Сергей Козлов «Осіння пісня трави» 2 (переклад І.Андрусяка)

ДОЗВОЛЬТЕ З ВАМИ ПОСУТІНКУВАТИ

 

— Заєць проситься посутінкувати.

— Нехай сутінкує, — сказав Їжачок і виніс на ґанок іще одне плетене крісло.

— Можна увійти? — запитав Заєць. Він стояв під ґанком, доки Ведмедик розмовляв із Їжачком.

— Заходь, — сказав Їжачок.

Заєць піднявся сходами й акуратно витер лапи об постілку.

— Витирай-витирай! — сказав Ведмедик. — Їжачок любить, щоб було чисто.

— Можна сісти? — запитав Заєць.

— Сідай, — сказав Ведмедик. І Їжачок із Ведмедиком теж сіли.

— А як ми будемо сутінкувати? — запитав Заєць.

Їжачок промовчав.

— Сиди в сутінку і мовчи, — сказав Ведмедик.

— А розмовляти можна? — запитав Заєць. Їжачок знову промовчав.

— Говори, — сказав Ведмедик.

— Я вперше сутінкую, — сказав Заєць, — тому не знаю правил. Ви не сердіться на мене, гаразд?

— Ми не сердимося, — сказав Їжачок.

— Я коли довідався, що ви сутінкуєте, я прибігав до твого, Їжачку, дому й дивився о-он із-під того куща. Бач, думаю собі, як красиво вони сутінкують! Ото б і мені так! І побіг додому, й дістав із горища старе крісло, сів і сиджу…

— І що? — запитав Ведмедик.

— А нічого. Темно стало, — сказав Заєць. — Ні, думаю собі, це не просто так, це не просто сиди й чекай. Щось тут є. Попрошуся, думаю собі, посутінкувати з Їжачком і Ведмедиком. Може, дозволять?

— Угу, — сказав Ведмедик.

— А ми вже сутінкуємо? — запитав Заєць. Їжачок дивився, як повільно опускаються сутінки, як заволікає низини туман, і майже не слухав Зайця.

— А можна, сутінкуючи, співати? — запитав Заєць. Їжачок промовчав.

— Співай, — сказав Ведмедик.

— А що?

Ніхто йому не відповів.

— А можна веселої? Нумо я веселої заспіваю, бо воно мерзлякувато якось?

— Співай, — сказав Ведмедик.

— Ля-ля! Ля-ля! — заволав Заєць. І Їжачкові стало зовсім сумно. Ведмедикові було ніяково перед Їжачком, що ось він привів Зайця, і Заєць меле сім мішків гречаної вовни, а тепер ще завиває пісню. Але Ведмедик не знав, як бути, і тому заволав разом із Зайцем.

— Ля-ля-лю-лю! — волав Ведмедик.

— Ля-ля! Ля-ля! — співав Заєць. А сутінки згущувалися, і Їжачкові аж боляче було все це чути.

— Краще помовчимо, — сказав Їжачок. — Послухайте, як тихо!

Заєць із Ведмедиком замовкли й прислухалися. Над галявиною, над лісом пропливала осіння тиша.

— А що, — пошепки запитав Заєць, — тепер робити?

— Цссс! — сказав Ведмедик.

— Це ми сутінкуємо? — прошептав Заєць. Ведмедик кивнув.

— До темряви — мовчати?..

Стало геть темно, і над верхівками ялинок зринула золота долька місяця.

Від цього Їжачкові з Ведмедиком раптом на мить стало тепліше. Вони глянули один на одного, і кожен відчув у темряві, як вони один одному посміхнулися.

 

 

ЯК ВІДТІНИТИ ТИШУ

 

— Я дуже люблю осінні похмурі дні, — сказав Їжачок. — Сонечко тьмяно світить, і так туманно-туманно…

— Спокійно, — сказав Ведмедик.

— Ага. Начебто все зупинилося й стоїть.

— Де? — запитав Ведмедик.

— Ні, взагалі. Стоїть і не рухається.

— Хто?

— Та як ти не розумієш? Ніхто.

— Ніхто стоїть і не рухається?

— Ага. Ніхто не рухається.

— А комарі? Он як літають! Пі-і!.. Пі-і!.. — І Ведмедик замахав лапами, показуючи, як летить комар.

— Комарі тільки ще дужче, — тут Їжачок зупинився, щоб підшукати слово, —   в і д т і н я ю т ь   непорушність, — нарешті сказав він.

Ведмедик сів:

— Як це?

Вони лежали на травичці біля обриву над рікою й грілися на тьмяному осінньому сонечку. За рікою, палахкочучи осиками, темнів ліс.

— Та ось поглянь! — Їжачок устав і побіг. — Бачиш?

— Що?

— Який непорушний ліс?

— Ні, — сказав Ведмедик. — Я бачу, як ти біжиш.

— Ти не на мене дивися, на ліс! — І Їжачок побіг знову. – То як?

— Отже, мені на тебе не дивитися?

— Не дивися.

— Гаразд, — сказав Ведмедик і відвернувся.

— Та навіщо ти взагалі відвернувся?

— Ти ж сам сказав, щоб я на тебе не дивився.

— Ні, ти дивися, тільки на мене й на ліс   о д н о ч а с н о,   зрозумів? Я побіжу, а він буде стояти. Я   в і д т і н ю   його непорушність.

— Гаразд, — сказав Ведмедик. — Спробуємо. — І вп’явся очима в Їжачка. — Біжи!

Їжачок побіг.

— Швидше! — сказав Ведмедик. Їжачок побіг швидше.

— Стій! — крикнув Ведмедик. — Почнімо спочатку.

— Чому?

— Та я ніяк не можу подивитися на тебе й на ліс одночасно: ти так смішно біжиш, Їжачку!

— А ти дивися на мене й на ліс, розумієш? Я — біжу, ліс — стоїть. Я відтіняю його непорушність.

— А ти не можеш бігти більшими стрибками?

— Навіщо?

— Спробуй.

— Хіба я кенґуру?

— Та ні, але ти — ніжками, ніжками, і я не можу відірватися.

— Це не важливо, як я біжу, зрозумів? Важливо те, що я біжу, а він — стоїть.

— Гаразд, — сказало Ведмедик. — Біжи!

Їжачок побіг знову.

— То як?

— Такими маленькими крочками не відтіниш, – сказав Ведмедик. — Тут треба стрибати ось так!

І він стрибнув, як справжній кенґуру.

— Стій! — крикнув Їжачок. — Слухай!

Ведмедик завмер.

— Чуєш, як тихо?

— Чую.

— А якщо я крикну, тоді я криком   в і д т і н ю   тишу.

— А-а-а!.. — закричав Ведмедик.

— Тепер зрозумів?

— Ага! Треба кричати й перекидатися! А-а-а! — знову заволав Ведмедик і перекинувся через голову.

— Ні! — крикнув Їжачок. — Треба бігти й підстрибувати. Ось! — І застрибав по галявині.

— Ні! — крикнуло Ведмедик. — Треба бігти, падати, підхоплюватися й летіти.

— Як це? — Їжачок зупинився.

— А ось так! — І Ведмедик плигонув із обриву.

— І я! — крикнув Їжачок і покотився з обриву слідом за Ведмедиком.

— Ля-ля-ля! — заволав Ведмедик, видряпуючись назад.

— Ге-ге-ге! — по-пташиному заверещав Їжачок.

— Ой-йой-йой! – на все горло закричав Ведмедик і стрибонув із обриву знову.

Так аж до вечора вони бігали, стрибали, плигали з обриву й репетували на все горло, відтіняючи непорушність і тишу осіннього лісу.

 

 

У РІДНОМУ ЛІСІ

 

Заєць уранці як вийшов із дому, так і загубився в неосяжній красі осіннього лісу.

«Давно вже час снігові випасти, — думав Заєць. — А ліс стоїть теплий і живий».

Зустрілася Зайцеві Лісова Миша.

— Гуляєш? — сказав Заєць.

— Дихаю, — сказала Мишка. — Надихатися не можу.

— Може, зима про нас забула? — запитав Заєць. — До всіх прийшла, а в ліс і не заглянула.

— Напевно, — сказала Мишка й поворухнула вусиками.

— Я ось що думаю, — сказав Заєць. — Якщо її досі нема, то вже й не загляне.

— Та ні! — сказала Мишка. — Так не буває! Не було ще такого, щоб зима оминула нас.

— А якщо не прийде?

— Навіщо говорити про це, Зайцю? Бігай, дихай, стрибай, доки лапи стрибають, і ні про що не думай.

— Я так не вмію, — сказав Заєць. — Я все мушу знати наперед.

— Багато будеш знати – скоро постарієш.

— Зайці не старіють, — сказав Заєць. — Зайці вмирають молодими.

— А це ще чому?

— Ми біжимо, розумієш? А рух — це життя.

— Хі-хі! — сказала Мишка. — Ще яким стареньким будеш.

Вони разом ішли по стежці й не могли намилуватися своїм лісом.

Він був аж прозорий, м’який, рідний. І тому, що в ньому було так добре, на душі в Зайця й Мишки стало сумно.

— Ти не сумуй, — сказав Заєць.

— Я не сумую.

— Сумуєш, я бачу.

— Та зовсім не сумую, просто сумно.

— Це минеться, — сказав Заєць. — Насипле снігу, треба буде плутати сліди. З ранку до вечора бігай і заплутуй.

— А навіщо?

— Дурна ти. З’їдять.

— А ти бігай задом наперед, — сказала Мишка. — Ось так! — І побігла по доріжці спиною вперед, мордочкою до Зайця.

— Чудово! — крикнув Заєць. І помчав слідом.

— Бачиш? — сказала Мишка. — Тепер ніхто не зрозуміє, хто ти.

— А я… А я… Я знаєш тебе чому навчу? Я тебе навчу їсти кору, хочеш?

— Я кору не їм, — сказала Мишка.

— Тоді… Тоді… Тоді я тебе навчу бігати!

— Не треба, — сказала Мишка.

— Чим же мені тобі відплатити?

— А нічим, — сказала Лісова Миша. — Було б добре, якби тобі допомогла моя порада.

— Спасибі тобі! — сказав Заєць. І побіг від Мишки задом наперед, посміхаючись і ворушачи вусами.

«Чудово! — думав Заєць. — Тепер мене ніхто не піймає. Треба лише гарненько натренуватися, доки не випав сніг».

Він біг задом наперед через свій улюблений ліс, спускався в яри, піднімався на пагорби. «Виходить!» – волав про себе Заєць і мало не плакав від радості, що тепер уже ніхто й ніколи не відшукає його в рідному лісі.

 

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*