Сергей Козлов ТЕПЛОГО ТИХОГО РАНКУ ПОСЕРЕД ЗИМИ 3 (переклад І. Андрусяка)

ВОРОН

 

Потрусив дрібний сніжок, тоді перестав, лише вітер слабко розгойдував верхівки дерев.

Трава, неопале листя, гілки — усе поблякло, посвітліло від холоду.

Але ліс стояв іще великий, красивий, ось лише порожній і сумний.

Ворон сидів на суку й думав свою стародавню думу. «Знову зима, — думав Ворон. — Знову снігом усе замете, захурделить; ялинки вкриються памороззю; гілки беріз стануть тендітними від морозу. Спалахне сонце, але ненадовго, неяскраво, і в ранніх зимових сутінках будемо літати тільки ми, ворони. Літати й каркати».

Насунулися сутінки.

«Політаю», — подумав Ворон. І несподівано легко зісковзнув із насидженого місця.

Він летів майже не рухаючи крильми, ледь помітним рухом плеча вибираючи дорогу між дерев.

«Нікого, — зітхав Ворон. — Куди вони всі поховалися?»

І справді, ліс був порожній і вогкий.

— Сер-р-р! — уголос сказав Ворон. Він опустився на старий пень посеред галявини й повільно повернув голову із синіми очима.

— Ворона, — сказав Їжачкові Ведмедик.

— Де?

— Он на пні.

Вони сиділи під великою ялинкою й дивилися, як ліс заливають сірі сутінки.

— Ходімо з нею побесідуємо, — сказав Їжачок.

— А що ти їй скажеш?

— А нічого. Покличу чай пити. Скажу: «Скоро стемніє. Ходімо, Вороно, чай пити».

— Ходімо, — сказав Ведмедик. Вони вилізли з-під ялинки й підійшли до Ворона.

— Скоро стемніє, — сказав Їжачок. — Вороно, ходімо чай пити.

— Я Вор-р-рон, — повільно, хрипко сказав Ворон. — Я чаю не п’ю.

— А в нас — малинове варення, — сказало Ведмедик.

— І грибочки!

Ворон дивився на Їжачка й Ведмедика древніми, кам’яними очами й думав: «Ох-ох-ох!..»

— Я чаю не п’ю, — сказав він.

— Медом почастую, — сказав Ведмедик.

— А в нас і брусниця, і журавлинка, — сказав Їжачок. Ворон нічого не сказав.

Він тяжко змахнув крилами й поплив над галявиною. У густих сутінках із розпростертими крилами він здавався таким величезним, що Їжачок та Ведмедик навіть присіли.

— Оце птаха! — сказав Ведмедик. — Буде вона з тобою чай пити!

— Це він, Ворон, — сказав Їжачок.

— Однаково птаха. «Покличемо, покличемо!» — передражнив він Їжачка. — Покликали.

— То й що? — сказав Їжачок. — Він звикне. Уявляєш, усе сам та й сам. А наступного разу — обов’язково погодиться…

Уже майже в темряві Ворон летів над полем, бачив якісь далекі вогники і майже ні про що не думав, лише широко й дужо піднімав і опускав крила.

 

 

ЯКЩО МЕНЕ ВЗАГАЛІ НЕМАЄ

 

Ще зовсім трішки — і загоряться зірки, і зрине місяць і попливе, погойдуючись, над тихими осінніми полями. Потім місяць загляне в ліс, постоїть трохи, зачепившись за верхівку найвищої ялинки, і тут його побачать Їжачок із Ведмедиком.

— Поглянь, — скаже Їжачок.

— Угу, — скаже Ведмедик. А місяць підніметься ще вище й заллє своїм холодним, тьмяним світлом усю землю.

Так було щовечора цієї ясної холодної осені. І щовечора Їжачок із Ведмедиком збиралися чи в Їжачка, чи у Ведмедика й про що-небудь розмовляли. Ось і сьогодні Їжачок сказав Ведмедикові:

— Як усе-таки добре, що ми один в одного є!

Ведмедик кивнув.

— Ти лише уяви собі: мене нема, ти сидиш сам і поговорити ні з ким.

— А ти де?

— А мене немає.

— Так не буває, — сказав Ведмедик.

— Я теж так гадаю, — сказав Їжачок. — Але раптом ось — мене взагалі немає. Ти сам. І що ти будеш робити?

— Піду до тебе.

— Куди?

— Як — куди? Додому. Прийду і скажу: «Чого ж ти не прийшов, Їжачку?» А ти скажеш…

— Ото дурний! Що ж я скажу, якщо мене немає?

— Якщо немає вдома, отже, ти пішов до мене. Прибіжу додому. А-а, ти тут! І почну…

— Що?

— Лаяти!

— За що?

— Як за що? За те, що не вчинив, як домовилися.

— А як домовилися?

— Звідки я знаю? Але ти повинен бути або в мене, або у себе вдома.

— Але мене ж узагалі немає. Розумієш?

— Та ось же ти сидиш!

— Це я зараз сиджу, а якщо мене не буде взагалі, де я буду?

— Або в мене, або в себе.

— Це якщо я є.

— Звісно, — сказало Ведмедик.

— А якщо мене взагалі немає?

— Тоді ти сидиш на ріці й дивишся на місяць.

— І на ріці немає.

— Тоді ти пішов куди-небудь і ще не повернувся. Я побіжу, обнишпорю весь ліс і тебе знайду!

— Ти все вже обнишпорив, — сказав Їжачок. — І не знайшов.

— Побіжу в сусідній ліс!

— І там немає.

— Переверну все догори дриґом, і ти знайдешся!

— Немає мене. Ніде немає.

— Тоді, тоді… Тоді я вибіжу в поле, — сказав Ведмедик. — І закричу: «Ї-і-іжа-а-ачку-у-у-у!», і ти почуєш і закричиш: «Ведмедику-у-у!..» Ось.

— Ні, — сказав Їжачок. — Мене ані крапельки немає. Розумієш?

— Чого ти до мене причепився? — розсердився Ведмедик. — Якщо тебе немає, то й мене немає. Зрозумів?

— Ні, ти — є; а ось мене — немає.

Ведмедик замовк і насупився.

— То що, Ведмедику!..

Ведмедик не відповів.

Він дивився, як місяць, піднявшись високо над лісом, ллє на них із Їжачком своє холодне світло.

 

 

ТЕПЛОГО ТИХОГО РАНКУ ПОСЕРЕД ЗИМИ

 

«Буває ж таке — палиш у печі, дивишся на вогонь і думаєш: он вона яка велика зима!

І раптом прокидаєшся вночі від незрозумілого шуму. Вітер, думаєш, розгулялася хуртовина, але ні, звук не такий, а далекий якийсь, дуже знайомий звук. Що ж це?

І засинаєш знову. А зранку вибігаєш на ґанок — ліс у тумані й ні острівця снігу не видно ніде. Куди ж вона поділася, зима?

Тоді збігаєш із ґанку й бачиш… калюжу.

Справжню калюжу посеред зими. І від усіх дерев іде пара. Що ж це? А це вночі пройшов дощ. Великий, сильний дощ. І змив сніг. І прогнав мороз. І в лісі стало тепло, як буває лише ранньої восени».

Ось як думав Ведмедик тихого теплого ранку посеред зими.

«Що ж тепер робити? — думав «Ведмедик. — Палити в печі чи ні? Колоти на розпал скіпок чи не треба? І взагалі, як це так — знову літо?»

І Ведмедик побіг до Їжачка порадитися. Їжачок ходив навколо свого дому в глибокій задумі.

— Не розумію, — бурмотів Їжачок, — як це так — злива посеред зими?

І тут прибіг Ведмедик.

— То що? — іще зоддаля крикнув він.

— Як що? У печі напалив? — запитав Їжачок.

— Ні, — сказав Ведмедик.

— Скіпок наколов?

— Ні-і, — сказав Ведмедик.

— А що ж ти робив?

— Думав, — сказав Ведмедик.

— Я теж.

І вони почали ходити навколо Їжачкового дому й думати разом.

— Як ти гадаєш, — сказав Їжачок. — Якщо пройшов дощ і тепер туман, може ще бути мороз?

— Не думаю, — сказало Ведмедик.

— Отже, якщо морозу бути не може, отже, може бути тільки тепло.

— Виходить, що так, — сказав Ведмедик.

— А щоб було тепло — мусить з’явитися сонце.

— Мусить, — сказав Ведмедик.

— А коли сонечко, добре бути на ріці.

— Я б ніколи в житті не здогадався, — сказав Ведмедик.

— Тоді й поснідаємо біля ріки, — запропонував Їжачок.

— Угу, — сказав Ведмедик.

І вони склали в кошик гриби, мед, чайник, горнятка й пішли до ріки.

— Куди ви це йдете? — запитала Білка.

— До ріки, — сказав Їжачок. — Снідати.

— А можна й мені з вами?

— Гайда!

І Білка захопила горішків та горня й поспішила слідом.

— Ідемо, — сказав Ведмедик.

Вибіг із трави Хом’ячок.

— А я вже заснув, — сказав він. — А тут — вода! Куди це ви?

— Снідати, до ріки, — сказав Заєць. — Ходімо з нами!

— У мене їжа з собою, — сказав Хом’ячок і постукав лапою по роздутому мішку за щокою, — лише горняти немає, — і пішов слідом.

Пришли до ріки, розпалили вогнище, сіли снідати. Виглянуло сонце.

Сонце освітило ріку, і той берег, і друзів, що снідали. Туман розтанув.

— Якби не дощ, — мружачись, сказав Хом’ячок, — так би й не побачилися до весни.

— Якби не дощ, — сказала Білка, — так би й не попрощалися.

— Якби не Їжачок, — сказав Ведмедик, — ніхто б не здогадався в таку теплінь поснідати на ріці.

А Їжачок, прикривши очі, пив чай, слухав тишу, птаху, яка раптом тонко й чисто заспівала за рікою, і думав, що якби не всі вони, навіщо б знадобилося тепло цьому зимовому лісові? 

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*