Казки Світлани Прудник

Уявіть собі казку про місто Закутаньки і місто Кашлюк, казку про місто, де будинки стрибали, щоб побачити Сонце… Або казку про те, як будильник у Діда Мороза застудився і Дід спізнився на Новий рік аж на півроку!

Ці неймовірні і добрі казки написала Світлана Прудник. Вона багато років працює у журналі «Барвінок» і знає — для кого вона записує казки.

Записує, бо усі вони — справжнісінька правда! Чому? Бо казки приходять до пані Світлани у гості і розповідають кожна свою неймовірну історію!

 Ось ця нова книжка, тут можна знайти такі казки:

Стрибаюче місто

Закутаньки

Дві миші у кота на спині

Літня казка про Діда Мороза

Сонячні стрибунці

Як Перший Сніг у гості ходив

Хмаруська

Окуляри, які любили танцювати

Місяць і зорі

Як хом»ячок Сандалик у трамваї катався…

 

 А це — теж нова книжка казок. Перша про Ведмедика, який усіх кривдив, називається (як і книжка) «Якби ти добрим був».

А ще є казочка про Зайчика, який якось забрів на Вовчу стежку,  про їжаків, які налякали мисливців, про непосидючого Павучка, який випадково прокинувся серед зими, про найкрасивішого метелика в лісі та про те, як Кротик дощ виглядав.

А ще є казка про Перші квіти, про Вухатого капелюха, про Малиновий чай і про Бурульчину пісню. Читайте!   

 Ну, а це книга не нова, але мені страшенно вона подобається. Називається вона «Одиннадцять казок про дванадцять місяців». Розпочинається вона такою передмовою:

«По небесному шляху торохтить віз, запряжений золотими волами. Править ним Сонце:

— Цоб, цабе золотії волики!

Це вдень, а вночі його змінює Місяць. Їдуть на тому возі 12 братів-місяців. І не просто так їдуть, а в гості. По черзі спускаються із воза на землю, прихопивши із собою гостинці. […]- Цоб цабе, золотії волики! — не спиняється віз ні на хвилину. На ньому 11 братів чекають своєї черги в гості йти. А ще складають казки про свого брата, котрий гостює на землі.«

 Як вже зрозуміло, казки про місяці року. Ось як вони називаються:

Січень-тріскун, Бокогрій, Заграйярочки, Лелечник, Скільки трав у Травня, Мальовані місяці, Липець, Прибериха-припасиха, Вереско, Листонепад, Стужайло і море.

Кожна з них розповідає про певний місяць, а про якого немає розповіді дізнаєтеся самі. А тепер — найцікавіше.

Інтерв»ю пані Світлани Прудник: Змалку я зналася з багатьма книжками. Кажу: зналася, бо почала гортати товсті татові книжки тоді, коли ще не могла читати, а просто брала їх і роздивлялася. Найяскравіший спогад з дитинства – це дитяча книжка Грицька Бойка. Уявіть собі сонячний день, ми – троє сестричок, чекаємо  з роботи тата, він приходить і приносить нам тонесеньку книжечку. Але в тій книжечці було дуже багато веселих віршів і яскравих малюнків. Ми ті віршики читали влітку, потім читали взимку, потім знов улітку… А коли книжечка стала трошки не такою гарною і зрештою десь загубилася, ті віршики і ту книжечку ми просто напам‘ять уже читали. Ті вірші я пам‘ятаю ще й досі.

Кіт-рибалка у човні

Мріяв на світанні:

— От, якби зловить мені

Карася в сметані!

 Або:

Надобраніч! – каже сич.

Бо в сичів  же день – це ніч.

Ця маленька книжечка через багато років подарувала мені зустріч з однією цікавою людиною. Коли я вже почала працювати у дитячому журналі „Барвінок”, то познайомилася із Богданою Бойко – це онучка Грицька Бойка. Богдана Бойко теж пише гарні і добрі веселі вірші, які ми спочатку друкуємо у „Барвінку”, а вже потім вони виходять окремою книжечкою…

Чи пам‘ятаю я першу свою казку?

Ні, не пам‘ятаю. Тобто – я пам‘таю усі свої казки, але котра із них перша – я навмисне забула. Чому – тому, що казки не люблять, коли їх лічать. Зі мною стався такий випадок: я спобувала порахувати усі свої казки, взяла аркуш паперу і написала їх усі гарненько, по-порядку. І раптом задзвонив телефон – як у тому вірші. Я взала слухавку і такий дуже сумний голос сказав мені:

   Казки не люблять лічитися.

Коли я повернулася за стіл, то побачила, що аркуша із поліченими казками немає. Може його сховала 10 казка чи 45 – я не знаю, але я зрозуміла, що казки не люблять, коли їх лічать.

А найстрашніше було те, що потім цілий місяць жодна казка не приходила ло мене у гості. Це було найстрашніше!

Казки, ви знаєте, десь там живуть, де – ніхто не знає, але мабуть, це правильно, бо якби ми знали, де живуть казки, то усі б захотіли туди у гості. А казки гамору не люблять.

Але часом вони приходять у гості і дивляться, якщо у тебе на душі чисто, ти не зла, не сердита, нікого не скривдила цього дня, то їм тоді ти можеш сподобатися і казка залишається з тобою назавжди. Тобі тоді залишається лише встигнути швиденько знайти чистий аркуш паперу, чи якийсь закапелочок у комп‘ютері, де вона могла б поселитися і жити вже з тобою.

Нещодавно я дивилася мультик, мабуть ви всі його бачили – „Льодовиковий період-2”, і подумала: а чому немає Котигорошко-2,  Рукавички-2, де живе тепер Язиката Хвеська, чи є у неї онучка, що сталося з Паном Коцьким? І наступного дня вже до мене прийшла казка „Багатоповерхова рукавичка”, а ще за кілька дні у двері постукала казка „Бублики для Пана Коцького”, а за нею прийшла казка „Котигрошко, Котиквасолька, Котибіб і сімейка зміїв”. Так з‘явилися у мене нові українські казки, які згодом, можливо, теж оселяться у красивому помешканні, яке називається „книжка”. Казки спочатку живуть на папері, або в комп‘ютері, але кожна казка мріє про те, що б мати свій красивий дім – книжку і всім вам читачики-слухачики бажаю, щоб до вас у гості частіше приходили казки і нові книжки!»

От тепер ви знайомі з пані Світланою Прудник і раджу — щойно знайдете книгу з її прізвищем — беріть читати не вагаючись!

Про Ольгу Сенюк.

 

1 червня минулого року Ольга Сенюк відсвяткувала своє 80-річчя. Це легендарна постать в українській культурі, адже ця мініатюрна жіночка переклала велику масу книг зі швецької мови! Зокрема — навчила говорити українською усіх «дітей» Астрід Ліндгрен. Все, що ви читати у дитинстві — пригоди Пеппі, Міо, Расмуса, Роню, Карлсона, усіх-усіх переклала для нас саме вона. Ось як розповіла про своє життя пані Ольга в інтерв»ю:


«Я з села, з Коломийщини, закінчувала Чернівецький університет і мені дали рекомендацію в аспірантуру в Київ. Так я раптом з‘явилася у Києві, закінчила аспірантуру, а тут якраз зробили Дитвидав у Києві і набирали редакторів. Я жила ще у гуртожитку і мені сказали:

—                     Якраз оце таких набирають конкурс. Як ти хочеш, то йди.

Конкурс був великий, там було три редакції, треба було трьох редакторів – «француза», «німця» і «англійця», це основні мови. Може знаєте, хто такий Лукаш, і йому дали наші роботи, щоб бачити – які з нас будуть редактори, які перекладачі – як ми знаємо мови, як ми можемо. Він вибрав мене, мого майбутнього чоловіка і Михайла Гайдая… Нас троє виграло той конкурс і я опинилася у дитячому видавництві.

Дуже мені сподобалася така робота. По-перше – це все ж-таки література, а по-друге, до нас приходили усі ті, що могли чогось навчити: Антоненко-Давидович, Віктор Петровський, Кочур, Ірина Стешенко, онука Старицького, Сенченко… Так що ми завше мали гостей, які учили нас.

І як уже ми працювали, думали – як братися й собі перекладати. «Будем перекладати тільки з оригіналів!» А оскільки я була в аспірантурі на загальному мовознавстві,  то вирішили, що мені треба перекладати із скандинавських мов, бо немає нікого, хто б міг з них перекладати.

І ото я почала…. Перша книжка, яку я переклала – то була казка «Цвяшок з рідного дому»….

І  я бачила Астрід Ліндгрен…

Як була перша виставка польської книжки тут, то там були перші книги, що я могла прочитати.

Карлсон, який я робила, потім – Пеппі, потім – Калле Блюмквіст, там три книжки, потім – Роні, Брати Левине Серце…Одним словом – багато.

Я її дуже люблю, вважаю, що якби бодай хоч 10 частина була таких мам, як вона, бо вона могла до дітей «підійти», то у нас були б ідеальні діти.  Настільки вона дуже вміла «підійти».

А як я з нею познайомилася? Тоді треба було посилати книжки (прим. перекладені — авторам) і я посилала їй книжки, десь ще середина 70-х років була.  Вона тричі приїздила у Москву і як бачила десь українців, то мені передавала вітання. А як уже постала Незалежність, я мала досить великі заслуги перед швецькою літературою, я не тільки дитячі книги перекладала, багато перекладала і добре, то мені дали грант на два місяці у Стокгольм, щоб я просто познайомилася з нею. Я, звичайно, взяла свого чоловіка… Тоді вона вже була така старенька, вона не чула і нікого не приймала. І ми поїхали туди, і посиділи з нею, мабуть, години три!

Сиділи ми на тому ліжку, на якому вона писала Пеппі Довгупанчоху, як її дочка ногу поламала. Таке біленьке ліжечко, ми собі сиділи, говорили про все, про що тільки могли…

І маю я від неї фото, це якраз з того часу, бачите: «Тіль Олга фром Астрід Ліндгрен».

Оце всі книжки, які вона писала – тільки із свого дитинства і свого брата, і ще двох дівчаток, які там були…

Оце мені сказали, щоб я переклала. Ця книжка про її батька. Оце такий батько був – розбишака, і такий справді гарний, добрий розбишака, оцей Еміль з Льонеберга. Це її найулюбленіша книжка.

Я оце перекладаю і маю таке задоволення!

Мені здається, що ті діти, які не знають цих книжок, то дуже багато їм бракує, нічого їх не зможе замінить.

У неї книжки ну такі живі, такі… доторкнутись можна до кожного слова, до кожного речення… Ти сам бачиш, як воно пов‘язане з таким життям, якого дитині треба, щоб бути дитиною….»


Ще про пані Ольгу Сенюк можна прочитати на таких сайтах:


http://www.day.kiev.ua/274735/

http://www.ut.net.ua/art/167/0/2041/

 




Звіт про презентацію «Зимової книжки»



На презентації для преси людей було небагато, але на виставу прийшли найважливіші і накращі читачі. Вони брали активну участь і отримали неабияке задоволення від дійства.

А отут http://videonews.com.ua/videos/knigarnia-e.html — може хтось із відвідувачів книгарні Є побачить і себе на відео:-)


Моя улюблена книжка.(Роня, донька розбійника)

 

Ця книга має дивовижну історію, а ця історія мала дивовижне продовження.

Я навчилася читати у 4 з половиною роки, відтоді для мене найкращий подарунок – книга.

Але “Роня, дочка розбійника” – особлива, бо куплена на власні, зекономлені зі здачі 25 копійок! Мені було тоді 10 років і книгу з такою назвою ніхто з родичів нізащо не купив. Навіть пропри те, що написала цю казку Астрід Ліндгрен!

Книга про доньку розбійника Матіса Роню, яка народилася у якомусь середньовічному замку дуже страшної грозової ночі. Тієї ночі блискавка влучила у замок і розколола його навпіл.

Саме тому дитина вродилася безстрашна і мама Лавіса називала Роню дитиною громовиці.

А навколо не було людей – лише чарівні ліси, наповнені підступними товстогузиками та лютими літавицями, які ширяли понад деревами і мріяли, щоб роздерти кого-небудь…

Аж одного дня дівчинка побачила когось рудого і цей “хтось” був хлопчиком, мало того – цей “хтось” сидів на іншому боці розколотого замку!

Загальнофабульно це історія Ромео і Джульєтти, бо батьки-розбійники цих дітей ворогували, а діти – Роня і Бірк потоваришували!

 

Особливо мені подобалися ліричні відступи: “Я всотую в себе літо, як дика бджола всотує мед, — казала Роня. – Складаю по крихті у велику грудку, щоб живитися ним, коли….коли літо вже мине. Знаєш, що в тій грудці буде? – Роня перерахувала Біркові: — Там змішаються в одну купу схід сонця і кущі чорниці, вкриті ягодами, і ластовиння на твоїх руках, і місячне сяйво вечорами над річкою, і всіяне зірками нічне небо, і ліс, і літня спека, коли сонце нагріває сосни, і дрібний вечірній дощик, і туманець, і білки, і лиси, і зайці, і лосі, і всі дикі коні, яких ми знаємо, і наше плавання, і їзда верхи….Бачиш, це буде не грудка, а ціла паляниця з усього, що є влітку.

—         Ти гарно замішуєш літню паляницю, мовив Бірк. – Замішуй її далі!”

Я просто марила пригодами, які могли собі дозволили середньовічні діти – кататися на конях цілоденно, стріляти з лука, плавати і вправлятися на мечах…. А ця книга – це просто втілення мрій!

Уявіть собі відчай, коли ця книга зникла!

Я дала почитати своїй найкращій подрузі, та читала-читала, а потім одного дня не знайшла книгу на місці!

Через багато років, коли у подруги вдома батьки робили ремонт, то книга знайшлася! Ми вже закінчили школу, але подруга знала – ЯК я люблю Роню, тому прийшла і віддала!

:0))

А минулого року доля звела мене з перекладачкою Астрід Ліндгрен  Ольгою Сенюк!

Вона розповіла про те, як стала перекладачкою – вивчала в університеті англійську, але у видавництві “Веселка” сказали “треба зі швецької!”   і вона почала перекладати з цієї мови!

Розповідала про свою зустріч зі знаменитою казкаркою – пані Ліндгрен була вже літньою і нікого не приймала, але для перекладачки з невідомої України зробила виняток. “Ми сиділи саме на тому ліжечку, пофарбованому у білий колір, на якому вона написала книгу про Пеппі…”

І я мала можливість подякувати пані Ользі за подароване дитинство, адже це саме вона навчила усіх дітей пані Астрід говорити українською мовою! А особлива подяка стосувалася саме книги про Роню, доньку розбійника, якою я так мріяла стати в дитинстві:0))

Київські казки. Мензатюк Зірка

Я страшенно люблю книги цієї письменниці. І не лише тому, що пані Зірка — дуже приємна людина, з якою надзвичайно цікаво спілкуватися. А й тому, що книги її добрі, написані з гумором та фантазією. Книга, про яку я хочу розповісти, об»єднує у собі 11 казок про Київ. Напишу зміст повністю:

Солов»їна казочка

Казочка про голубів

Бузкова казочка

День, що не має кінця

Пектораль

Пригоди кози Дерезовської

Як Мурко ходив на виставку

Про Лису гору, відьом та дівчинку-балетницю

Небилиці про рукавиці

Ялинка на Трухановому острові

Снігові колядки

Усі казки хороші — Солов»їна про те як Соловейко в Оперу літав, Бузкова — про прибульця який якось навесні залетів у гості на звичайний київський балкон, і про козу, і про Мурчика…

Але найбільше, найближче до душі — День, що не має кінця. Ця казка про неймовірний день Києва…

Ось почитайте, як про цю книгу розповіла сама письменниця:

«Київ – особливе місто, дороге усім українцям. Я народилася дуже далеко, на Буковині. І напевно саме тому, що так далеко від Києва я виростала, я з дитинства відчувала оцю величезну притягальну, дивовижну силу Києва, який, як Сонце свої планети, так і він усі українські землі тримає у зоні свого тяжіння. Вперше я приїхала у Київ ще школяркою, а потім так склалося, що я стала киянкою – живу у Києві.

Київ я дуже люблю і Київ робить мене щасливою, навіть коли мені буває іноді дуже-дуже важко, якісь я переживаю складнощі, і тоді йду з дому куди-небудь: чи до Софії Київської, чи на Майдан з якого видно Михайлівський Золотоверхий собор, і Софію, і сонце просвічує через оцю високу, прекрасну дзвінницю, і мені стає так гарно, так світло, так затишно на душі, що я тоді почуваю себе щасливою і не зважаю на усі негаразди, які у той час у мене є. Тому, що жити у такому місті, бачити таке місто, мати таку прекрасну столицю – це величезне щастя.

І мені хотілося написати про Київ саме тому, що я його дуже люблю і це місто робить мене щасливою, я хотіла б, щоб і діти , які виростають в Україні розуміли, що ми маємо святе місто, перед яким колись українці навіть ставали навколішки, побачивши його. Ми маємо дивовижне місто, варте нашої найщирішої любові.

У цьому місті є дуже багато прекрасних місць – й Андріївський узвіз, і кручі, з якими пов‘язано стільки дивовижних подій… «

Знаю, що яскраво ілюстровані «Київські казки» Зірки Мензатюк будуть цікаві і дорослим, і маленьким читачам…