Сергей Козлов «ОСІННЯ ПІСНЯ ТРАВИ» 1 (Переклад І.Андрусяка)

ЇЖАЧОК У ТУМАНІ

 

Тридцять комариків вибігли на галявину й заграли на своїх писклявих скрипках.

Із-за хмар вийшов місяць і, посміхаючись, поплив по небу.

«Ммм-у!..» — зітхнула корова за рікою. Загавкав собака, і сорок місячних зайців побігли по доріжці.

Над рікою здійнявся туман, і печальний білий кінь потонув у ньому по груди, і тепер здавалося, що велика біла качка пливе в тумані й, пофиркуючи, опускає в нього голову.

Їжачок сидів на гірці під сосною й дивився на залиту місяцем долину, усю в тумані.

Красиво було так, що він час від часу здригався:  чи не сниться йому все це?

А комарики не втомлювалися грати на своїх скрипочках, місячні зайці танцювали, а собака вив.

«Розповім — не повірять!» — подумав Їжачок, і почав дивитися ще уважніше, щоб запам’ятати до останньої травинки всю красу.

«Ось і зірка впала, — завважив він, — і трава нахилилися ліворуч, і від ялинки зосталася лише вершина, і тепер вона пливе поруч із конем… А цікаво, — думав Їжачок, — якщо кінь ляже спати, чи вона захлинеться в тумані?»

І він почав повільно сходити з гори, щоб теж потрапити в туман і поглянути, як там усередині.

— Ось, — мовив Їжачок. — Нічого не видно. І навіть лапи не видно. Коню! — покликав він. Але кінь не сказав нічого.

«Де ж кінь?» — подумав Їжачок. І поповз прямо. Навколо був глухо, темно й вогко, лише високо вгорі сутінок слабко світився.

Повз він довго й раптом відчув, що землі під ним нема, і він кудись летить. Бульк!..

«Я в ріці!» — зміркував Їжачок, похолодівши од страху. І почав бити лапами навсібіч.

Коли він вигулькнув, було так само темно, і Їжачок навіть не знав, де берег.

«Нехай ріка сама несе мене!» — вирішив він.

Як міг, глибоко зітхнув, і його понесло вниз за течією.

Ріка шаруділа очеретами, вирувала на перекатах, і Їжачок відчував, що весь промок і незабаром потоне.

Раптом хтось торкнувся його задньої лапи.

— Вибачте, — беззвучно сказав хтось, – хто ви і як сюди потрапили?

— Я — Їжачок, — теж беззвучно відповів Їжачок. — Я впав у ріку.

— Тоді сідайте мені на спину, — беззвучно мовив хтось. — Я відвезу вас на берег.

Їжачок сів на чиюсь вузьку слизьку спину й за хвилину опинився на березі.

— Спасибі! — уголос сказав він.

— Та, пусте! — беззвучно вимовив хтось, кого Їжачок навіть не бачив, і почез у хвилях.

«Оце так історія… — міркував Їжачок, обтрушуючись. — Хіба хто повірить?!»

І побрів у тумані.

 

ЗВУКИ Й ГОЛОСИ

 — Дрімаючи, Ведмедику, можна уявити все, що хочеш, і все, що уявиш, буде як живе. І тоді-і…

— Що?

— Тоді-і…

— Та кажи вже!

— І тоді-і… чутно звуки й голоси. – Їжачок дивився на Ведмедика великими круглими очима, начебто цієї миті, саме зараз, він здогадався про щось дуже важливе.

— І кого ти чув? — пошепки запитав Ведмедик.

— Сьогодні?

— Ага.

— Зяблика, — сказав Їжачок.

— А вчора?

— Жабу.

— А що вона сказала?..

— Вона — співала. — І Їжачок заплющив очі.

— Ти її й зараз чуєш?

— Чую, — сказав Їжачок із заплющеними очами.

— Ану я теж заплющу очі. — Ведмедик заплющив очі й став ближче до Їжачка, щоб теж чути.

— Чуєш? — запитав Їжачок.

— Ні, — сказав Ведмедик.

— А ти задрімай.

— Треба лягти, — сказав Ведмедик. І ліг.

— А я — біля тебе. — Їжачок сів поруч. – Ти лише уяви: вона сидить і співає.

— Уявив.

— А ось зараз… Чуєш? — І Їжачок, мов дириґент, змахнув лапою. — Заспівала!

— Не чую, — сказав Ведмедик. — Сидить, очі витріщила й мовчить.

— Поговори з нею, — сказав Їжачок. – Щоб зацікавилася.

— Як?

— Скажи: «Ми з Їжачком із далекого лісу прийшли на ваш концерт».

Ведмедик поворушив губами.

— Сказав.

— І що?

— Мовчить.

— Зачекай, — мовив Їжачок. — Ану ти сядь, а я ляжу. Та-ак. — І він забубонів щось, умощуючись поруч із Ведмедиком на траві.

А день розгорався, і висока струнка осінь розхитувалася соснами й кружляла пошерхлим листям.

Ведмедик давно розплющив очі й дивилися тепер на руді дерева, на вітер, що брижив калюжу, а Їжачок усе бурмотів і пошептував, лежачи поруч на траві.

— Послухай, Їжачку, — сказав Ведмедик, — навіщо нам ця жаба, га? Ходімо назбираємо грибочків, насмажимо! А я для тебе яблучко припас.

— Ні, — не розплющуючи очей, сказав Їжачок. — Вона заспіває.

— Хай і заспіває. А навіщо?

— Тю! — сказав Їжачок. — Грибочки! Яблучка!.. Якби ти тільки знав, як це — звуки й голоси!

 

 

КОЛИ ТИ ХОВАЄШ СОНЦЕ, МЕНІ СУМНО

 

Над горою туман і рожево-жовтогарячі відсвіти. Весь день лив дощ, тоді перестав, виглянуло сонце, зайшло за гору, і ось тепер була така гора.

Було дуже красиво, так красиво, що Їжачок із Ведмедиком тільки дивилися й нічого не казали один до одного.

А гора увесь час мінилася: жовтогаряче перемістилося ліворуч, рожеве — праворуч, а блакитне стало сизо-синім і залишилося вгорі.

Їжачок із Ведмедиком давно полюбляли цю гру: заплющуєш очі, а коли розплющуєш — все по-іншому.

— Розплющуй скоріше, — шепнув Їжачок. — Дуже красиво!

Тепер жовтогаряче розтеклося вузькою облямівкою по всій горі, а рожеве й блакитне пропало.

Туман був там, вище, а сама гора була начебто оперезана жовтогарячою стрічкою.

Вони знову заплющили очі, й коли за мить розплющили, знову все змінилося.

Жовтогаряче спалахувало подекуди ліворуч і праворуч, рожеве раптом з’явилося праворуч, рожево-блакитне зникло, і гора вся стала такою темною, врочистою, що від неї просто не можна було відвести очей. Їжачок із Ведмедиком знову заплющили й розплющили очі: гора була супокійною, мрячною, із легеньким рожевуватим відсвітом праворуч, але вони не встигли знову заплющити очі, як цей відсвіт пропав.

Мрячна, дуже красива гора дивилася на Їжачка й Ведмедика.

І раптом, – чи це Їжачкові з Ведмедиком здалося, – хтось заговорив:

— Вам подобається на мене дивитися?

— Так, — сказав Їжачок.

— А хто? Хто це говорить? — пошепки запитав Ведмедик.

— Я гарна?

— Так, — сказав Їжачок.

— А коли я вам більше подобаюся — зранку чи увечері?

Отут і Ведмедик зрозумів, що це говорить гора.

— Мені — зранку, — сказав Ведмедик.

— А чому?

— Тоді попереду цілий день і…

— А тобі, Їжачку?

— Коли ти ховаєш сонце, мені сумно, — сказав Їжачок. — Але я більше люблю дивитися на тебе ввечері.

— А чому?

— Коли дивишся ввечері, начебто стоїш там, на вершині, й далеко-далеко видно.

— Що ж ти бачив сьогодні, Їжачку? — запитала гора.

— Сьогодні так ховалося сонце, а хтось так не хотів, аби воно йшло, що я ні про що не думав, я лише дивився.

— А я… Ми… То розплющимо очі, то заплющимо. Ми так граємося, — сказав Ведмедик.

Швидко згущувалися сутінки.

І коли майже зовсім стемніло, синювато-зелене небо раптом відірвалося від гори, і її всю стало виразно видно, чорну на блідо-голубій смузі, що відокремлювала її від темного неба.

 

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*