє довге творче життя Всеволод Нестайко написав понад 30 книг, які були перекладені багатьма мовами світу, в тому числі й арабською, якою світ побачило дуже мало українських книг.

Назву кілька, щось ви вже читали, а щось – ще ні: «Тореадори з Васюківки», «Одиниця з обманом», «П’ятірка з хвостиком», «Пригоди Грицька Половинки», «Чудеса в Гарбузянах», «Незвичайні пригоди у лісовій школі», та багато-багато інших.

Сьогодні ваші увазі пропоную книгу, де зібрані всі твори про зайчиків — «В Країні Сонячних Зайчиків», «Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків» та «В Країні МІсячних Зайчиків». Випустило цю книгу видавництво «Країна Мрій» цього року у рубриці «Найкращі твори Всеволода Нестайка»

Всеволод Нестайко зізнався, що у дитинстві хотів бути неодмінно капітаном дальнього плавання. Багато плавати по світі записувати свої враження, спостереження і пригоди. Доля склалася так, що Всеволод Нестайко став дитячим письменником і багато мільйонів людей у всьому світі читають і люблять його веселі книги. Багато дорослих зізнається, що книги Всеволода Зіновійовича завжди піднімають настрій і підтримують у скрутну хвилину, тобто – є справжніми друзями на усе життя. Сподіваюся, що ви полюбите твори Нестайка так само, як люблю їх я та моя родина.

Леся Воронина «Таємне товариство боягузів»

Леся Воронина

Таємне товариство боягузів. –

Вінниця, “Теза”, 2006

 

Якщо ваша дитина боїться темряви, собак, висоти та інших неприємностей – запропонуйте взяти участь в експерименті. Дайте їй книгу “Таємне товариство боягузів, або засіб від переляку №9”, яку написала Леся Воронина.  Ваш син чи донька дізнається, що бути боягузом – не така в же й погана річ.

Крім того, виявиться, що боягузи, а точніше — Таємне Товариство Боягузів можуть врятувати нашу планету від страшних прибульців, які заразили землян вірусом страху. І саме боягузам вдасться їх зупинити, бо “вірус страху найперше вражає хоробрих. У них зовсім немає імунітету. А нам, тим, хто звик боятися, усе життя треба боротися з власним переляком тому у кожного боягуза є свої засоби подолання страху…”

Читач переживе разом з головним героєм Климом Джурою неймовірні пригоди. Спочатку, втікаючи від сусіда-хулігана Сашка Кактуса, він провалиться у каналізаційний люк і потрапить у секретну лабораторію ТТБ – Таємного Товариства Боягузів. Там Клим дав згоду на участь в експерименті – випробовування засобу від страху №9. Разом з Климом  у першому завданні були задіяні ще двоє агентів ТТБ – веселі хлопці на прізвиська Жук і Заєць. Вони проникли у лігво ворога й навіть зробили кілька знімків!

А ще врятувати планету від прибульців Климові допоможуть часоліт, винайдений бабусею, та мама й тато, які перебували на розкопках біля однієї з єгипетських пірамід… 

Написала цю неймовірну пригодницьку повість відома письменниця Леся Воронина. Як вона зізналася в одному з інтерв‘ю, в дитинстві понад усе любила розповідати страшні та смішні казки. Маленька Леся не могла заснути під час тихої години у дитячому садочку, тому придумувала різні історії. Це були серіали, які дівчинка пошепки розповідала іншим дітям, що теж не могли заснути. Переважно, це були веселі пригоди, які страшенно подобалися слухачам і вони вимагали продовження. Потім дівчинка вдосконалювала своє мистецтво оповідача у піонерських таборах, а потім виросла і стала письменницею…

Леся Воронина вважає дітей і підлітків найкращими людьми у світі, відкритими і щирими, бо ще “не встигли наростити захисну броню”. Саме тому її казкові повісті користуються популярністю серед маленьких і дорослих читачів.

Ваша дитина, яка “брала участь в експерименті”, прочитавши “Таємне товариство боягузів, або засіб від переляку №9” зрозуміє, що з труднощами,  які часом трапляються в житті неодмінно треба боротися і не боятися.

Книга стала лауреатом конкурсу “Дитячий портал”, за її мотивами створений радіосеріал.

Дерманський О.»Володар Маркуци, або Пригоди вужа Ониська»

Продовжую розповідати про дитячі книги, які сама люблю та іншим раджу. Сашко Дерманський — редактор дитячого журналу для діток «Стежка». Одна з найулюбленіших книжок дітей моїх друзів, колег та мого сина, коли він був маленьким —  «Володар Маркуци, або Пригоди вужа Ониська». Побачила світ аж 5 років тому у вінницькому видатвництві «Теза», відтоді вийшла ще одна книга про пригоди вужа Ониська, жабки Одарочки, мишки Евридіки, хробачка Кузі та колорадського жука Джека.

Цитата: «Одного дня Онисько виліз з-під гілля помріяти й заснув. Прокинувшись, вуж побачв жахливу картину: з неба прямо на нього падало сонце! Воно було велике — на півнеба, з країв у нього тріпотіли жовті язики вогню!

— Рятуйте!!! Сонце падає! — зарепетував Онисько й вужем прослизнув між гілляки. <…>Цілу ніч розмірковували, що ж їм робити. Під ранок жабка Одарочка мовила:

— А, може, воно не впало? Піду-но подивлюся.

Одарочка вилізла з-під гілля, звела очі вгору…і побачила, що ніяке сонце не падає, а висить там, де має висіти — в небі. А прямо над їхьою купою гілля розквітнув гарний сонях…»

Це улюблена книга дуже смішна, не зайдеться дитини, яка не сміятиметься над пригодами кумедних персонажів. Читайте, насолоджуйтеся!

Енді Стентон «Ви поганець, пане Гам!»

Енді Стентон,

Ви поганець, пане Гам! –

Л. “Добра читальня”, 2009

 

Уявіть собі злючого старигана який ненавидить “дітей, тварин, пустощі та кукурудзяні палички”, любить дивитися по телевізору “Щоднини погані новини” і живе у величезному будинку, який “перетворив на огидний свинюшник”. Цього старигана звати пан Гам, мешканці містечка Бель-Котятин, де він живе, лякають ним дітей.

І був у цього огидного дідуся “найгарніший, найзеленіший, найквітковіший та найсадковіший з усіх садків Бель-Котятина. Ось послухайте, який це був чудовий сад:

Загадайте число від одиниці до десяти.

Помножте його на п‘ять.

Додайте триста п‘ятдесят.

Відніміть одинадцять.

Викиньте ці дурні числі геть.

Уявіть чудовий садок….”

Автор цієї дивовижної книги – молодий англійський письменник, якого “Гардіан” називає “Зіркою, що сходить”. Енді Стентон народився у Великобританії, навчався в Оксфорді. Він зізнається, що улюбленим предметом у школі була англійська мова. “Я використовував свою любов писати безглузді історії, могла бути будь-яка тема – я її одразу перекручував!”

Це одразу видно з тексту книги, бо вона наповнена веселощами, грою слів, на перший погляд безглуздими жартами, але вони надзвичайно смішні, бо написані саме з тим безпосереднім почуттям гумору, яке притаманне дітям.

Сюжет книги такий: живе неприємний і злий дідуган, доглядає гарний садок. В місті з‘являється велетенський лагідний пес, який понад усе на світі любить гратися у садках мешканців Бель-Котятина. Власники садків надзвичайно щасливі з того, бо чий садок відвідає Джейк, тому надзвичайно пощастить. Але панові Гаму такі відвідини не сподобалися і він задумав… Ні, не скажу, що він задумав, напишу краще, що завадила йому зробити злу справу дівчинка на імення Джемі Гремі Трататемі Мія Ія Дея Ой Піка Тіка Неля Віка Дана Лана Гея Гой Ліля Ляля Льоля Оля Круть Верть Шкереберть Рося Тося Рабабар Надобраніч Ленуар, для друзів просто Поллі. Що можна очікувати від такої дівчинки? Того, що вона неодмінно врятує песика, знайде нового друга і перетворить читання книги на суцільний регіт.

Це перша книга Енді Стентона, вона вийшла у 2006 році.

“Я не мав грошей, тому написав “Ви поганець, пане Гам” в подарунок на Різдво моїм маленьким кузинам і змусив їх сміятися.”

Разом із кузинами Стентона тепер сміється увесь світ, бо книга для дітей стала одним із бестселерів.

Зараз молодий письменник працює над шостою книгою “Гаміади” — “Що на вечерю, пане Гам?”, яка побачить світ у жовтні цього року. Українською поки що перекладено лише першу книгу, тамуючи сміх, чекатимемо наступні, адже вони, за визнанням англійських дітей, не менш смішні.

Роальд Дал «Матильда»

Роальд Дал

Матильда. –

К. А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га, 2006

 

У кожної людини бувають книжки, які лишаються на усе життя. “Матильда” – одна з таких книг. Її написав відомий англійський письменник Роалд Дал.

Він прожив довге й цікаве життя. Народився 13 вересня 1916 року у Великобританії, в сім‘ї норвежців. Коли хлопчику було 4 роки, помер батько. Великій родині жилося дуже сутужно. Тому, по закінченні коледжу Дал вирушив у Східну Африку, у Танзанію, працювати на нафтопереробному заводі.

Коли почалася Друга Світова війна, Роалд Дал записався добровольцем у військово-повітряні сили Великобританії. Його не хотіли брати, бо письменник був велетенського зросту – майже два метри, але зрештою Дал став льотчиком. Під час одного з вильотів, він отримав серйозні поранення і навіть тимчасово осліп. Коли одужав, Далу запропонували стати помічником дипломата посольства Великобританії у Сполучених Штатах. Саме тоді і почалася письменницька кар‘єра.

Треба сказати, що довгий час він писав лише для дорослих. Але найбільшої популярності набули кілька книг для дітей. Навідоміші — “Гремліни”, датовані 1943 роком, “Чарлі і шоколадна фабрика” — 1964, „Матильда” побачила світ 1988 року.

Головна героїня  — дівчинка з надзвичайними здібностями. У три роки Матильда навчилася читати, в чотири вивчила напам‘ять єдину книгу, що була вдома і називалася “Куховарство”. А потім попрохала батька купити їй нову книгу, та він лише насварив її.

Матильда відчувала таку неймовірну потребу читати, що сама записалася до сільської бібліотеки. За рік вона пішла до школи і вже встигла перечитати ледь не половину бібліотечних книжок!

Та справжні пригоди почалися лише тоді, коли Матильда зіткнулася з жорстокістю і деспотизмом директорки школи пані Транчбул, яка вважає, що “найкраща школа та, де дітей не буде взагалі”…

Книга наповнена гротеском і гумором, подекуди чорним, але він анітрохи не шокує читачів.

“Матильду” варто купити дітям, які мають проблеми у школі з вчителями і ровесниками; необхідно подарувати її дітям, які люблять читати та обов‘язково прочитати з тими донечками і синочками, які ненавидять читання. Батькам варто звернути увагу на “Матильду” ще й тому, що перекладав її Віктор Морозов, а редагували Олекса Негребецький та Іван Малкович.

Але книга не тільки про перемогу добра над злом та боротьбу з несправедливістю. Це казка, і, як у будь-якій казці є чарівна сила, а нещасні в кінці обов‘язково стануть щасливими.