Родарі. Інші казки.

Жив собі у Варезе чоловік на ім’я Б’янкі. Служив він комівояжером — торгував ліками — і шість днів на тиждень мандрував по Італії: бував на сході і на заході, на півдні й на півночі. В неділю повертався додому, а в понеділок зранку знову їхав у мандри. На прощання донька йому казала:

— Дивись, тату, не забудь розповісти мені щовечора казку.

Річ-бо в тім, що ця дівчинка, лягаючи спати, неодмінно хотіла послухати яку-небудь казку, а мама вже порозказувала їй усе, що сама знала. Отож кожного вечора рівно о дев’ятій синьйор Б’янкі, хоч би де він був, викликав по телефону Варезе й розповідав доньці казочки. Ці казочки були коротенькі. Бо треба вам знати, що за розмови по телефону Б’янкі платив зі своєї кишені, тож і не міг розмовляти довго. Кажуть, що телефоністки з центральної станції забували про роботу, коли синьйор Б’янкі розмовляв по телефону. Воно й правда — казки були такі цікаві. От і ви послухайте!

Палац із морозива

Одного разу в Болоньї саме на П’яцца Маджоре побудували палац із морозива. Діти прибігали на площу з усіх кінців міста. Усім кортіло хоч лизнути його. Дах цього палацу був із збитих вершків, дим у комині з цукрової пудри, сам комин з варення. Все інше було з морозива: і двері, і стіни, і меблі.

Одне маля вчепилося за стіл і злизало всі чотири ніжки, так що стіл з тарілками (тарілки були з найкращого шоколадного морозива) повалився просто на нього.

Один поліцай помітив, що вікно палацу почало танути. Шибки були з полуничного морозива і, танучи, спливали рожевими струмками.

— Хутчіш сюди! — гукав поліцай.- Швидше лижіть! І всі кинулись лизати ще швидше. Шкода, коли такі ласощі пропадають!

— Дайте мені крісло! — благала якась бабуся, що не могла проштовхатись крізь юрбу.- Оте крісло дуже зручне для кволої бабусі. Будь ласка, подайте мені його, оте з бильцями.

Один пожежник зглянувся над старенькою та й виніс їй морозивне крісло з кремом і фісташками, й раденька бабуся почала смоктати його бильця.

Ой, який же то був веселий день! До того ж лікарі зробили так, що ні в кого не болів живіт. Ще й тепер, коли діти просять другу порцію морозива, батьки кажуть зітхаючи:

— Ти, мабуть, з’їв би цілий морозивний палац, той, що в Болоньї стояв.

 

Країна, в якій нема нічого гострого

Джованніно Ледачий був великим мандрівником. Подорожував він, подорожував і нарешті потрапив у країну, де будинки були круглі, без рогів, а дахи без гострих гребенів. Понад шляхами росли трояндові живоплоти, і Джованніно закортіло застромити собі квітку в вилогу. Він простяг руку обережно, щоб не поколотись, але раптом помітив, що колючки без вістря. Вони здавались гумовими і не кололи, а тільки лоскотали руки.

— Оце-то диво! — мовив сам до себе Джованніно. З-за живоплоту виступив усміхнений поліцейський.

— Хіба ви не знаєте, що рвати троянди заборонено?

— Вибачте, я забув.

— В такому разі вам доведеться заплатити половину штрафу,- сказав поліцейський, схожий на масляного чоловічка, що відпровадив Піноккіо в Країну Іграшок. Джованніно помітив, що поліцейський виписав штрафну квитанцію незаструганим олівцем, і в нього вихопилося:

— Покажіть, будь ласка, свою шаблю.

— З охотою,- відповів поліцейський. І шабля, звичайно, теж була тупа.

— Та що ж це за країна? — запитав Джованніно.

— Країна, в якій нема нічого гострого,- відповів поліцейський з такою чемністю, що ці слова слід би написати великими буквами.

— Як же ви живете без цвяхів?

— Ми вже давно їх не використовуємо, обходимось клеєм. А зараз, прошу вас, дайте мені два ляпаси.

Джованніно роззявив рота, наче хотів проковтнути цілий торт.

— Нізащо в світі. Адже за напад на поліцію мене запроторять до в’язниці. Та, правду кажучи, заслужив два ляпаси я, а не ви.

— У нас такий звичай,- чемно пояснив поліцейський,- повний штраф — чотири ляпаси, половина штрафу — два ляпаси.

— Кому? Поліції?

— Поліції.

— Та це несправедливо, це жахливо!

— Атож, несправедливо й жахливо,- мовив поліцейський.- Але давати ляпаса невинній людині так неприємно, що законів у нас ніхто не порушує — всі шануються. Ну, давайте мені два ляпаси, і вже іншого разу будете обачніші.

— Я вам не то що ляпаса, а й щигля в лоб не хочу давати. Краще я вас погладжу.

— Якщо так,- мовив поліцейський,- то я повинен випровадити вас за межі країни.

І Джованніні довелося скоритись. Але він і досі мріє вернутися в країну, де нема нічого гострого, й зажити щасливим життям у гарненькому будиночку під дахом без гребеня.

Масляні чоловічки

Джованніно Ледачий, великий мандрівник і дослідник, потрапив одного разу в країну масляних чоловічків. Вони боялися сонця і, щоб не розтанути, жили весь час у холоді. їхніми будинками були холодильники. Прямуючи вулицями міста, Джованніно бачив, як мешканці визирали з віконець своїх холодильників, поклавши на голову пакетики льоду. На дверцятах кожного холодильника висів телефон — для розмови з господарем.

— Алло!

— Алло!

— Хто це?

— Я — король масляних чоловічків, увесь із високоякісних вершків, з молока швейцарської корови. Це ти охороняв мій холодильник?

— їй-бо, холодильник з чистого золота! Хіба ви ніколи звідти не виходите?

— Лише взимку, в крижаному автомобілі.

— А що, коли б на той час пригріло сонце?

— Такого бути не може, це заборонено. Я б наказав солдатам ув’язнити його.

— Гм,- промимрив Джованніно і подався в іншу країну.

 

Шоколадна дорога

Одного разу троє братів з Барлетти подалися в мандри. Йшли вони, йшли та й натрапили на гладісіньку коричневу дорогу.

— Що воно таке? — запитав перший.

— Це не дерево,- сказав другий.

— Це не вугілля,- сказав третій.

Щоб дізнатись, з чого та дорога, всі троє стали навколішки й лизнули її. Аж виявилося, що то шоколад! Дорога була з шоколаду! Почали вони його їсти. Настав вечір, а брати все їдять та їдять шоколадну дорогу, аж поки залишився тільки маленький клаптик. Не стало ні шоколаду, ні дороги.

— Що ж його робити? На щастя, стрівся їм селянин, що вертався на возі з поля.

— Я одвезу вас додому,- мовив він.

І привіз їх у Барлетту, аж під самісіньку їхню хату. Злізли брати, дивляться, а віз увесь із печива. Не довго думаючи, взялися вони до воза, і З» хвилину не лишилось ні коліс, ані голобель.

Нікому в Барлетті ще зроду так не щастило, як тим братам, і навряд чи коли пощастить.

Бріф, бруф, браф

Два хлопчики гралися у дворі, вигадуючи свою таємну мову, що її ніхто інший не зрозумів би.

— Бріф, браф,- мовив перший.

— Браф, броф,- відповів другий. І обидва зареготалися.

На балконі другого поверху сидів добродушний старий синьйор і читав газету, а з вікна, що навпроти, виглядала не зла і не добра стара синьйора.

— От дурна дітвора,- сказала синьйора. Старий синьйор їй відповів:

— Яз вами не згоден.

— Невже ви зрозуміли, що вони говорять?

— Авжеж, зрозумів. Перший сказав: «Який сьогодні гарний день!», а другий відповів: «Завтра буде ще кращий».

Синьйора наморщила носа, але змовчала. Хлопчики знову заговорили своєю мовою:

— Мараскі, барабаскі, піпірімоскі,- сказав перший.

— Бруф,- відповів другий. І обидва зареготалися.

— Невже ви й це зрозуміли? — сердито вигукнула стара синьйора.

— Авжеж, зрозумів,- відповів, усміхаючись, старий синьйор.- Перший сказав: «Як добре жити на світі!», а другий відповів: «Який гарний світ!»

— Невже таки світ гарний? — допитувалася Синьйора.

— Бріф, бруф, браф,- відповів старий синьйор.

Як один перукар купив місто Стокгольм

На торгу в Гавірате можна купити все що завгодно. Спритніших крамарів деінде годі й шукати.

Якось у п’ятницю прийшов на торг один чоловік і почав продавати дивовижний товар: гору Монблан, Індійський океан і моря на Місяці. І був він такий спритний на язик, що за годину увесь той товар спродав, лишилося тільки місто Стокгольм.

Одному перукареві закортіло те місто придбати. Замість плати він підстриг крамаря, намастив йому волосся й одержав свідоцтво про купівлю, в якому було написано: «Власник міста Стокгольма». Перукар прибив те свідоцтво цвяшками на стіні між двох дзеркал і гордовито показував своїм відвідувачам, коли хто розпитував:

— Це шведське місто, і не просте, а столиця. Там проживає мільйон чоловік, і, звичайно, всі вони належать мені. Біля міста є і море, але я не знаю, хто його власник.

Перукар потрошку заощаджував гроші і торік подався до Швеції оглянути власні маєтності. Стокгольм йому страшно сподобався, та й шведи припали до серця своєю люб’язністю. Вони не розуміли аніскілечки, що він питав, а він — що вони йому відповідали.

— Я володар цього міста. Знаєте ви це чи ні? Вас про це повідомили?

Шведи всміхалися й потакували з чемності. Перукар потирав руки, радий-радісінький.

— Таке місто придбав за одну стрижку! Дешево воно мені обійшлося!

А насправді він переплатив. Бо кожна людина змалечку володіє цілим світом, і це не коштує їй жодного шеляга. Так, світ належить їй, треба тільки закачати рукави, простягти руки й узяти його.

 

Чудесний дощ у Пйомбіно

Одного разу в Пйомбіно пішов цукерковий дощ. З неба летіли різнобарвні цукерки: і зелені, і рожеві, і фіолетові, й блакитні. Спочатку люди думали, що то град. Аж ось з цікавості один хлопчина поклав у рот зелену градину, і виявилося, що то м’ятний льодяник. Інший покуштував рожеву, і виявилось, що то полунична карамелька.

— Цукерки! Цукерки!

Кинулись усі на вулицю і ну кишені наповнювати! Та дощ лив як з відра, де вже було визбирати всі цукерки. Вулиці вкрилися килимом запашних солодощів, що рипіли під ногами. Школярі, повертаючись із школи, ще встигли набрати повні торби. А бабусі понапихали цукерок у клуночки.

От який щасливий день видався пйомбінцям!

Вони там і досі чекають, що знову цукеркова злива почнеться. Але така хмара більше не пропливла ні над Пйомбіно, ні над Туріном, та й на Кремону навряд чи насуне.

 

На пляжі в Остії

За кілька кілометрів од Рима простягся остійський пляж. Влітку туди приїздять сотні тисяч римлян, і на пляжі ніде яблуку впасти. Ледь запізнишся, і вже ніде застромити парасолю.

Одного разу на пляжі в Остії з’явився дивний синьйор, що більше скидався на чаклуна, ніж на просту людину. Бо, прибувши на пляж останнім і не знайшовши вільного місця, він розкрив парасольку, крутнув щось у ручці — парасоля знялася вгору, пролетіла над тисячами парасольок і зупинилася над берегом моря, на висоті двох чи трьох метрів над землею. Синьйор-чаклун розклав свій шезлонг, що теж повис над землею, простягся під парасолею, вийняв з кишені книжку та й ну собі читати, вдихаючи морське повітря, гірке від солі та йоду.

Спочатку люди нічого не помітили. Деякі сиділи під своїми парасолями й намагалися розгледіти крізь натовп хоч маленький клаптик моря, інші розв’язували кросворди, а тому ніхто й не дивився вгору. Та раптом одна синьйора почула, як щось упало їй на парасольку. Вона гадала, що це діти м’яча кинули, й хотіла на них нагримати. Озирнулась навкруги, глянула вгору, аж над нею синьйор-чаклун висить. Подивився він униз та й каже:

— Пробачте, синьйоро, то моя книжка впала. Будьте ласкаві, підкиньте її вгору.

Синьйора від несподіванки аж на пісок повалилася. Лежить і не може підвестися — була вона дуже гладка й опасиста. Підбігли до неї родичі, хочуть її підвести, а вона мовчки догори, на висячу парасольку, показує.

— Будь ласка, підкиньте мені книжку,- повторив синьйор-чаклун.

— Хіба ви не бачите, що налякали нашу тітку?

— Пробачте, я ненавмисно.

— Злазьте звідти, сидіти там заборонено.

— Внизу нема місця, і я вмостився тут. Адже квиток у мене є.

Тим часом усі люди на пляжі вгледіли дивного синьйора й показували на нього пальцями.

— Дивіться, дивіться,- казали вони,- у нього реактивна парасоля!

— Гей, Гагаріне! — гукали йому.- Візьми й мене до себе!

Якийсь хлопчина підкинув книжку, синьйор уловив її, нервово погортав, знайшов потрібну сторінку і взявся читати, пихкаючи сигаретою. Невдовзі йому дали спокій. Тільки діти іноді поглядали вгору, а найхоробріші вигукували:

— Синьйоре, синьйоре!

— Чого вам?

— Навчіть і нас лежати в повітрі!

Але синьйор на відповідь тільки кректав. Коли настав вечір, парасоля тихенько засвистіла й полинула назад понад пляжем. Синьйор-чаклун приземлився на сусідній вулиці, сів на свого мотоцикла й поїхав собі додому. Ніхто не знає, хто він такий і де купив ту парасолю.

Аліса пірнає в море

Одного разу Аліса Падальниця пішла до моря купатися, їй так сподобалось купання, що не хотіла з води вилазити.

— Алісо, годі, йди на берег,- гукала її мама.

— Зараз, мамо,- відповідала Аліса, а сама думала:

«Буду в воді, поки не виростуть у мене плавці і я не стану рибою».

Лягаючи увечері спати, Аліса дивилася в дзеркало: чи не виросли плавці або хоч срібна луска. Та на тілі в неї поблискували самі піщинки,- коли вона не милася під душем після морської купелі.

Одного ранку вийшла Аліса раніше ніж звичайно на пляж і стріла хлопця, який збирав морських їжаків і черепашки. Він був з рибальської родини і добре знався на тому, що і як у морі діється.

— Ти часом не знаєш, як стати рибою? — запитала його Аліса.

— Зараз тобі покажу,- відповів хлопець. Поклав він на камінь, що виступав з води, хустину з морськими їжачками й пірнув на дно. Минає хвилина дві, а хлопця немає. Аж гульк — виринув на поверхню дельфін і ну грати між хвиль, здіймаючи бризки. Він навіть шаснув під ногами Аліси, та вона анітрішечки не злякалася.

Потім дельфін махнув хвостом і зник у глибині морській, а звідтіля виплив,, усміхаючись, хлопець.

— Бачиш, як це легко робиться?

— Бачу, але не вмію.

— Спробуй.

Алісі дуже хотілося стати морською зіркою, вона пірнула в море і попала в розкриту черепашку. Черепашка тут же стулила свої половинки, й Аліса потрапила в полон.

«Ой лишенько, що ж тепер буде?» — подумала дівчинка.

Навкруги панували тиша й спокій. От би лишитися тут навіки-віків, жити в глибинах моря, як колись сирени. Аліса зітхнула. Згадала маму. Вона, мабуть, думає, що Аліса ще спить. Згадала тата. Сьогодні субота, і ввечері тато має приїхати з міста.

— Шкода мені їх кидати. Вони мене так люблять. Цього разу я повернуся на суходіл.

Упираючись руками й ногами, Аліса прочинила стулки, вистрибнула назовні й виринула з води. Хлопчика вже не було на березі. Про свою пригоду Аліса не розповіла нікому.

 

Чародійна палиця

Одного дня маленький Клавдіо грався під брамою. Вулицею тюпав згорблений^ дідусь у золотистих окулярах. Дійшов він до брами і впустив палицю. Клавдіо швиденько підняв її і подав дідусеві. Той усміхнувся та й каже:

— Дякую, але мені цієї палиці не треба. Обійдусь і без неї. Хочеш, візьми собі.

І, не чекаючи відповіді, дідусь подався далі своєю дорогою, трохи випроставши спину. А Клавдіо стоїть із палицею і не знає, що з нею робити. Палиця як палиця,- звичайнісінька дерев’яна, закарлючена, із залізним наконечником. Клавдіо разів два штрикнув нею в землю, потім знічев’я сів на неї верхи, аж зирк — палиця обернулася на коня, на чудового коника з білою зіркою на лобі. Іржучи й викрешуючи копитами іскри, коник почав гасати подвір’ям.

Клавдіо і зрадів, і злякався трохи! А коли зрештою скочив з коня, то палиця знову стала палицею: замість копит був простий іржавий наконечник, а замість гриви — закарлючена ручка.

— Ще раз спробую,- вирішив Клавдіо, трохи відсапавшись.

Сів він верхи на палицю, а вона цього разу обернулася не на коня, а на поважного двогорбого верблюда, подвір’я ж стало безмежною пустелею. Але Клавдіо не зля-кався~ і почав вдивлятися в далечінь, шукаючи очима оазису.

«Це, напевне, чародійна палиця»,- сказав до себе Клавдіо, втретє сідаючи верхи. Тепер це вже був червоний спортивний автомобіль з білим номером на капоті. Подвір’я перетворилося на доріжку для перегонів, і Клавдіо щоразу досягав фінішу перший.

Згодом палиця перетворювалася на моторний човен, а подвір’я в спокійне зеленаве озеро, а тоді стала зоряним кораблем, який розтинав космічний простір, минаючи небесні світила.

І тільки-но Клавдіо зупинявся, палиця ставала звичайнісінькою палицею, з блискучою ручкою і старим наконечником.

Хлопчик грався цілісінький день. А надвечір випадково визирнув на вулицю й побачив дідуся в окулярах із золотою оправою. Хоч як пильно Клавдіо придивлявся до нього, та нічого незвичайного не помітив: звичайнісінький собі дідусь вертається стомлений із прогулянки.

— Подобається тобі палиця? — усміхаючись, запитав дідусь.

Клавдіо гадав, що дідусь хоче забрати свою палицю, й, зашарівшись, простяг її старому. Та дідусь сказав:

— Візьми її собі, я обійдуся без неї! Ти можеш на ній літати, а я нею тільки підпираюся. Мені досить прихилитися до стіни, коли потрібна підпора.

І дідусь пішов, усміхаючись, бо нема людини щасливішої за дідуся, який може що-небудь подарувати дітям.

Родарі. Інші казки.: 3 комментария

  1. Це, на жаль, не всі казки — «зміст замітки задовгий» 🙁 Але їх можна знайти в інтеренеті.

  2. Цікаві коротенькі казочки, ніколи їх не читала. А деякі такі «солодкі», тобто на солодку тему. 🙂

  3. Я, коли їх надибала, була у захваті, бо революційне «Цибуліно» якось у дорослому віці читалося зовсім інакше, аніж у 7 років;0))

Комментарии запрещены.