Сергей Козлов «Осіння пісня трави» 3 (переклад І. Андрусяка)

СОСНОВА ШИШКА

 

Світлий вечір в осінньому лісі. Заверещала й змовкла невідома птаха. Заєць вибіг до струмка, сів і наслухав, як дзюрчить вода.

— Водо, водо, куди ти біжиш? — запитав Заєць.

— Із камінця на камінець по камінцях біжу!

«По камінцях. Добре їй! — подумав Заєць. — Ось якби й мені так!»

Прийшла Мураха.

— Чого ти нипаєш? — запитав Заєць. — Скоро зима, а ти по лісу валандаєшся?

— Треба, — сказала Мураха. Зачерпнула відром води й пішла.

— Зачекай! Поговоримо, — сказав Заєць. Мураха зупинилася:

— Про що?

— Про що хочеш.

— Ніколи мені розмовляти, — сказала Мураха. — Воду треба нести. — І пішла.

— Ото життя! — зітхнув Заєць. — Мурахи по воду ходять, поговорити ні з ким. Раніше бодай сякий-такий гриб трапиться, з ним поговориш. А тепер і гриби кудись поховалися.

— А ти зі мною поговори, — сказала Соснова Шишка. Вона лежала поруч біля струмка. — Я — стара, багато всього набачилася.

— Що ж ти бачила? — запитав Заєць.

— Небо, — сказала Шишка.

— Хто ж його не бачив? Он воно!

— Ні-і, я там була, високо, — зітхнула Шишка. — Мене Вітер любив. Прилетить, бувало: «Привіт, Шишко!» — «Привіт, кажу, де тинявся?» — «До моря літав, кораблі хилитав». Он як! А ти чого нудний такий?

— Не знаю, — сказав Заєць.

— Ох, і життя в мене було! Ранесенько прокинешся — весь ліс у тіні, а в нас уже сонечко! Сонечко пригріє. Вітер прилетить — галасуємо-веселимося!.. А вночі — зірки. Так у вічі й зазирають. Я любила одну. Зелена така, ласкава. Тільки зрине, а вже Вітерець мій тут як тут. «Полетімо, каже, до зірки, Шишко!» — «Та далеко ж!» — «Це нам дрібниці!» Схопить в обійми й понесе.

— Гарно розказуєш, бабусю, — зітхнув Заєць.

— Жили гарно, Зайцю. А що слова? Ти ж бо чого нудний, молодий же?

— А де ж він тепер, Вітер?

— Літає. Вітер, він завжди молодий. А я, бач, стара, упала. Кому потрібна?

— Сумно тобі, бабусю?

— Ні-і, Зайцю. Лежу, на небо дивлюся, водичку слухаю, зірочку зелену побачу — Вітра згадую.

 

 ОСІННЯ ПІСНЯ ТРАВИ

 Холодно, тихо стало в лісі. Заєць прислухався — ані звуку. Лише осичка на тому березі тремтіла останнім листком.

Заєць зійшов до ріки. Ріка повільно вела за поворот важку, темну воду. Заєць устав стовпчиком і поворушив вухами.

— Холодно? — запитала в нього Травинка.

— Бр-р-р! — сказав Заєць.

— Мені теж, — сказала Травинка.

— І мені! І мені!

— Хто це говорить? — запитав Заєць.

— Це ми — трава.

Заєць ліг.

— Ой, як тепло! Як тепло! Як тепло!

— Погрій нас! І нас! І нас!

Заєць узявся стрибати й лягати. Стрибне — і притулиться до землі.

— Агов, Зайцю! — гукнув із пагорба Ведмедик. — Що це ти робиш?

— Грію траву, — сказав Заєць.

— Не чую!

— Грію траву! — крикнув Заєць. — Іди сюди, будемо гріти разом!

Ведмедик зійшов із пагорба.

— Зігрій нас! Зігрій! Зігрій! — кричали травинки.

— Бачиш? — сказав Заєць. — Їм холодно! — Знову стрибнув і ліг.

— До нас! До нас!

— Сюди! Сюди! — кричали з усіх боків.

— Чого ж ти стоїш? — сказав Заєць. — Лягай!

І Ведмедик ліг.

— Як тепло! Ой, як тепло!

— І мене погрій, Ведмедику!

— І нас! І нас!

Заєць стрибав і лягав. А Ведмедик почав потихеньку перекочуватися: зі спини — на бік, із боку — на живіт.

— Зігрій! Зігрій! Нам холодно! — кричала трава. Ведмедик качався. Заєць стрибав, і незабаром зігрівся весь луг.

— Хочете, ми проспіваємо вам осінню пісню трави? — запитала перша травинка.

— Співайте, — сказав Заєць.

І трава почала співати. Ведмедик – качався, а Заєць — стрибав.

— Агов! Що ви там робите? – гукнув із пагорба Їжачок.

— Гріємо траву! — крикнув Заєць.

— Що?

— Гріємо траву! — крикнуло Ведмедик.

— Ви застудитеся! — закричав Їжачок. А травинки позводилися на весь зріст і голосно заспівали.

Співав весь луг над рікою.

І останній листок, що тріпотів на тому березі, почав підтягувати.

І соснові голки, і ялинові шишки, і навіть павутина, забута павуком, — усе розпрямилося, запосміхалося й затягло щодуху останню осінню пісню трави.

  

ВЕСЕЛКА

 

Ведмедик притулився спиною до печі. Йому було тепло-тепло й не хотілося ворушитись.

За вікном свистів вітер, шуміли дерева, барабанив по склу дощ, а Ведмедик сидів із заплющеними очами й думав про літо.

Спочатку Ведмедик думав про все одразу, і це «все одразу» було для нього сонечко й тепло. Але потім під яскравим літнім сонечком, у теплі, Ведмедик побачив Мураху.

Мураха сиділа на пеньку, витріщивши чорні очі, і щось говорила, говорила, але Ведмедик не чув.

— Чи ти чуєш мене? — нарешті долинув до Ведмедика Мурашиний голос. — Працювати треба щодня, щодня, щодня!

Ведмедик похитав головою, але Мураха не зникала, а кричала ще голосніше.

— Лінь, ось що тебе погубить!

«Чого вона до мене пристала? – подумав Ведмедик. — Я й не пам’ятаю взагалі такої Мурахи».

— Геть заледащіли! — кричала Мураха. — Чим ви займаєтеся день у день? Відповідай!

— Гуляємо, — уголос сказав Ведмедик біля печі. – Та ж літо.

— Літо! — заволала Мураха. — А хто працювати буде?

— Ми й працюємо.

— Що ж ви зробили?

— А тобі що до того, — сказав Ведмедик. І ще дужче притулився до боку печі.

— Ні, ти мені кажи — що?

— Шпаківню.

— Ще?

— Грубку склали.

— Де?

— Біля ріки.

— Навіщо?

— Вечорами сидіти. Вогнище розпалиш — і сиди.
І Ведмедикові уявилося, як вони з Їжачком сидять уночі під зірками біля ріки, варять чай у чайнику, слухають, як плещеться риба у воді, і чайник спершу гурчить, а тоді клекоче, і зірки падають просто в траву й, великі, теплі, ворушаться біля ніг. І так Ведмедикові запраглося в ту літню ніч, так захотілося полежати в м’якій траві, дивлячись у небо, що Ведмедик сказав Мурасі:

— Ходи сюди, сідай біля грубки, а я піду туди, в літо.

— А соломинку ти за мене понесеш? — запитала Мураха.

— Я, — сказав Ведмедик.

— А шість соснових голок?

— Я, — сказало Ведмедик.

— А дві шишки й четвірко пташиних пір’їн?

— Усе віднесу, — сказав Ведмедик. — Лише йди сюди, сядь біля грубки, га?

— Ні, ти зачекай, — сказала Мураха. — Працювати — обов’язок кожного. — Вона підняла лапку. — Щодня…

— Стій! – скрикнув Ведмедик. — Слухай мою команду: до грубки бігцем, марш!

І Мураха вибігла з літа й сіла до грубки, а Ведмедик ледве протиснувся на її місце.

Тепер Ведмедик сидів на пеньку влітку, а Мураха пізньої осені біля печі у Ведмедика вдома.

— Ти посидь, — сказав Ведмедик Мурасі, — а прийде Їжачок, пригости його чаєм.

І Ведмедик побіг по м’якій теплій траві, й забіг у ріку, й почав бризкатися водою, і якщо глянути прищулившись, у бризах щоразу виникала справжня веселка, і щоразу Ведмедикові не вірилося, і щоразу Ведмедик бачив її знову.

— Агов! — крикнула Мураха в літо. — А хто обіцяв працювати?

— Зачекай! — сказав Ведмедик. І знову взявся, жмурячись, бризкатися й ловити крізь вії веселку.

— Обов’язок кожного — трудитися, — говорила Мураха, притулившись до гарячої печі. — Щодня…

«Ото зануда, — подумав Ведмедик. — І як вона не розуміє, що це — літо, що воно — коротке, що воно ось-ось закінчиться й що кожного разу у мене в лапах блищить веселка».

— Мурахо! — крикнув зі свого літа Ведмедик. — Не бубони! Хіба я не працюю? Хіба я відпочиваю?

І він знову вдарив по воді лапою, прищулився й побачив веселку.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*