Сергей Козлов «Осіння пісня трави» 4 (переклад І. Андрусяка)

ЇЖАЧКОВА ГОРА

 Давно вже Їжачок не бачив такого великого неба. Давно вже не було такого, щоб він ось так зупинявся й завмирав. І якби хто в нього запитав, навіщо він зупиняється, чому завмирає, Їжачок однаково б не зміг відповісти.

— Ти куди дивишся, Їжачку? — запитала Білка.

— А, — сказав Їжачок. І махнув лапою.

— Ти що там побачив? — запитала Мураха.

— Мовчить, — сказала Білка.

— Задумався, — пробурчала Мураха й побігла у своїх справах.

А Їжачкові раптом здалося, що він уперше побачив цей ліс, цей пагорб, цю галявину.

Що ніколи досі нічого подібного він не бачив.

«Як же це так? — думав Їжачок. — Адже я стільки разів біг по цій стежці, стільки разів стояв на цьому пагорбі».

І дерева були такі незвичайні — легкі, прозорі, мовби бузкові, й сповнені такої внутрішньої тиші й спокою, що Їжачок не впізнавав знайомі з дитинства місця.

— Що ж це? — бурмотів Їжачок. – Як же я раніше не бачив усього цього?

І птахи, ті нечисленні птахи, що залишилися в лісі, здавалися тепер Їжачкові незвичайними.

«Це не Ворона, це мовби якийсь Орел кружляє над лісом, — думав Їжачок. — Ніколи не бачив такого величезного птаха».

— Усе ще стоїш? — запитала Мураха. — Я вже он яку соломину відволокла, а він усе стоїть.

— Не заважай йому, — сказала Білка. — Він думає.

— Думає, думає, — пробурчала Мураха. — Що б учинилося в лісі, якби всі думали.

— Подумає, і все, — сказала Білка. — Не заважай.

— Усі ви ледарі, — сказала Мураха. — Усі ви однакі, ворон воронові око не видовбе. — І побігла собі.

А Їжачок про себе подякував Білці, бо він чув розмову десь далеко, начебто говорили у хмарах, а він — на дні моря.

«Яка вона добра, — подумав про Білку Їжачок. — Чому я раніше ніколи її не зустрічав?»

Прийшов Ведмедик.

— То що? — сказав він. — Що робити будемо?

Їжачок дивився на ліс, на пагорб, на Ворону, яка кружляла за рікою, і раптом зрозумів, що йому так не хочеться відповідати, так не хочеться спускатися зі своєї гори… І він вдячно подумав про те, з чиєї доброти на цій горі опинився.

 

ПТАХ

 Усе літо Заєць плів мотузку, і до осені вона в нього стала завдовжки до неба.

«Прилаштую гачок, — думав Заєць, — закину на зірку і…»

Прибігла Білка:

— Ти що робиш, Зайцю?

— Мотузку сплів, — сказав Заєць.

— А навіщо?

— Залізу на небо, — сказав Заєць.. — Хочеш, тебе візьму з собою?

— Візьми, — сказала Білка.

Уночі висипали зірки.

Заєць закинув гачок на найбільшу зірку, і мотузка тонкою павутинкою простягнулася від землі до неба.

— Лізь, — сказав Заєць.

— А ти?

— Я за тобою.

І Білка побігла на небо.

Заєць поліз слідом, але він не вмів лазити по мотузці й тому добряче відстав.

— Ти де? Лізь швидше! — кричала Білка з темряви. А Заєць ліз, і ліз, і вже почав відчувати втому.

— Де ж ти? — квапила Білка. Вона давно забралася на зірку й чекала Зайця. А Заєць розгойдувався посередині, між небом і землею, і в нього не було більше сил ані лізти вгору, ані спуститися на землю.

— Та де ж ти там? — запитала з темряви Білка.

— Сил немає. Не можу, — сказав Заєць.

— Ти — як по гілочці, як по гілочці, — сказала Білка.

Заєць розгойдувався в пітьмі, вуха його розтріпував нічний вітерець, він бачив далеко внизу рідний ліс, а вгорі — велику зірку й розумів, що зараз розтисне лапи й упаде.

«Усе літо плів мотузку, — печально думав Заєць, — і ось…»

— Агов! — раптом почув він знайомий голос із землі. — Хто це там висить?

І ще один знайомий голос відповів:

— Далеко. Не видно.

— Як ти гадаєш, Їжачку, хто це може бути?

— Птаха, — сказав Їжачок.

— Яка ж птаха висить посеред неба?

«Поодинока», — хотів сказати Заєць. Але промовчав.

— Це Заєць! — крикнула із зірки Білка. — Поліз на небо і ось застряг.

— Ведмедику, його треба рятувати!

— Урятуйте мене, — тихо сказав Заєць.

— Відколи це Зайці почали залити по небу? — пробурчав Ведмедик і смикнув за мотузку.

— Ой, — тихо сказав Заєць.

— Як будемо рятувати? — запитав Їжачок.

— Зараз, — сказав Ведмедик. І побіг.

— Зайцю! — крикнув Їжачок. — Це ти?

— Я, — тихо сказав Заєць.

— Не чую!

— Я, — голосніше сказав Заєць, бо якби він крикнув на повен голос, він би впав.

— Це він, він! — крикнула із зірки Білка.

— Тримайся, Зайцю! — гукав Їжачок. — Ведмедик щось придумав!

І тут повернулося Ведмедик із простирадлом.

— Тримай, — сказав він. І подав два кінці Їжачкові.

— Зайцю! — закричав у темряву Ведмедик. — Під тобою ми натягнули простирадло, чуєш? Стрибай!

— Я боюся, — сказав Заєць.

— Він боїться! — крикнула Білка. Їй із зірки чутно було краще.

— Стрибай, кажу тобі! — ще голосніше крикнув Ведмедик, і, відкинувшись назад, вони з Їжачком, як могли, розтягли простирадло. — Ану!

— Стрибай! — крикнула Білка.

Заєць розтиснув лапи й полетів, полетів, полетів, лише чорний нічний вітер засвистів між вухами.

«Де ж простирадло? Де ж земля?» — думав Заєць і не знав, що він, як велика птаха з широкими крилами, летить над землею й уже не може впасти.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*