Чапек К. Казки для Дарочки, щоб сиділа тихо

Існує багато казок, які письменники спочатку розповідали своїм дітям, внукам, племінникам чи сусідам.

Але ще не було розповіді про казку, яку написали для цуценяти. Така оповідка є у Карела Чапека. Називається вона “Казки для Дарочки, щоб сиділа тихо”.

Карел Чапек — чеський письменник. Він написав багато цікавих книг.

Колись – майже сто років тому у Чехії жили собі два брати – Карел та Йозеф Чапеки. Це були дуже великі мрійники.

У них ще була старша сестричка Оленка.

Мабуть сусіди про них казали: “мріють, аби на вербі груші росли”. Але коли хлопці виросли, вони стали дуже відомими та шанованими людьми. Карел здобув ступінь доктора філософії, написав багато всесвітньо відомих книг, Йозеф став знаменитим художником, а Олена написала про них книгу.

У Карела була собака, яку звали Ірис. І звичайно, що письменник дуже її любив. Бо тільки людина, яка дуже любить тварин, могла написати казку, у якій песик навіть не вмів гавкати.

І якось уночі цей Бровко побачив на срібній поляні у темному лісі собачих фей, які розмовляли з старою собачою мавкою.

Вона розповідала дуже цікаві речі:

“- Давним-давно було у собак королівство та великий собачий замок. Але люди позаздрили собакам і чарували так довго, аж поки воно запалося глибоко в землю. Однак, хто грібся на тому місці, той докопався б до печери із собачим скарбом.

—         А що то за собачий скарб? – зацікавилися феї.

—         Ну, — відповіла стара, — є там одна зала чудової краси. Стовпи в ній з найкращих костомах! Трон у цій залі з копченої шинки, а до нього ведуть східці з найчистішого сала. Ті східці застелені килимком із шкірок од кров’яної ковбаси, а на тих шкірках на палець смачного жиру…

Тут Бровко не витримав. Він вискочив й загавкав:

—         Гав, гав, де той скарб? Гав, гав, де ж той скарб?..”

Та всі зникли: і феї, і стара мавка. Але песик навчився гавкати.

Отож, була у письменника собака Ірис. І була у неї донечка – Дарочка. І саме для неї і про неї Карел Чапек написав “Казки для Дарочки, щоб тихо сиділа”. Якщо вам вдасться знайти у бібліотеці одне зі старих видань, то там знайдуться ще такі оповідання: “Як фотографувати цуценятко”, “Дарочка, або історія життя цуценяти”, “Собача казка” та багато інших. Знайдіть, не пошкодуєте!

Лист до дітей в одній важливій справі

Лист  до дітей в одній  важливій справі.

Дівчата й  хлопці!

Малі й великі! Ті, що вже виросли, й ті, які ще ростуть!

Пишу Вам  цього листа, бо думаю, що треба нам  з вами відновити справедливість.

Останнім часом дорослі нарікають, що ми мало читаємо. Всі нарікають: і батьки, і вчителі, й бібліотекарі. Навіть по радіо про це інколи кажуть.

Але ж це не зовсім правда: ми любимо читати. Просто часу не завжди вистачає, щоб читати багато. Адже так само, як в дорослих, у нас є багато серйозних справ: спортивні секції, заняття з музики, танців; уроки, звичайно.  Ну, інколи там хочеться посидіти за комп’ютером чи подивитись телевізор. Це теж буває. І на свіжому повітрі гуляти треба – корисно ж.  Але хоч які ми зайняті, книжки  все одно читаємо.  Просто одні подобаються нам більше, другі – менше. Деякі можуть взагалі не подобатись: такі не хочеться читати. А хіба в дорослих не так само? Та в кожного з нас, до речі, як і в них, є книжки, які ми дуже-дуже любимо (у когось це вірші, у когось – проза).

На  доказ цього пропоную, щоб кожен намалював до улюбленої книжки малюнок.

На  звороті малюнка напишімо:

1) ім’я автора і назву книжки;

2) своє ім’я та вік;

3) свою поштову адресу.

Свої малюнки шліть мені. Я передам їх дитячій письменниці Оксані Кротюк. А вона всю нашу пошту гарно опрацює і розкаже по радіо про те, які книжки ми любимо читати. Скажуть про це і на одному дуже серйозному симпозіумі, що його присвячено дитячому читанню.

І хоч цей конкурс  ми влаштовуємо самі, без дорослих, призи  однак будуть.

Десятеро  переможців отримають в подарунок цікаві  книжки від Міжнародного благодійного фонду «СМОЛОСКИП».

Але пам’ятаймо, щоб усе було по-чесному,

улюблену  книжку треба  назвати  самому, не питаючи  порад у дорослих.

Малюнки надсилайте до 15 травня на адресу:

Конкурс «Моя улюблена книжка»

Національний  музей літератури України

вул. Богдана Хмельницького, 11

м. Київ

01030

З повагою до всіх, хто любить читати,

Михась  Буквочка, київський  школяр.

Слухняним дітям читати заборонено!

Певно у всіх вас бувають такі дні, коли хочеться все робити навпаки. От кажуть: “Посидь тихенько”, а тобі саме зараз треба заспівати пісню! Або кажуть: “Привітайся!”, а ти уже вітався учора – навіщо це робити ще раз? От для таких дітей (і дорослих) свого часу й написав книгу “Шкідливі поради” Григорій Остер.

На книзі є такий дивний напис: «Книга для вредних дітей та їхніх батьків. Слухняним дітям читати заборонено!!!»


«Чому це?» – здивуєтеся ви і розгорнете книгу. А там – таке пояснення:

“Нещодавно вчені з‘ясували, що на світі є неслухняні діти, які усе роблять навпаки.

Коли їм, скажімо, радять умиватися щоранку, вони беруть і не вмиваються. Їм кажуть: “Вітайтеся, здоровкайтеся, кажіть одне одному “Добридень”, — й вони одразу ж починають не вітатися. Вчені вирішили, що таким дітям слід давати не корисні, а шкідливі поради. Вони робитимуть усе навпаки – то якраз і виходитиме так, як слід. ЦЕ КНИГА ДЛЯ НЕСЛУХНЯНИХ ДІТЕЙ!”

Чудовий переклад з російської зробив український поет Олександр Ірванець, а надрукувало цю книгу київське видавництво «Школа» у 2002 році.

Не сумуй, коли до школи

Раптом викликали тата

Й навіть маму. Не соромся,

Всю родину приведи:

Дядька, дядину і тітку,

Діда, бабцю й прабабусю,

І троюрідного брата,

Пса, кота і хом‘ячка.


Усі ви, напевно ж бачили мультфільми про  мавпочку, удава, слоненятка й папугу, які робили зарядку або вимірювали довжину цього удава? Або про котенятко на ймення Гав та його друга песика? Звичайно ж бачили. Так, і про них написав Григорій Остер!

Народився він в Одесі у сім‘ї портового механіка. Закінчив школу, три роки служив матросом у Північному флоті. Тридцять років тому вступив до Літературного інституту й переїхав до Москви. Перша книга письменника побачила світ у 1975 році. Григорій Остер – автор відомих творів для дітей – «Попався, котрий кусався!», «Привіт для мавпочки», «38 папужок», «Зарядка для хвоста», «Хто сказав «Гав»?» та багатьох-багатьох інших.

А в цій книзі є бонус.

«Книга про смачну і здорову їжу людожера»

Батькам автор рекомендує читати її своїм дітям лише зранку і лише замість нотацій, бо книга «просто жахливий твір»!


Сергей Козлов ТЕПЛОГО ТИХОГО РАНКУ ПОСЕРЕД ЗИМИ 3 (переклад І. Андрусяка)

ВОРОН

 

Потрусив дрібний сніжок, тоді перестав, лише вітер слабко розгойдував верхівки дерев.

Трава, неопале листя, гілки — усе поблякло, посвітліло від холоду.

Але ліс стояв іще великий, красивий, ось лише порожній і сумний.

Ворон сидів на суку й думав свою стародавню думу. «Знову зима, — думав Ворон. — Знову снігом усе замете, захурделить; ялинки вкриються памороззю; гілки беріз стануть тендітними від морозу. Спалахне сонце, але ненадовго, неяскраво, і в ранніх зимових сутінках будемо літати тільки ми, ворони. Літати й каркати».

Насунулися сутінки.

«Політаю», — подумав Ворон. І несподівано легко зісковзнув із насидженого місця.

Він летів майже не рухаючи крильми, ледь помітним рухом плеча вибираючи дорогу між дерев.

«Нікого, — зітхав Ворон. — Куди вони всі поховалися?»

І справді, ліс був порожній і вогкий.

— Сер-р-р! — уголос сказав Ворон. Він опустився на старий пень посеред галявини й повільно повернув голову із синіми очима.

— Ворона, — сказав Їжачкові Ведмедик.

— Де?

— Он на пні.

Вони сиділи під великою ялинкою й дивилися, як ліс заливають сірі сутінки.

— Ходімо з нею побесідуємо, — сказав Їжачок.

— А що ти їй скажеш?

— А нічого. Покличу чай пити. Скажу: «Скоро стемніє. Ходімо, Вороно, чай пити».

— Ходімо, — сказав Ведмедик. Вони вилізли з-під ялинки й підійшли до Ворона.

— Скоро стемніє, — сказав Їжачок. — Вороно, ходімо чай пити.

— Я Вор-р-рон, — повільно, хрипко сказав Ворон. — Я чаю не п’ю.

— А в нас — малинове варення, — сказало Ведмедик.

— І грибочки!

Ворон дивився на Їжачка й Ведмедика древніми, кам’яними очами й думав: «Ох-ох-ох!..»

— Я чаю не п’ю, — сказав він.

— Медом почастую, — сказав Ведмедик.

— А в нас і брусниця, і журавлинка, — сказав Їжачок. Ворон нічого не сказав.

Він тяжко змахнув крилами й поплив над галявиною. У густих сутінках із розпростертими крилами він здавався таким величезним, що Їжачок та Ведмедик навіть присіли.

— Оце птаха! — сказав Ведмедик. — Буде вона з тобою чай пити!

— Це він, Ворон, — сказав Їжачок.

— Однаково птаха. «Покличемо, покличемо!» — передражнив він Їжачка. — Покликали.

— То й що? — сказав Їжачок. — Він звикне. Уявляєш, усе сам та й сам. А наступного разу — обов’язково погодиться…

Уже майже в темряві Ворон летів над полем, бачив якісь далекі вогники і майже ні про що не думав, лише широко й дужо піднімав і опускав крила.

 

 

ЯКЩО МЕНЕ ВЗАГАЛІ НЕМАЄ

 

Ще зовсім трішки — і загоряться зірки, і зрине місяць і попливе, погойдуючись, над тихими осінніми полями. Потім місяць загляне в ліс, постоїть трохи, зачепившись за верхівку найвищої ялинки, і тут його побачать Їжачок із Ведмедиком.

— Поглянь, — скаже Їжачок.

— Угу, — скаже Ведмедик. А місяць підніметься ще вище й заллє своїм холодним, тьмяним світлом усю землю.

Так було щовечора цієї ясної холодної осені. І щовечора Їжачок із Ведмедиком збиралися чи в Їжачка, чи у Ведмедика й про що-небудь розмовляли. Ось і сьогодні Їжачок сказав Ведмедикові:

— Як усе-таки добре, що ми один в одного є!

Ведмедик кивнув.

— Ти лише уяви собі: мене нема, ти сидиш сам і поговорити ні з ким.

— А ти де?

— А мене немає.

— Так не буває, — сказав Ведмедик.

— Я теж так гадаю, — сказав Їжачок. — Але раптом ось — мене взагалі немає. Ти сам. І що ти будеш робити?

— Піду до тебе.

— Куди?

— Як — куди? Додому. Прийду і скажу: «Чого ж ти не прийшов, Їжачку?» А ти скажеш…

— Ото дурний! Що ж я скажу, якщо мене немає?

— Якщо немає вдома, отже, ти пішов до мене. Прибіжу додому. А-а, ти тут! І почну…

— Що?

— Лаяти!

— За що?

— Як за що? За те, що не вчинив, як домовилися.

— А як домовилися?

— Звідки я знаю? Але ти повинен бути або в мене, або у себе вдома.

— Але мене ж узагалі немає. Розумієш?

— Та ось же ти сидиш!

— Це я зараз сиджу, а якщо мене не буде взагалі, де я буду?

— Або в мене, або в себе.

— Це якщо я є.

— Звісно, — сказало Ведмедик.

— А якщо мене взагалі немає?

— Тоді ти сидиш на ріці й дивишся на місяць.

— І на ріці немає.

— Тоді ти пішов куди-небудь і ще не повернувся. Я побіжу, обнишпорю весь ліс і тебе знайду!

— Ти все вже обнишпорив, — сказав Їжачок. — І не знайшов.

— Побіжу в сусідній ліс!

— І там немає.

— Переверну все догори дриґом, і ти знайдешся!

— Немає мене. Ніде немає.

— Тоді, тоді… Тоді я вибіжу в поле, — сказав Ведмедик. — І закричу: «Ї-і-іжа-а-ачку-у-у-у!», і ти почуєш і закричиш: «Ведмедику-у-у!..» Ось.

— Ні, — сказав Їжачок. — Мене ані крапельки немає. Розумієш?

— Чого ти до мене причепився? — розсердився Ведмедик. — Якщо тебе немає, то й мене немає. Зрозумів?

— Ні, ти — є; а ось мене — немає.

Ведмедик замовк і насупився.

— То що, Ведмедику!..

Ведмедик не відповів.

Він дивився, як місяць, піднявшись високо над лісом, ллє на них із Їжачком своє холодне світло.

 

 

ТЕПЛОГО ТИХОГО РАНКУ ПОСЕРЕД ЗИМИ

 

«Буває ж таке — палиш у печі, дивишся на вогонь і думаєш: он вона яка велика зима!

І раптом прокидаєшся вночі від незрозумілого шуму. Вітер, думаєш, розгулялася хуртовина, але ні, звук не такий, а далекий якийсь, дуже знайомий звук. Що ж це?

І засинаєш знову. А зранку вибігаєш на ґанок — ліс у тумані й ні острівця снігу не видно ніде. Куди ж вона поділася, зима?

Тоді збігаєш із ґанку й бачиш… калюжу.

Справжню калюжу посеред зими. І від усіх дерев іде пара. Що ж це? А це вночі пройшов дощ. Великий, сильний дощ. І змив сніг. І прогнав мороз. І в лісі стало тепло, як буває лише ранньої восени».

Ось як думав Ведмедик тихого теплого ранку посеред зими.

«Що ж тепер робити? — думав «Ведмедик. — Палити в печі чи ні? Колоти на розпал скіпок чи не треба? І взагалі, як це так — знову літо?»

І Ведмедик побіг до Їжачка порадитися. Їжачок ходив навколо свого дому в глибокій задумі.

— Не розумію, — бурмотів Їжачок, — як це так — злива посеред зими?

І тут прибіг Ведмедик.

— То що? — іще зоддаля крикнув він.

— Як що? У печі напалив? — запитав Їжачок.

— Ні, — сказав Ведмедик.

— Скіпок наколов?

— Ні-і, — сказав Ведмедик.

— А що ж ти робив?

— Думав, — сказав Ведмедик.

— Я теж.

І вони почали ходити навколо Їжачкового дому й думати разом.

— Як ти гадаєш, — сказав Їжачок. — Якщо пройшов дощ і тепер туман, може ще бути мороз?

— Не думаю, — сказало Ведмедик.

— Отже, якщо морозу бути не може, отже, може бути тільки тепло.

— Виходить, що так, — сказав Ведмедик.

— А щоб було тепло — мусить з’явитися сонце.

— Мусить, — сказав Ведмедик.

— А коли сонечко, добре бути на ріці.

— Я б ніколи в житті не здогадався, — сказав Ведмедик.

— Тоді й поснідаємо біля ріки, — запропонував Їжачок.

— Угу, — сказав Ведмедик.

І вони склали в кошик гриби, мед, чайник, горнятка й пішли до ріки.

— Куди ви це йдете? — запитала Білка.

— До ріки, — сказав Їжачок. — Снідати.

— А можна й мені з вами?

— Гайда!

І Білка захопила горішків та горня й поспішила слідом.

— Ідемо, — сказав Ведмедик.

Вибіг із трави Хом’ячок.

— А я вже заснув, — сказав він. — А тут — вода! Куди це ви?

— Снідати, до ріки, — сказав Заєць. — Ходімо з нами!

— У мене їжа з собою, — сказав Хом’ячок і постукав лапою по роздутому мішку за щокою, — лише горняти немає, — і пішов слідом.

Пришли до ріки, розпалили вогнище, сіли снідати. Виглянуло сонце.

Сонце освітило ріку, і той берег, і друзів, що снідали. Туман розтанув.

— Якби не дощ, — мружачись, сказав Хом’ячок, — так би й не побачилися до весни.

— Якби не дощ, — сказала Білка, — так би й не попрощалися.

— Якби не Їжачок, — сказав Ведмедик, — ніхто б не здогадався в таку теплінь поснідати на ріці.

А Їжачок, прикривши очі, пив чай, слухав тишу, птаху, яка раптом тонко й чисто заспівала за рікою, і думав, що якби не всі вони, навіщо б знадобилося тепло цьому зимовому лісові? 

Сергей Козлов ТЕПЛОГО ТИХОГО РАНКУ ПОСЕРЕД ЗИМИ 2 (переклад І. Андрусяка)

НЕ ДИВИСЯ НА МЕНЕ ТАК, ЇЖАЧКУ

 

— Я обов’язково, ти чуєш? Я обов’язково, — сказав Ведмедик. Їжачок кивнув.

— Я обов’язково прийду до тебе, що б не трапилося. Я буду біля тебе завжди.

Їжачок дивився на Ведмедик тихими очами й мовчав.

— Чого ти мовчиш?

— Я вірю, — сказав Їжачок.

Їжачок провалився у вовчу яму й просидів там тиждень. Його випадково знайшла Білка: вона пробігала мимо й почула слабкий Їжачків голос.

Ведмедик тиждень шукав Їжачка по лісу, збився з ніг, і коли до нього прибігла Білка, дістав Їжачка з ями й приніс додому.

Їжачок лежав, аж до носа вкритий ковдрою, і дивився на Ведмедика тихими очами.

— Не дивися на мене так, — сказав Ведмедик. — Не можу, коли на мене так дивляться.

Їжачок заплющив очі.

— Маєш тобі, тепер ти начебто вмер.

Їжачок розплющив очі.

— Посміхнися, — сказав Ведмедик.

Їжачок спробував, але не те щоб зумів.

— Зараз я тебе буду напувати бульйоном, — сказав Ведмедик. — Білка принесла свіжих грибків, я зварив бульйон.

Він налив бульйон у чашку й підняв Їжачкові голову.

— Ні, не так, — сказав Ведмедик. — Ти сідай.

— Не можу, — сказав Їжачок.

— Я тебе подушкою підіпру. Ось так.

— Мені важко, — сказав Їжачок.

— Терпи.

Ведмедик притулив Їжачка спиною до стіни й підклав подушку.

— Мені холодно, — сказав Їжачок.

— Зара-зара. — Ведмедик знайшов на горищі кожух і обгорнув ним Їжачка. — Як ти не замерз? Ночі ж які холодні! — приговорював Ведмедик.

— Я стрибав, — сказав Їжачок.

— Сім днів?

— Я вночі стрибав.

— Що ж ти їв?

— Нічого, — сказав Їжачок. — Ти мені даси бульйону?

— Ага, так! Пий, — сказав Ведмедик.

Їжачок зробив кілька ковтків і заплющив очі.

— Пий-пий!

— Утомився, — сказав Їжачок.

— Ні, пий! — І Ведмедик узявся напувати Їжачка з ложечки.

— Не можу більше.

— За мене!

Їжачок сьорбнув.

— За Білочку!

Їжачок випив.

— За Зайця! Він знаєш як допомагав!

— Зачекай, — сказав Їжачок. — Відпочину.

— Випий за Зайця, він старався.

Їжачок ковтнув.

— За Хом’ячка!

— А Хом’ячок що зробив?

— Нічого. Щодня прибігав і запитував.

— Нехай почекає. Сил нема, — сказав Їжачок.

— Іноді й зранку прибігав, — сказало Ведмедик. — З’їси ложечку.

Їжачок проковтнув.

— Тепер — за Пугача!

— А Пугач тут до чого?

— Як це до чого? Ні, за Пугача ти вип’єш три ложки.

— Та чому?

— Я ж на ньому три ночі літав. Тебе шукали.

— На Пугачі?

— Так!

— Брешеш, — сказав Їжачок.

— Щоб мені з місця не зійти!

— А як ти на нього видерся?

— Він знаєш який міцний? Сів на шию й полетів. Ти б бачив, як Заєць нас злякався.

— Як?

— Ось випий — скажу.

Їжачок випив поспіль три ложки й знову заплющив очі.

— Як? — запитав він.

— Що?

— Як Заєць вас злякався?

— А! Заєць? Уявляєш? Я лечу. А тут — він. Ану ще ложечку. Чуєш, як пахне? Ух!

Їжачок випив.

— Ось так. Сидить, вухами вертить. А тут ми.

— Із Пугачем?

— Ага. Він я-ак підскочить, я-ак побіжить! Пугач мало на дерево не налетів. Іще за Пугача.

— Ні. Уже геть не можу, — сказав Їжачок. — Краще я ляжу.

Ведмедик уклав Їжачка й укрив кожухом.

— То як, — запитав Ведмедик, — тепло?

— Угу, — сказав Їжачок. — А про Пугача придумав? Кажи.

— Та що ти? Ось видужаєш, разом політаємо.

— Політаємо, — ледь чутно промурмотав Їжачок, засинаючи.

 

 

ЯК ЇЖАЧОК ІЗ ВЕДМЕДИКОМ ПРИСНИЛИСЯ ЗАЙЦЕВІ

 

По першому снігу Заєць прибіг до Ведмедика.

— Ведмедику, ти найкращий з усіх, кого я знаю, — сказав Заєць.

— А Їжачок?

— Їжачок теж хороший, але ти — найкращий!

— Та що з тобою, Зайцю? Ти сядь, заспокойся. Чого ти стрибаєш?

— Я сьогодні прокинувся й зрозумів, — сказав Заєць, — що кращого від тебе немає на світі.

Увійшов Їжачок.

— Привіт, Ведмедику! — сказав він. — Привіт, Зайцю! Ви чого сидите в будинку — на вулиці сніг!

— Я зібрався йти до тебе, — сказав Ведмедик. — А тут прибіг він і каже, що я найкращий від усіх.

— Це правда, — сказав Їжачок. — А ти хіба не знав?

— Справді, він найкращий? — сказав Заєць.

— Іще б пак! — Їжачок посміхнувся Ведмедикові й сів за стіл. — Нумо чай пити!

Сіли пити чай.

— Ось послухайте, що мені сьогодні приснилося, — сказав Заєць. — Начебто я залишився сам-саміський у лісі. Начебто нікого-нікого немає — ні птахів, ні білок, ні зайців, — нікого. «Що ж я тепер буду робити?» — подумав я уві сні. Й пішов по лісу. А ліс — весь у снігу, і — нікого-нікого. Я туди, я сюди, три рази весь ліс оббігав, і ні душі, уявляєте?

— Страшно, — сказав Їжачок.

— Ага, — сказав Ведмедик.

— І навіть слідів нема, — сказав Заєць. — А на небі — вата.

— Як — вата? — запитав Їжачок.

— А так — ватяне, товсте небо. І глухо. Наче під ковдрою.

— Звідки ти знаєш, що глухо? — запитав Ведмедик.

— А я кричав. Крикну й прислухаюся… Глухо.

— Ого! — сказав Їжачок.

— І тут… І тут…

— Що?

— І тут… Уявляєте? Із-під старого пня, що на узліссі…

— За пагорбом?

— Ні, біля ріки. З-під старого пня, що на узліссі біля ріки, виліз…

— Ну ж бо! — сказав Ведмедик.

— Ти, — сказав Заєць. — Ведмедик!

— Що ж я там робив, під пнем?

— Ти краще запитай, що ти зробив, коли виліз?

— А що я зробив?

— Ти виліз і так тихенько сказав «Не горюй, Зайцю, всі ми — самі». Підійшов до мене, обійняв і буцнувся чолом об моє чоло… І так мені зробилося добре, що я — заплакав.

— А я? — запитав Ведмедик.

— І ти, — сказав Заєць. — Стоїмо й плачемо.

— А я? — запитав Їжачок.

— А тебе не було, — сказав Заєць. — Більше нікого не було. Уявляєш? — Заєць обернувся до Ведмедика. — Порожній ліс, ватяне небо, нема ні-ко-го, а ми стоїмо й плачемо.

— Так не буває, — сказав Їжачок. — Я обов’язково повинен був з’явитися.

— Та це ж у сні, — сказав Ведмедик.

— Однаково. Просто ви плакали й не помітили, як я вийшов із-за куща. Вийшов, стою, бачу — ви плачете; що ж, думаю, плачуть, отже, є причина, і не став заважати.

— Не було тебе, — сказав Заєць.

— Ні, був.

— Не було!

— А я кажу — був! — сказав Їжачок. — Просто я не хотів заважати вам плакати.

— Звичайно, був, — сказав Ведмедик. — Я його бачив краєм ока.

— А чого ж мені не сказав? — сказав Заєць.

— Та бачив, що ти геть носа повісив. Спершу, думаю, заспокою, а тоді вже й скажу. І взагалі – що казати? Їжачок, він же завжди зі мною.

— А по-моєму, ми все-таки самі були, — сказав Заєць.

— Тобі здалося, — сказав Їжачок.

— Привиділося, — сказало Ведмедик.

— А якщо так, то що у мене було?

— А в тебе що-небудь було?

— Ага.

— Мішечок, — сказав Їжачок.

— Із морквиною, — сказав Ведмедик.

— Правильно! — відповів Заєць. — Ви знаєте, хто ви для мене? Ви для мене най-най-кращі з усіх, хто лише є на землі!

Сергей Козлов «ТЕПЛОГО ТИХОГО РАНКУ ПОСЕРЕД ЗИМИ» 1 (переклад І. Андрусяка)

ВІЛЬНИЙ ОСІННІЙ ВІТЕР

 

Ранесенько до Їжачка й Ведмедика прибіг Заєць.

— Агов! — закричав він. — Гей! Еге-ге-гей!

— Що? Кажи, — сказав Ведмедик.

— Еге-ге-ге-гей! — волав Заєць.

— Та говори ж! — Їжачок почав сердитися.

— Еге-ге-ге-гей! Гей! Гей! — І Заєць побіг собі.

— Чого це він?

— Не знаю, — сказав Ведмедик. А Заєць птахом летів по лісу й волав нестямним заячим голосом.

— Що це з ним? — запитала Білка.

— Збагнути не можу, — сказала Мураха. А Заєць зробив повне коло й знову вибіг на ведмежу галявину.

— Скажеш чи ні? — крикнув Ведмедик. Заєць раптом зупинився, завмер, устав на задні лапи й…

— Кажи! — крикнув Їжачок.

— Ха-ха-ха-ха-ха! — розреготався Заєць і помчав, мов звіявся.

— Може, він збожеволів, збожеволів, збожеволів? — тараторила Сорока.

— Та ні, він при своєму розумі, при своєму розумі, при своєму розумі! — довбав Дятел.

І лише Заєць ні в кого нічого не запитував, нікому нічого не говорив, а вільний, як вітер, мчав по лісу.

— Знаєш, — сказав Ведмедик. — Мені здається, він уявив себе… вітром. Він мені якось сказав: «Уявляєш, Ведмедику, що буде, якщо я стану вітром?»

— Це чудово, — сказав Їжачок. – Ось лише Заєць ніколи до такого не додумається.

І помилився.

Бо Заєць цього легкого сонячного дня справді ранесенько відчув себе вільним осіннім вітром, що літає полями й лісами.

 

 

МИ БУДЕМО ПРИХОДИТИ Й ДИХАТИ

 

Ось уже кілька днів не було сонця. Ліс стояв порожній, тихий. Навіть ворони не літали, — ось який був порожній ліс.

— Ото й усе, готуйся до зими, — сказав Ведмедик.

— А де птахи? — запитав Їжачок.

— Готуються. Утеплюють гнізда.

— А Білка де?

— Дупло сухим мохом вистеляє.

— А Заєць?

— Сидить у норі, дихає. Хоче надихати на всю зиму.

— Ото дурний, — посміхнувся Їжачок.

— Я йому сказав: перед зимою не надихаєшся.

— А він?

— Надихаю, каже. Буду дихати й дихати.

— Гайда до нього, може, чимось допоможемо.

І вони пішли до Зайця.

Заяча нора була по третій бік від гори. З одного боку – дім Їжачка, з іншого боку — дім Ведмедика, а з третього — нора Зайця.

— Ось, — сказало Ведмедик. — Тут. Агов, Зайцю! — крикнув він.

— Га, — глухо почулося з нори.

— Ти що там робиш? — запитав Їжачок.

— Дихаю.

— Багато надихав?

— Ні ще. Половиночку.

— Хочеш, ми подихаємо зверху? — запитав Ведмедик.

— Не вийде, — почулося з нори. — У мене — двері.

— А ти зроби щілинку, — сказав Їжачок.

— Відчини ледь-ледь, а ми будемо дихати, — сказав Ведмедик.

— Бу-бу-бу, — донеслося з нори.

— Що?

— Зараз, — сказав Заєць. — Ось, дихайте!

Їжачок із Ведмедиком лягли голова до голови й почали дихати.

— Ха!.. Ха!.. — дихав Їжачок.

— Ха-а!.. Ха-а!.. — дихав Ведмедик.

— То як? — крикнув Їжачок.

— Теплішає, — сказав Заєць. — Дихайте.

— А тепер? — за хвилину спитав Ведмедик.

— Дихати — нічим, — сказав Заєць.

— Виходь до нас! — крикнув Їжачок.

— Двері зачини і вилазь!

Заєць ляснув дверима й виліз.

— То як?

— Як у лазні, — сказав Заєць.

— Ось бачиш, утрьох-бо краще, — сказав Ведмедик.

— Ми тепер усю зиму будемо до тебе приходити й дихати, — сказав Їжачок.

— А замерзатимеш, приходь до мене, — сказав Ведмедик.

— Або до мене, — сказав Їжачок.

— Спасибі, — сказав Заєць. — Я обов’язково прийду. Тільки ви до мене не ходіть, гаразд?

— А чому?..

— Сліди, — сказав Заєць. — Натопчете, і тоді хто-небудь мене обов’язково з’їсть.

 

 

ЛИСИЧКА

 

Це був незвичайний осінній день! Було стільки блакиті, стільки вогненного листя, стільки сонця, що до вечора Ведмедик заплакав.

— Ти чого це? — запитав Їжачок.

— Не знаю, — сказав Ведмедик. — Плакати хочеться.

— Та ти поглянь…

— Я бачив, — сказав Ведмедик. — Тому й плачу.

— Чого ж тут плакати? Радіти треба, — сказав Їжачок.

— Я від радості плачу, — сказав Ведмедик.

— Хіба від радості плачуть?

— Ще й як! — І Ведмедик розридався.

— Заспокойся, чого ти! — Їжачок погладив Ведмедика лапою. — Завтра знову буде сонце, і знову буде летіти листя й відлітати птахи.

— Відлітати, — схлипнув Ведмедик. І розревівся ще дужче.

— Але вони прилетять, — сказав Їжачок. — Вони повернуться. Промине зима, сніг розтане, і вони повернуться.

— Зима. — Ведмедик гірко плакав і весь здригався.

— Звісно, зима. Але вона минеться, і все буде знову.

— Не хочу! Не хочу, чуєш?

— Чого ти не хочеш?

— Щоб усе відходило, відлітало! — крикнув Ведмедик.

— Це ж ненадовго, — сказав Їжачок. — Ти ж сам знаєш. А як красиво взимку!

— Узимку я теж буду плакати.

— Узимку? Та чому?

— Мені буде її шкода. — І Ведмедик аж так розплакався, що Їжачок збагнув: словами тут не зарадиш.

— Біжімо! — крикнув він.

— Куди? — підвів заплакані очі Ведмедик.

— Біжімо, кажу! — І Їжачок схопив Ведмедика за лапу й потягнув у ліс.

— Куди ти мене тягнеш?!

Вони пробігли повз стару зламану березу, перейшли по прогнилому містку струмок, перелізли через зрубану осику й, петляючи поміж обгорілих пнів, зійшли на гору.

— Поглянь! — сказав Їжачок і показав Ведмедикові гриба-лисичку.

Маленький золотий гриб, підтиснувши коліна, у сутінках сидів у моху.

— Бачиш? — сказав Їжачок. — У нього немає ні тата, ні мами, ні Їжачка, ні Ведмедика, він сам-самісінький — і не плаче.

Сергей Козлов «Осіння пісня трави» 4 (переклад І. Андрусяка)

ЇЖАЧКОВА ГОРА

 Давно вже Їжачок не бачив такого великого неба. Давно вже не було такого, щоб він ось так зупинявся й завмирав. І якби хто в нього запитав, навіщо він зупиняється, чому завмирає, Їжачок однаково б не зміг відповісти.

— Ти куди дивишся, Їжачку? — запитала Білка.

— А, — сказав Їжачок. І махнув лапою.

— Ти що там побачив? — запитала Мураха.

— Мовчить, — сказала Білка.

— Задумався, — пробурчала Мураха й побігла у своїх справах.

А Їжачкові раптом здалося, що він уперше побачив цей ліс, цей пагорб, цю галявину.

Що ніколи досі нічого подібного він не бачив.

«Як же це так? — думав Їжачок. — Адже я стільки разів біг по цій стежці, стільки разів стояв на цьому пагорбі».

І дерева були такі незвичайні — легкі, прозорі, мовби бузкові, й сповнені такої внутрішньої тиші й спокою, що Їжачок не впізнавав знайомі з дитинства місця.

— Що ж це? — бурмотів Їжачок. – Як же я раніше не бачив усього цього?

І птахи, ті нечисленні птахи, що залишилися в лісі, здавалися тепер Їжачкові незвичайними.

«Це не Ворона, це мовби якийсь Орел кружляє над лісом, — думав Їжачок. — Ніколи не бачив такого величезного птаха».

— Усе ще стоїш? — запитала Мураха. — Я вже он яку соломину відволокла, а він усе стоїть.

— Не заважай йому, — сказала Білка. — Він думає.

— Думає, думає, — пробурчала Мураха. — Що б учинилося в лісі, якби всі думали.

— Подумає, і все, — сказала Білка. — Не заважай.

— Усі ви ледарі, — сказала Мураха. — Усі ви однакі, ворон воронові око не видовбе. — І побігла собі.

А Їжачок про себе подякував Білці, бо він чув розмову десь далеко, начебто говорили у хмарах, а він — на дні моря.

«Яка вона добра, — подумав про Білку Їжачок. — Чому я раніше ніколи її не зустрічав?»

Прийшов Ведмедик.

— То що? — сказав він. — Що робити будемо?

Їжачок дивився на ліс, на пагорб, на Ворону, яка кружляла за рікою, і раптом зрозумів, що йому так не хочеться відповідати, так не хочеться спускатися зі своєї гори… І він вдячно подумав про те, з чиєї доброти на цій горі опинився.

 

ПТАХ

 Усе літо Заєць плів мотузку, і до осені вона в нього стала завдовжки до неба.

«Прилаштую гачок, — думав Заєць, — закину на зірку і…»

Прибігла Білка:

— Ти що робиш, Зайцю?

— Мотузку сплів, — сказав Заєць.

— А навіщо?

— Залізу на небо, — сказав Заєць.. — Хочеш, тебе візьму з собою?

— Візьми, — сказала Білка.

Уночі висипали зірки.

Заєць закинув гачок на найбільшу зірку, і мотузка тонкою павутинкою простягнулася від землі до неба.

— Лізь, — сказав Заєць.

— А ти?

— Я за тобою.

І Білка побігла на небо.

Заєць поліз слідом, але він не вмів лазити по мотузці й тому добряче відстав.

— Ти де? Лізь швидше! — кричала Білка з темряви. А Заєць ліз, і ліз, і вже почав відчувати втому.

— Де ж ти? — квапила Білка. Вона давно забралася на зірку й чекала Зайця. А Заєць розгойдувався посередині, між небом і землею, і в нього не було більше сил ані лізти вгору, ані спуститися на землю.

— Та де ж ти там? — запитала з темряви Білка.

— Сил немає. Не можу, — сказав Заєць.

— Ти — як по гілочці, як по гілочці, — сказала Білка.

Заєць розгойдувався в пітьмі, вуха його розтріпував нічний вітерець, він бачив далеко внизу рідний ліс, а вгорі — велику зірку й розумів, що зараз розтисне лапи й упаде.

«Усе літо плів мотузку, — печально думав Заєць, — і ось…»

— Агов! — раптом почув він знайомий голос із землі. — Хто це там висить?

І ще один знайомий голос відповів:

— Далеко. Не видно.

— Як ти гадаєш, Їжачку, хто це може бути?

— Птаха, — сказав Їжачок.

— Яка ж птаха висить посеред неба?

«Поодинока», — хотів сказати Заєць. Але промовчав.

— Це Заєць! — крикнула із зірки Білка. — Поліз на небо і ось застряг.

— Ведмедику, його треба рятувати!

— Урятуйте мене, — тихо сказав Заєць.

— Відколи це Зайці почали залити по небу? — пробурчав Ведмедик і смикнув за мотузку.

— Ой, — тихо сказав Заєць.

— Як будемо рятувати? — запитав Їжачок.

— Зараз, — сказав Ведмедик. І побіг.

— Зайцю! — крикнув Їжачок. — Це ти?

— Я, — тихо сказав Заєць.

— Не чую!

— Я, — голосніше сказав Заєць, бо якби він крикнув на повен голос, він би впав.

— Це він, він! — крикнула із зірки Білка.

— Тримайся, Зайцю! — гукав Їжачок. — Ведмедик щось придумав!

І тут повернулося Ведмедик із простирадлом.

— Тримай, — сказав він. І подав два кінці Їжачкові.

— Зайцю! — закричав у темряву Ведмедик. — Під тобою ми натягнули простирадло, чуєш? Стрибай!

— Я боюся, — сказав Заєць.

— Він боїться! — крикнула Білка. Їй із зірки чутно було краще.

— Стрибай, кажу тобі! — ще голосніше крикнув Ведмедик, і, відкинувшись назад, вони з Їжачком, як могли, розтягли простирадло. — Ану!

— Стрибай! — крикнула Білка.

Заєць розтиснув лапи й полетів, полетів, полетів, лише чорний нічний вітер засвистів між вухами.

«Де ж простирадло? Де ж земля?» — думав Заєць і не знав, що він, як велика птаха з широкими крилами, летить над землею й уже не може впасти.

Сергей Козлов «Осіння пісня трави» 3 (переклад І. Андрусяка)

СОСНОВА ШИШКА

 

Світлий вечір в осінньому лісі. Заверещала й змовкла невідома птаха. Заєць вибіг до струмка, сів і наслухав, як дзюрчить вода.

— Водо, водо, куди ти біжиш? — запитав Заєць.

— Із камінця на камінець по камінцях біжу!

«По камінцях. Добре їй! — подумав Заєць. — Ось якби й мені так!»

Прийшла Мураха.

— Чого ти нипаєш? — запитав Заєць. — Скоро зима, а ти по лісу валандаєшся?

— Треба, — сказала Мураха. Зачерпнула відром води й пішла.

— Зачекай! Поговоримо, — сказав Заєць. Мураха зупинилася:

— Про що?

— Про що хочеш.

— Ніколи мені розмовляти, — сказала Мураха. — Воду треба нести. — І пішла.

— Ото життя! — зітхнув Заєць. — Мурахи по воду ходять, поговорити ні з ким. Раніше бодай сякий-такий гриб трапиться, з ним поговориш. А тепер і гриби кудись поховалися.

— А ти зі мною поговори, — сказала Соснова Шишка. Вона лежала поруч біля струмка. — Я — стара, багато всього набачилася.

— Що ж ти бачила? — запитав Заєць.

— Небо, — сказала Шишка.

— Хто ж його не бачив? Он воно!

— Ні-і, я там була, високо, — зітхнула Шишка. — Мене Вітер любив. Прилетить, бувало: «Привіт, Шишко!» — «Привіт, кажу, де тинявся?» — «До моря літав, кораблі хилитав». Он як! А ти чого нудний такий?

— Не знаю, — сказав Заєць.

— Ох, і життя в мене було! Ранесенько прокинешся — весь ліс у тіні, а в нас уже сонечко! Сонечко пригріє. Вітер прилетить — галасуємо-веселимося!.. А вночі — зірки. Так у вічі й зазирають. Я любила одну. Зелена така, ласкава. Тільки зрине, а вже Вітерець мій тут як тут. «Полетімо, каже, до зірки, Шишко!» — «Та далеко ж!» — «Це нам дрібниці!» Схопить в обійми й понесе.

— Гарно розказуєш, бабусю, — зітхнув Заєць.

— Жили гарно, Зайцю. А що слова? Ти ж бо чого нудний, молодий же?

— А де ж він тепер, Вітер?

— Літає. Вітер, він завжди молодий. А я, бач, стара, упала. Кому потрібна?

— Сумно тобі, бабусю?

— Ні-і, Зайцю. Лежу, на небо дивлюся, водичку слухаю, зірочку зелену побачу — Вітра згадую.

 

 ОСІННЯ ПІСНЯ ТРАВИ

 Холодно, тихо стало в лісі. Заєць прислухався — ані звуку. Лише осичка на тому березі тремтіла останнім листком.

Заєць зійшов до ріки. Ріка повільно вела за поворот важку, темну воду. Заєць устав стовпчиком і поворушив вухами.

— Холодно? — запитала в нього Травинка.

— Бр-р-р! — сказав Заєць.

— Мені теж, — сказала Травинка.

— І мені! І мені!

— Хто це говорить? — запитав Заєць.

— Це ми — трава.

Заєць ліг.

— Ой, як тепло! Як тепло! Як тепло!

— Погрій нас! І нас! І нас!

Заєць узявся стрибати й лягати. Стрибне — і притулиться до землі.

— Агов, Зайцю! — гукнув із пагорба Ведмедик. — Що це ти робиш?

— Грію траву, — сказав Заєць.

— Не чую!

— Грію траву! — крикнув Заєць. — Іди сюди, будемо гріти разом!

Ведмедик зійшов із пагорба.

— Зігрій нас! Зігрій! Зігрій! — кричали травинки.

— Бачиш? — сказав Заєць. — Їм холодно! — Знову стрибнув і ліг.

— До нас! До нас!

— Сюди! Сюди! — кричали з усіх боків.

— Чого ж ти стоїш? — сказав Заєць. — Лягай!

І Ведмедик ліг.

— Як тепло! Ой, як тепло!

— І мене погрій, Ведмедику!

— І нас! І нас!

Заєць стрибав і лягав. А Ведмедик почав потихеньку перекочуватися: зі спини — на бік, із боку — на живіт.

— Зігрій! Зігрій! Нам холодно! — кричала трава. Ведмедик качався. Заєць стрибав, і незабаром зігрівся весь луг.

— Хочете, ми проспіваємо вам осінню пісню трави? — запитала перша травинка.

— Співайте, — сказав Заєць.

І трава почала співати. Ведмедик – качався, а Заєць — стрибав.

— Агов! Що ви там робите? – гукнув із пагорба Їжачок.

— Гріємо траву! — крикнув Заєць.

— Що?

— Гріємо траву! — крикнуло Ведмедик.

— Ви застудитеся! — закричав Їжачок. А травинки позводилися на весь зріст і голосно заспівали.

Співав весь луг над рікою.

І останній листок, що тріпотів на тому березі, почав підтягувати.

І соснові голки, і ялинові шишки, і навіть павутина, забута павуком, — усе розпрямилося, запосміхалося й затягло щодуху останню осінню пісню трави.

  

ВЕСЕЛКА

 

Ведмедик притулився спиною до печі. Йому було тепло-тепло й не хотілося ворушитись.

За вікном свистів вітер, шуміли дерева, барабанив по склу дощ, а Ведмедик сидів із заплющеними очами й думав про літо.

Спочатку Ведмедик думав про все одразу, і це «все одразу» було для нього сонечко й тепло. Але потім під яскравим літнім сонечком, у теплі, Ведмедик побачив Мураху.

Мураха сиділа на пеньку, витріщивши чорні очі, і щось говорила, говорила, але Ведмедик не чув.

— Чи ти чуєш мене? — нарешті долинув до Ведмедика Мурашиний голос. — Працювати треба щодня, щодня, щодня!

Ведмедик похитав головою, але Мураха не зникала, а кричала ще голосніше.

— Лінь, ось що тебе погубить!

«Чого вона до мене пристала? – подумав Ведмедик. — Я й не пам’ятаю взагалі такої Мурахи».

— Геть заледащіли! — кричала Мураха. — Чим ви займаєтеся день у день? Відповідай!

— Гуляємо, — уголос сказав Ведмедик біля печі. – Та ж літо.

— Літо! — заволала Мураха. — А хто працювати буде?

— Ми й працюємо.

— Що ж ви зробили?

— А тобі що до того, — сказав Ведмедик. І ще дужче притулився до боку печі.

— Ні, ти мені кажи — що?

— Шпаківню.

— Ще?

— Грубку склали.

— Де?

— Біля ріки.

— Навіщо?

— Вечорами сидіти. Вогнище розпалиш — і сиди.
І Ведмедикові уявилося, як вони з Їжачком сидять уночі під зірками біля ріки, варять чай у чайнику, слухають, як плещеться риба у воді, і чайник спершу гурчить, а тоді клекоче, і зірки падають просто в траву й, великі, теплі, ворушаться біля ніг. І так Ведмедикові запраглося в ту літню ніч, так захотілося полежати в м’якій траві, дивлячись у небо, що Ведмедик сказав Мурасі:

— Ходи сюди, сідай біля грубки, а я піду туди, в літо.

— А соломинку ти за мене понесеш? — запитала Мураха.

— Я, — сказав Ведмедик.

— А шість соснових голок?

— Я, — сказало Ведмедик.

— А дві шишки й четвірко пташиних пір’їн?

— Усе віднесу, — сказав Ведмедик. — Лише йди сюди, сядь біля грубки, га?

— Ні, ти зачекай, — сказала Мураха. — Працювати — обов’язок кожного. — Вона підняла лапку. — Щодня…

— Стій! – скрикнув Ведмедик. — Слухай мою команду: до грубки бігцем, марш!

І Мураха вибігла з літа й сіла до грубки, а Ведмедик ледве протиснувся на її місце.

Тепер Ведмедик сидів на пеньку влітку, а Мураха пізньої осені біля печі у Ведмедика вдома.

— Ти посидь, — сказав Ведмедик Мурасі, — а прийде Їжачок, пригости його чаєм.

І Ведмедик побіг по м’якій теплій траві, й забіг у ріку, й почав бризкатися водою, і якщо глянути прищулившись, у бризах щоразу виникала справжня веселка, і щоразу Ведмедикові не вірилося, і щоразу Ведмедик бачив її знову.

— Агов! — крикнула Мураха в літо. — А хто обіцяв працювати?

— Зачекай! — сказав Ведмедик. І знову взявся, жмурячись, бризкатися й ловити крізь вії веселку.

— Обов’язок кожного — трудитися, — говорила Мураха, притулившись до гарячої печі. — Щодня…

«Ото зануда, — подумав Ведмедик. — І як вона не розуміє, що це — літо, що воно — коротке, що воно ось-ось закінчиться й що кожного разу у мене в лапах блищить веселка».

— Мурахо! — крикнув зі свого літа Ведмедик. — Не бубони! Хіба я не працюю? Хіба я відпочиваю?

І він знову вдарив по воді лапою, прищулився й побачив веселку.

Сергей Козлов «Осіння пісня трави» 2 (переклад І.Андрусяка)

ДОЗВОЛЬТЕ З ВАМИ ПОСУТІНКУВАТИ

 

— Заєць проситься посутінкувати.

— Нехай сутінкує, — сказав Їжачок і виніс на ґанок іще одне плетене крісло.

— Можна увійти? — запитав Заєць. Він стояв під ґанком, доки Ведмедик розмовляв із Їжачком.

— Заходь, — сказав Їжачок.

Заєць піднявся сходами й акуратно витер лапи об постілку.

— Витирай-витирай! — сказав Ведмедик. — Їжачок любить, щоб було чисто.

— Можна сісти? — запитав Заєць.

— Сідай, — сказав Ведмедик. І Їжачок із Ведмедиком теж сіли.

— А як ми будемо сутінкувати? — запитав Заєць.

Їжачок промовчав.

— Сиди в сутінку і мовчи, — сказав Ведмедик.

— А розмовляти можна? — запитав Заєць. Їжачок знову промовчав.

— Говори, — сказав Ведмедик.

— Я вперше сутінкую, — сказав Заєць, — тому не знаю правил. Ви не сердіться на мене, гаразд?

— Ми не сердимося, — сказав Їжачок.

— Я коли довідався, що ви сутінкуєте, я прибігав до твого, Їжачку, дому й дивився о-он із-під того куща. Бач, думаю собі, як красиво вони сутінкують! Ото б і мені так! І побіг додому, й дістав із горища старе крісло, сів і сиджу…

— І що? — запитав Ведмедик.

— А нічого. Темно стало, — сказав Заєць. — Ні, думаю собі, це не просто так, це не просто сиди й чекай. Щось тут є. Попрошуся, думаю собі, посутінкувати з Їжачком і Ведмедиком. Може, дозволять?

— Угу, — сказав Ведмедик.

— А ми вже сутінкуємо? — запитав Заєць. Їжачок дивився, як повільно опускаються сутінки, як заволікає низини туман, і майже не слухав Зайця.

— А можна, сутінкуючи, співати? — запитав Заєць. Їжачок промовчав.

— Співай, — сказав Ведмедик.

— А що?

Ніхто йому не відповів.

— А можна веселої? Нумо я веселої заспіваю, бо воно мерзлякувато якось?

— Співай, — сказав Ведмедик.

— Ля-ля! Ля-ля! — заволав Заєць. І Їжачкові стало зовсім сумно. Ведмедикові було ніяково перед Їжачком, що ось він привів Зайця, і Заєць меле сім мішків гречаної вовни, а тепер ще завиває пісню. Але Ведмедик не знав, як бути, і тому заволав разом із Зайцем.

— Ля-ля-лю-лю! — волав Ведмедик.

— Ля-ля! Ля-ля! — співав Заєць. А сутінки згущувалися, і Їжачкові аж боляче було все це чути.

— Краще помовчимо, — сказав Їжачок. — Послухайте, як тихо!

Заєць із Ведмедиком замовкли й прислухалися. Над галявиною, над лісом пропливала осіння тиша.

— А що, — пошепки запитав Заєць, — тепер робити?

— Цссс! — сказав Ведмедик.

— Це ми сутінкуємо? — прошептав Заєць. Ведмедик кивнув.

— До темряви — мовчати?..

Стало геть темно, і над верхівками ялинок зринула золота долька місяця.

Від цього Їжачкові з Ведмедиком раптом на мить стало тепліше. Вони глянули один на одного, і кожен відчув у темряві, як вони один одному посміхнулися.

 

 

ЯК ВІДТІНИТИ ТИШУ

 

— Я дуже люблю осінні похмурі дні, — сказав Їжачок. — Сонечко тьмяно світить, і так туманно-туманно…

— Спокійно, — сказав Ведмедик.

— Ага. Начебто все зупинилося й стоїть.

— Де? — запитав Ведмедик.

— Ні, взагалі. Стоїть і не рухається.

— Хто?

— Та як ти не розумієш? Ніхто.

— Ніхто стоїть і не рухається?

— Ага. Ніхто не рухається.

— А комарі? Он як літають! Пі-і!.. Пі-і!.. — І Ведмедик замахав лапами, показуючи, як летить комар.

— Комарі тільки ще дужче, — тут Їжачок зупинився, щоб підшукати слово, —   в і д т і н я ю т ь   непорушність, — нарешті сказав він.

Ведмедик сів:

— Як це?

Вони лежали на травичці біля обриву над рікою й грілися на тьмяному осінньому сонечку. За рікою, палахкочучи осиками, темнів ліс.

— Та ось поглянь! — Їжачок устав і побіг. — Бачиш?

— Що?

— Який непорушний ліс?

— Ні, — сказав Ведмедик. — Я бачу, як ти біжиш.

— Ти не на мене дивися, на ліс! — І Їжачок побіг знову. – То як?

— Отже, мені на тебе не дивитися?

— Не дивися.

— Гаразд, — сказав Ведмедик і відвернувся.

— Та навіщо ти взагалі відвернувся?

— Ти ж сам сказав, щоб я на тебе не дивився.

— Ні, ти дивися, тільки на мене й на ліс   о д н о ч а с н о,   зрозумів? Я побіжу, а він буде стояти. Я   в і д т і н ю   його непорушність.

— Гаразд, — сказав Ведмедик. — Спробуємо. — І вп’явся очима в Їжачка. — Біжи!

Їжачок побіг.

— Швидше! — сказав Ведмедик. Їжачок побіг швидше.

— Стій! — крикнув Ведмедик. — Почнімо спочатку.

— Чому?

— Та я ніяк не можу подивитися на тебе й на ліс одночасно: ти так смішно біжиш, Їжачку!

— А ти дивися на мене й на ліс, розумієш? Я — біжу, ліс — стоїть. Я відтіняю його непорушність.

— А ти не можеш бігти більшими стрибками?

— Навіщо?

— Спробуй.

— Хіба я кенґуру?

— Та ні, але ти — ніжками, ніжками, і я не можу відірватися.

— Це не важливо, як я біжу, зрозумів? Важливо те, що я біжу, а він — стоїть.

— Гаразд, — сказало Ведмедик. — Біжи!

Їжачок побіг знову.

— То як?

— Такими маленькими крочками не відтіниш, – сказав Ведмедик. — Тут треба стрибати ось так!

І він стрибнув, як справжній кенґуру.

— Стій! — крикнув Їжачок. — Слухай!

Ведмедик завмер.

— Чуєш, як тихо?

— Чую.

— А якщо я крикну, тоді я криком   в і д т і н ю   тишу.

— А-а-а!.. — закричав Ведмедик.

— Тепер зрозумів?

— Ага! Треба кричати й перекидатися! А-а-а! — знову заволав Ведмедик і перекинувся через голову.

— Ні! — крикнув Їжачок. — Треба бігти й підстрибувати. Ось! — І застрибав по галявині.

— Ні! — крикнуло Ведмедик. — Треба бігти, падати, підхоплюватися й летіти.

— Як це? — Їжачок зупинився.

— А ось так! — І Ведмедик плигонув із обриву.

— І я! — крикнув Їжачок і покотився з обриву слідом за Ведмедиком.

— Ля-ля-ля! — заволав Ведмедик, видряпуючись назад.

— Ге-ге-ге! — по-пташиному заверещав Їжачок.

— Ой-йой-йой! – на все горло закричав Ведмедик і стрибонув із обриву знову.

Так аж до вечора вони бігали, стрибали, плигали з обриву й репетували на все горло, відтіняючи непорушність і тишу осіннього лісу.

 

 

У РІДНОМУ ЛІСІ

 

Заєць уранці як вийшов із дому, так і загубився в неосяжній красі осіннього лісу.

«Давно вже час снігові випасти, — думав Заєць. — А ліс стоїть теплий і живий».

Зустрілася Зайцеві Лісова Миша.

— Гуляєш? — сказав Заєць.

— Дихаю, — сказала Мишка. — Надихатися не можу.

— Може, зима про нас забула? — запитав Заєць. — До всіх прийшла, а в ліс і не заглянула.

— Напевно, — сказала Мишка й поворухнула вусиками.

— Я ось що думаю, — сказав Заєць. — Якщо її досі нема, то вже й не загляне.

— Та ні! — сказала Мишка. — Так не буває! Не було ще такого, щоб зима оминула нас.

— А якщо не прийде?

— Навіщо говорити про це, Зайцю? Бігай, дихай, стрибай, доки лапи стрибають, і ні про що не думай.

— Я так не вмію, — сказав Заєць. — Я все мушу знати наперед.

— Багато будеш знати – скоро постарієш.

— Зайці не старіють, — сказав Заєць. — Зайці вмирають молодими.

— А це ще чому?

— Ми біжимо, розумієш? А рух — це життя.

— Хі-хі! — сказала Мишка. — Ще яким стареньким будеш.

Вони разом ішли по стежці й не могли намилуватися своїм лісом.

Він був аж прозорий, м’який, рідний. І тому, що в ньому було так добре, на душі в Зайця й Мишки стало сумно.

— Ти не сумуй, — сказав Заєць.

— Я не сумую.

— Сумуєш, я бачу.

— Та зовсім не сумую, просто сумно.

— Це минеться, — сказав Заєць. — Насипле снігу, треба буде плутати сліди. З ранку до вечора бігай і заплутуй.

— А навіщо?

— Дурна ти. З’їдять.

— А ти бігай задом наперед, — сказала Мишка. — Ось так! — І побігла по доріжці спиною вперед, мордочкою до Зайця.

— Чудово! — крикнув Заєць. І помчав слідом.

— Бачиш? — сказала Мишка. — Тепер ніхто не зрозуміє, хто ти.

— А я… А я… Я знаєш тебе чому навчу? Я тебе навчу їсти кору, хочеш?

— Я кору не їм, — сказала Мишка.

— Тоді… Тоді… Тоді я тебе навчу бігати!

— Не треба, — сказала Мишка.

— Чим же мені тобі відплатити?

— А нічим, — сказала Лісова Миша. — Було б добре, якби тобі допомогла моя порада.

— Спасибі тобі! — сказав Заєць. І побіг від Мишки задом наперед, посміхаючись і ворушачи вусами.

«Чудово! — думав Заєць. — Тепер мене ніхто не піймає. Треба лише гарненько натренуватися, доки не випав сніг».

Він біг задом наперед через свій улюблений ліс, спускався в яри, піднімався на пагорби. «Виходить!» – волав про себе Заєць і мало не плакав від радості, що тепер уже ніхто й ніколи не відшукає його в рідному лісі.

 

Сергей Козлов «ОСІННЯ ПІСНЯ ТРАВИ» 1 (Переклад І.Андрусяка)

ЇЖАЧОК У ТУМАНІ

 

Тридцять комариків вибігли на галявину й заграли на своїх писклявих скрипках.

Із-за хмар вийшов місяць і, посміхаючись, поплив по небу.

«Ммм-у!..» — зітхнула корова за рікою. Загавкав собака, і сорок місячних зайців побігли по доріжці.

Над рікою здійнявся туман, і печальний білий кінь потонув у ньому по груди, і тепер здавалося, що велика біла качка пливе в тумані й, пофиркуючи, опускає в нього голову.

Їжачок сидів на гірці під сосною й дивився на залиту місяцем долину, усю в тумані.

Красиво було так, що він час від часу здригався:  чи не сниться йому все це?

А комарики не втомлювалися грати на своїх скрипочках, місячні зайці танцювали, а собака вив.

«Розповім — не повірять!» — подумав Їжачок, і почав дивитися ще уважніше, щоб запам’ятати до останньої травинки всю красу.

«Ось і зірка впала, — завважив він, — і трава нахилилися ліворуч, і від ялинки зосталася лише вершина, і тепер вона пливе поруч із конем… А цікаво, — думав Їжачок, — якщо кінь ляже спати, чи вона захлинеться в тумані?»

І він почав повільно сходити з гори, щоб теж потрапити в туман і поглянути, як там усередині.

— Ось, — мовив Їжачок. — Нічого не видно. І навіть лапи не видно. Коню! — покликав він. Але кінь не сказав нічого.

«Де ж кінь?» — подумав Їжачок. І поповз прямо. Навколо був глухо, темно й вогко, лише високо вгорі сутінок слабко світився.

Повз він довго й раптом відчув, що землі під ним нема, і він кудись летить. Бульк!..

«Я в ріці!» — зміркував Їжачок, похолодівши од страху. І почав бити лапами навсібіч.

Коли він вигулькнув, було так само темно, і Їжачок навіть не знав, де берег.

«Нехай ріка сама несе мене!» — вирішив він.

Як міг, глибоко зітхнув, і його понесло вниз за течією.

Ріка шаруділа очеретами, вирувала на перекатах, і Їжачок відчував, що весь промок і незабаром потоне.

Раптом хтось торкнувся його задньої лапи.

— Вибачте, — беззвучно сказав хтось, – хто ви і як сюди потрапили?

— Я — Їжачок, — теж беззвучно відповів Їжачок. — Я впав у ріку.

— Тоді сідайте мені на спину, — беззвучно мовив хтось. — Я відвезу вас на берег.

Їжачок сів на чиюсь вузьку слизьку спину й за хвилину опинився на березі.

— Спасибі! — уголос сказав він.

— Та, пусте! — беззвучно вимовив хтось, кого Їжачок навіть не бачив, і почез у хвилях.

«Оце так історія… — міркував Їжачок, обтрушуючись. — Хіба хто повірить?!»

І побрів у тумані.

 

ЗВУКИ Й ГОЛОСИ

 — Дрімаючи, Ведмедику, можна уявити все, що хочеш, і все, що уявиш, буде як живе. І тоді-і…

— Що?

— Тоді-і…

— Та кажи вже!

— І тоді-і… чутно звуки й голоси. – Їжачок дивився на Ведмедика великими круглими очима, начебто цієї миті, саме зараз, він здогадався про щось дуже важливе.

— І кого ти чув? — пошепки запитав Ведмедик.

— Сьогодні?

— Ага.

— Зяблика, — сказав Їжачок.

— А вчора?

— Жабу.

— А що вона сказала?..

— Вона — співала. — І Їжачок заплющив очі.

— Ти її й зараз чуєш?

— Чую, — сказав Їжачок із заплющеними очами.

— Ану я теж заплющу очі. — Ведмедик заплющив очі й став ближче до Їжачка, щоб теж чути.

— Чуєш? — запитав Їжачок.

— Ні, — сказав Ведмедик.

— А ти задрімай.

— Треба лягти, — сказав Ведмедик. І ліг.

— А я — біля тебе. — Їжачок сів поруч. – Ти лише уяви: вона сидить і співає.

— Уявив.

— А ось зараз… Чуєш? — І Їжачок, мов дириґент, змахнув лапою. — Заспівала!

— Не чую, — сказав Ведмедик. — Сидить, очі витріщила й мовчить.

— Поговори з нею, — сказав Їжачок. – Щоб зацікавилася.

— Як?

— Скажи: «Ми з Їжачком із далекого лісу прийшли на ваш концерт».

Ведмедик поворушив губами.

— Сказав.

— І що?

— Мовчить.

— Зачекай, — мовив Їжачок. — Ану ти сядь, а я ляжу. Та-ак. — І він забубонів щось, умощуючись поруч із Ведмедиком на траві.

А день розгорався, і висока струнка осінь розхитувалася соснами й кружляла пошерхлим листям.

Ведмедик давно розплющив очі й дивилися тепер на руді дерева, на вітер, що брижив калюжу, а Їжачок усе бурмотів і пошептував, лежачи поруч на траві.

— Послухай, Їжачку, — сказав Ведмедик, — навіщо нам ця жаба, га? Ходімо назбираємо грибочків, насмажимо! А я для тебе яблучко припас.

— Ні, — не розплющуючи очей, сказав Їжачок. — Вона заспіває.

— Хай і заспіває. А навіщо?

— Тю! — сказав Їжачок. — Грибочки! Яблучка!.. Якби ти тільки знав, як це — звуки й голоси!

 

 

КОЛИ ТИ ХОВАЄШ СОНЦЕ, МЕНІ СУМНО

 

Над горою туман і рожево-жовтогарячі відсвіти. Весь день лив дощ, тоді перестав, виглянуло сонце, зайшло за гору, і ось тепер була така гора.

Було дуже красиво, так красиво, що Їжачок із Ведмедиком тільки дивилися й нічого не казали один до одного.

А гора увесь час мінилася: жовтогаряче перемістилося ліворуч, рожеве — праворуч, а блакитне стало сизо-синім і залишилося вгорі.

Їжачок із Ведмедиком давно полюбляли цю гру: заплющуєш очі, а коли розплющуєш — все по-іншому.

— Розплющуй скоріше, — шепнув Їжачок. — Дуже красиво!

Тепер жовтогаряче розтеклося вузькою облямівкою по всій горі, а рожеве й блакитне пропало.

Туман був там, вище, а сама гора була начебто оперезана жовтогарячою стрічкою.

Вони знову заплющили очі, й коли за мить розплющили, знову все змінилося.

Жовтогаряче спалахувало подекуди ліворуч і праворуч, рожеве раптом з’явилося праворуч, рожево-блакитне зникло, і гора вся стала такою темною, врочистою, що від неї просто не можна було відвести очей. Їжачок із Ведмедиком знову заплющили й розплющили очі: гора була супокійною, мрячною, із легеньким рожевуватим відсвітом праворуч, але вони не встигли знову заплющити очі, як цей відсвіт пропав.

Мрячна, дуже красива гора дивилася на Їжачка й Ведмедика.

І раптом, – чи це Їжачкові з Ведмедиком здалося, – хтось заговорив:

— Вам подобається на мене дивитися?

— Так, — сказав Їжачок.

— А хто? Хто це говорить? — пошепки запитав Ведмедик.

— Я гарна?

— Так, — сказав Їжачок.

— А коли я вам більше подобаюся — зранку чи увечері?

Отут і Ведмедик зрозумів, що це говорить гора.

— Мені — зранку, — сказав Ведмедик.

— А чому?

— Тоді попереду цілий день і…

— А тобі, Їжачку?

— Коли ти ховаєш сонце, мені сумно, — сказав Їжачок. — Але я більше люблю дивитися на тебе ввечері.

— А чому?

— Коли дивишся ввечері, начебто стоїш там, на вершині, й далеко-далеко видно.

— Що ж ти бачив сьогодні, Їжачку? — запитала гора.

— Сьогодні так ховалося сонце, а хтось так не хотів, аби воно йшло, що я ні про що не думав, я лише дивився.

— А я… Ми… То розплющимо очі, то заплющимо. Ми так граємося, — сказав Ведмедик.

Швидко згущувалися сутінки.

І коли майже зовсім стемніло, синювато-зелене небо раптом відірвалося від гори, і її всю стало виразно видно, чорну на блідо-голубій смузі, що відокремлювала її від темного неба.