О.Гаврош“Пригоди тричі славного розбійника Пинті”та“Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу”

Жив собі маленький хлопчик, який понад усе на світі любив читати книжки. Мешкав він у Закарпатському місті Ужгород разом з батьками та молодшим братом. У 5 років хлопчик, якого звали Сашко, вже вмів читати і навіть ходив до бібліотеки. Там поважна пані бібліотекарка давала найкращому читачеві найкращі книжки. Але хлопчикові цих книг було замало, тому він частенько канючив гроші у батьків, щоб купити нові видання у книгарні, яка знаходилася у їхньому будинку!   

Ось почитайте, що він сказав в одному інтерв”ю Олександр Гаврош:  «Я дуже багато читав у дитинстві, у мене є ще молодший на три роки брат, і батько завжди мене сварив: “Іди гуляй, чого ти сидиш удома, скільки можна вдома сидіти!” тобто – мене з хати випихали, а молодшого брата навпаки: “Скільки можна на вулиці сидіти, іди читай!” Ми такі, трошки різні характером, хоча в одній сім‘ї росли. Я завжди дуже багато читав, пригадую, що був записаний у бібліотеку ще до школи, мені було 5 років, мене мама навчила читати і ми ходили в бібліотеку і брали книжки для мене. І вже пригадую, що у 1-2 класі я читав такі книжки, як  “Острів скарбів”, батько приносив із бібліотеки і я читав “Робінзона Крузо”. І один раз дуже  перелякався, коли у другому класі я на уроці читав і вчителька у мене забрала книжку, яку батько взяв із бібліотеки. От ще пригадую, що в дитинстві якось я так ішов по вулиці, була весна, і я собі думав: “Як добре бути дитячим письменником!”. Я чомусь згадав цю ситуацію, це було біля книжкової крамниці біля нашого будинку недалеко, я часто туди заходив, часто у батька канючив гроші на книжки, він казав: “Ну і нащо тобі ще й ця?”. Але батько теж дуже багато читав.

І ось зараз, ставши автором, який пише для дітей, я згадав цю думку і як це в житті усе закручено, ніби воно все розвивається саме по собі… Взагалі-то я не планував стати дитячим письменником, я журналіст, багато пишу і люблю різні жанри… Але якось потрапила мені до рук  документальна книжка про нашого відомого закарпатського силача, якого називали Кротоном. Прочитавши цю книжку, я зрозумів, що це унікальна біографія, Україна про цю людину нічого не знає, а колись її визнавали найсильнішою людиною 20 століття. І я подумав, що це треба переказати дітям, і якраз це були різдвяні свята, 2-3 тижні в газету не треба було писати, я її сів і написав “Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу”. Отак все і почалося. Потім цю повість я запропонував “Видавництву Старого Лева”, повість вийшла і ми започаткували серію “Українська сила».

 А потім я задумав написати гумористичну книжку, про те (а  в мене сину 12 років), як батько з сином шукають скарби розбійника Пинті. І за легендою, ці скарби заховані в горах і дотепер їх не можуть знайти. Але я задумався, коли я напишу ту книжку, усі будуть казати: “А хто такий Пинтя? Чого ми про нього не знаємо?” І я зрозумів, що треба написати про Пинтю, а потім вже писати цю книжку. А коли я прочитав усе, що потрапило мені до рук, то виявилося, що немає жодної книжки для дітей про опришків. А Робін Гуда, між іншим, ми вивчаємо у програмі середньої школи, а своїх не знаємо.. І з цією думкою я сів і на основі фольклору написав вигадану історію, персонаж – реальний, але все, що з ним відбувається – це все тільки народні байки. І от з цього вийшли “Пригоди тричі славного розбійника Пинті”…

На жаль, я не маю книги про Пинтю, тож покажу лише  обкладинку книги “Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу”. Вона починається з розповіді про те, як звичайний сільський хлопець приїхав у місто і заробляв собі на прожиття розвантажуванням вагонів аж доки його надзвичайну силу не помітив тренер доктор Брякус. І почалися пригоди! А які – читайте самі!

 

 

Вірші Галини Кирпи

Автор цих віршів – пані Галина Кирпа. Вона понад усе на світі любить кульбаби, котів та казки.Вірші я знайшла у журналі «Соняшник».

 

ПАМ‘ЯТКИЙ ВЕЧІР

Той пізній вечір дуже пам‘яткий:

між зорями виблискує Жар-Птиця,

Під яблунями ходять їжаки.

Сопуть і ходять.

Їм чомусь не спиться.

Вони зітхають тільки “ох” та “ах”,

коли цвіркун на скрипці зацигоче…

Жар-Птиці палять світло на зірках,

а  в їжаків такі блискучі очі!

 

*   *   *

Я бачила

стареньку-престареньку бабусю

біля аптеки.

Вона гладила

старенького-престаренького песика,

схожого на дідуся.

Вона стояла без рукавичок,

і руки в неї

були червоні від морозу.

Не сваріть мене, мамо,

я не загубила рукавичок,

я віддала бабусі,

щоб їй тепліше було гладити 

старенького-престаренького песика,

схожого на дідуся.

 

ЗОРІ В ЗОЛОТИХ ЧЕРЕВИЧКАХ.

Зорі бігають по небу босоніж,

тому й не чути

тупоту їхніх ноженят.

 

Зорі бігають по небу, зачаївши подих,

тому й не чути,

як вони дзеленчать.

 

А може, зорі й не бігають по небу?

Бо чого їм там бігати?

Можна ж набити гулю

чи підвернути ногу,

спіткнувшись об камінчика

край Чумацького Шляху!

 

Зорі взуваються в золоті черевички

і ходять одна до одної в гості –

чисто небесні панни.

 

А тоді, як на небі

не стає видно жодної зірочки,

знайте, —

то зорі нагостювалися

й порозходилися по своїх домівках,

бо кожна зірка завжди ночує

тільки вдома.

 

Клаус Гагеруп, сага про Маркуса.

Клаус Гагеруп — відомий норвезький автор. Крім того, що він пише книги для дітей та дорослих, він ще й актор, режисер, сценарист, викладач акторської майстерності.

Письменник має двох старших братів, один із яких теж відомий автор.

Пан Клаус народився 4 березня 1946 року. Дебютував у 23 роки з поетичною збіркою «Це як я думаю про тебе». Працював актором, директором і сценаристом у Національному театрі Норвегії, брав участь у радіопостановках та знімався у фільмах. Відомий драматург, автор багатьох книг для дітей та дорослих. Найвідоміші книги Гагерупа – це розповідь про 13-річного хлопчика Маркуса та його тінейджерські проблеми.

 Ця книга вийшла друком у видавництві «Теза», художником-ілюстратором стала Катерина Білетіна. Ці малюнки можна роздивлятися цілу вічність. Отже, Маркус.

Живе з батьком (мама померла), дружить із сином професора астрономії Сігрідом, усього на світі боїться, любить брехати (розповідає неймовірні історії) і колекціонує автографи. Це йому вдається шляхом листування:-)

«Я старенька бабуся і понад усе люблю Ваші вірші. Я вже сліпа, тому цей лист попрохала написати свого онука Маркуса. Якщо вам буде не тяжко — вишліть йому автограф, бо він їх колекціонує. Сподіваюся, що Вам неодмінно присудять Нобелівську премію, бо Ви її безперечно, заслуговуєте…»

Одного вечора до рук Маркуса потрапляє фото напівоголеної голувідської зірки, і він їй пише листа від імені самотнього норвезького мільйонера:-)

Переказувати не буду, напишу, що вони ЗУСТРІНУТЬСЯ! А як це буде — читайте!

 Особисто мені сподобалася друга книга про Маркуса та його друга Сігріда. Я сміялася так, що звертала на себе увагу оточуючих. Комедія становищ і непорозумінь обіграна письменником так вправно, що і дорослим людям буде цікаво почитати цю книгу. Дорослим хлопчикам, щоб згадати дитинство, а дорослим дівчаткам… — щоб згадати дитинство:-)

Ну, а я читала і бачила не тільки своїх однокласників, але й свого сина у деяких ситуаціях. Він теж прочитав із задоволенням і радить іншим.

 А ще ми з нетерпінням чекатимемо перекладу наступних книг про Маркуса.

 

 

ПС. У житті бувають дивні збіги: до рук втрапила книга Гагерупа про Маркуса, за кілька днів — виставка Білетіної, (про яку я писала), і — візит пана Брискіна на цей блог.