Сергей Козлов «ТЕПЛОГО ТИХОГО РАНКУ ПОСЕРЕД ЗИМИ» 1 (переклад І. Андрусяка)

ВІЛЬНИЙ ОСІННІЙ ВІТЕР

 

Ранесенько до Їжачка й Ведмедика прибіг Заєць.

— Агов! — закричав він. — Гей! Еге-ге-гей!

— Що? Кажи, — сказав Ведмедик.

— Еге-ге-ге-гей! — волав Заєць.

— Та говори ж! — Їжачок почав сердитися.

— Еге-ге-ге-гей! Гей! Гей! — І Заєць побіг собі.

— Чого це він?

— Не знаю, — сказав Ведмедик. А Заєць птахом летів по лісу й волав нестямним заячим голосом.

— Що це з ним? — запитала Білка.

— Збагнути не можу, — сказала Мураха. А Заєць зробив повне коло й знову вибіг на ведмежу галявину.

— Скажеш чи ні? — крикнув Ведмедик. Заєць раптом зупинився, завмер, устав на задні лапи й…

— Кажи! — крикнув Їжачок.

— Ха-ха-ха-ха-ха! — розреготався Заєць і помчав, мов звіявся.

— Може, він збожеволів, збожеволів, збожеволів? — тараторила Сорока.

— Та ні, він при своєму розумі, при своєму розумі, при своєму розумі! — довбав Дятел.

І лише Заєць ні в кого нічого не запитував, нікому нічого не говорив, а вільний, як вітер, мчав по лісу.

— Знаєш, — сказав Ведмедик. — Мені здається, він уявив себе… вітром. Він мені якось сказав: «Уявляєш, Ведмедику, що буде, якщо я стану вітром?»

— Це чудово, — сказав Їжачок. – Ось лише Заєць ніколи до такого не додумається.

І помилився.

Бо Заєць цього легкого сонячного дня справді ранесенько відчув себе вільним осіннім вітром, що літає полями й лісами.

 

 

МИ БУДЕМО ПРИХОДИТИ Й ДИХАТИ

 

Ось уже кілька днів не було сонця. Ліс стояв порожній, тихий. Навіть ворони не літали, — ось який був порожній ліс.

— Ото й усе, готуйся до зими, — сказав Ведмедик.

— А де птахи? — запитав Їжачок.

— Готуються. Утеплюють гнізда.

— А Білка де?

— Дупло сухим мохом вистеляє.

— А Заєць?

— Сидить у норі, дихає. Хоче надихати на всю зиму.

— Ото дурний, — посміхнувся Їжачок.

— Я йому сказав: перед зимою не надихаєшся.

— А він?

— Надихаю, каже. Буду дихати й дихати.

— Гайда до нього, може, чимось допоможемо.

І вони пішли до Зайця.

Заяча нора була по третій бік від гори. З одного боку – дім Їжачка, з іншого боку — дім Ведмедика, а з третього — нора Зайця.

— Ось, — сказало Ведмедик. — Тут. Агов, Зайцю! — крикнув він.

— Га, — глухо почулося з нори.

— Ти що там робиш? — запитав Їжачок.

— Дихаю.

— Багато надихав?

— Ні ще. Половиночку.

— Хочеш, ми подихаємо зверху? — запитав Ведмедик.

— Не вийде, — почулося з нори. — У мене — двері.

— А ти зроби щілинку, — сказав Їжачок.

— Відчини ледь-ледь, а ми будемо дихати, — сказав Ведмедик.

— Бу-бу-бу, — донеслося з нори.

— Що?

— Зараз, — сказав Заєць. — Ось, дихайте!

Їжачок із Ведмедиком лягли голова до голови й почали дихати.

— Ха!.. Ха!.. — дихав Їжачок.

— Ха-а!.. Ха-а!.. — дихав Ведмедик.

— То як? — крикнув Їжачок.

— Теплішає, — сказав Заєць. — Дихайте.

— А тепер? — за хвилину спитав Ведмедик.

— Дихати — нічим, — сказав Заєць.

— Виходь до нас! — крикнув Їжачок.

— Двері зачини і вилазь!

Заєць ляснув дверима й виліз.

— То як?

— Як у лазні, — сказав Заєць.

— Ось бачиш, утрьох-бо краще, — сказав Ведмедик.

— Ми тепер усю зиму будемо до тебе приходити й дихати, — сказав Їжачок.

— А замерзатимеш, приходь до мене, — сказав Ведмедик.

— Або до мене, — сказав Їжачок.

— Спасибі, — сказав Заєць. — Я обов’язково прийду. Тільки ви до мене не ходіть, гаразд?

— А чому?..

— Сліди, — сказав Заєць. — Натопчете, і тоді хто-небудь мене обов’язково з’їсть.

 

 

ЛИСИЧКА

 

Це був незвичайний осінній день! Було стільки блакиті, стільки вогненного листя, стільки сонця, що до вечора Ведмедик заплакав.

— Ти чого це? — запитав Їжачок.

— Не знаю, — сказав Ведмедик. — Плакати хочеться.

— Та ти поглянь…

— Я бачив, — сказав Ведмедик. — Тому й плачу.

— Чого ж тут плакати? Радіти треба, — сказав Їжачок.

— Я від радості плачу, — сказав Ведмедик.

— Хіба від радості плачуть?

— Ще й як! — І Ведмедик розридався.

— Заспокойся, чого ти! — Їжачок погладив Ведмедика лапою. — Завтра знову буде сонце, і знову буде летіти листя й відлітати птахи.

— Відлітати, — схлипнув Ведмедик. І розревівся ще дужче.

— Але вони прилетять, — сказав Їжачок. — Вони повернуться. Промине зима, сніг розтане, і вони повернуться.

— Зима. — Ведмедик гірко плакав і весь здригався.

— Звісно, зима. Але вона минеться, і все буде знову.

— Не хочу! Не хочу, чуєш?

— Чого ти не хочеш?

— Щоб усе відходило, відлітало! — крикнув Ведмедик.

— Це ж ненадовго, — сказав Їжачок. — Ти ж сам знаєш. А як красиво взимку!

— Узимку я теж буду плакати.

— Узимку? Та чому?

— Мені буде її шкода. — І Ведмедик аж так розплакався, що Їжачок збагнув: словами тут не зарадиш.

— Біжімо! — крикнув він.

— Куди? — підвів заплакані очі Ведмедик.

— Біжімо, кажу! — І Їжачок схопив Ведмедика за лапу й потягнув у ліс.

— Куди ти мене тягнеш?!

Вони пробігли повз стару зламану березу, перейшли по прогнилому містку струмок, перелізли через зрубану осику й, петляючи поміж обгорілих пнів, зійшли на гору.

— Поглянь! — сказав Їжачок і показав Ведмедикові гриба-лисичку.

Маленький золотий гриб, підтиснувши коліна, у сутінках сидів у моху.

— Бачиш? — сказав Їжачок. — У нього немає ні тата, ні мами, ні Їжачка, ні Ведмедика, він сам-самісінький — і не плаче.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*