Улюблений письменник Рутківський В.

У моєму дитинстві було чимало улюблених книжок. Про деякі з них я вже написала, а ще про якісь — ще ні. От нарешті дійшли руки відсканувати і підібрати матеріали, щоб розповісти про Володимира Рутківського — одеського письменника, який мені маленькій сподобався тим, що розповів про Бабу Ягу як про людину — Ядвігу Олізарівну. От така була у мене книга:

Як кого цікавить зміст, або заїла ностальгія, бо мав у своєму дитинстві таку книгу, прошу на Укрцентр, там є обидві повісті: і про Бухтика, і про Ядвігу Олізарівну.

Коли я виросла й стала поважною тіткою, то доля підкинула мені подарунок — знайомство з письменником. Я навіть записала інтерв»ю про його дитинство і про творчий шлях. Ось воно:


Рутківський: «До віршування я був прилучений років у 4, це було наприкінці літа 41 року. Якраз жили ми тоді в Глиняному Лубенського р-ну на Полтавщині. Підступали німці, перед цим батько – директор школи, зібрав старшокласників і вивіз на “Пункти молодого бійця ” – чи як воно там називалося. А коли німці підходили, ми з матір‘ю (мені було 4 роки, братові – 4 місяці) почали втікати. Нас десь спіймали по дорозі, назад погнали. Коли приїхали – все розграбоване, нічого не було. Замки залишились, але все з середини було взяте. У мене багато іграшок було, все-таки син директора школи, вчительки; мені сказали, що мої іграшки забрав небіж поліцейського. Ну, я зібрав таких, як я зірвиголів 4-5 років і пішли ми відвойовувати ці мої іграшки. Знайшли цього хлопця, потовкли писком у землю, сказали, щоб він не крав, забрали іграшки. І в цей час він кричить: “Дядьку, вони мене вбивають!” Дивимося – через греблю йде якась людина з рушницею. Ми не встигли збагнути, як він знімає рушницю і по нас начинає стріляти. Хлопці втекли, там була така вулиця довга, в дерезу вони щезли, а я біжу один по вулиці і відчуваю, що ось-ось він мене наздожене і багнета всадить.

Ну я не встиг збагнути, як заговорив віршами: “Ой, рятуйте добрі люди! Ой, пропаща я ж людина!”

Потім я втік, десь мене шукали тиждень – я боявся, що мене знайдуть і віддадуть поліцейському… Отак я прилучився до віршів. Це був перший спогад, який я пам‘ятаю.

І всі мої вірші написані – це моє дитинство.

За допомогою Бориса Ілліча Олійника я поїхав навчатися на Вищі літературні курси в Москву. Виявилося там дуже багато українців. І одна сім‘я, мати Ірина Ракша – письменниця, Юра Ракша – художник відомий. Це мої друзі були. У них була чудова дівчинка  Ганнуся – Аннушка. Якось так трапилося, що їм треба було поїхати у відрядження, а вона залишалась одна. Ну, я кажу – я можу допомогти, щоб ви відрядження не втрачали. Я візьму її з собою на Сулу, це Черкаська область,  ми проведемо канікули разом і потім відішлю, коли ви приїдете з відрядження.

У нас була маса пригод усіляких. Я, дорослий письменник,  вперше   побачив, що дитячий світ дуже цікавий, вона ніби повернула мене в мій дитячий світ. А вона мені потім сказала: “Я не знала, что взрослые такие интересные”.

Книжка “Ганнуся” про неї ж.

Я їздив по школах, розповідав про свою роботу. Одного разу це була школа-санаторій, де дітки лікуються і навчаються. Діти важкохворі – по півроку лежали, по року. Один хлопчик мені каже: “Тут і річка є, і ліс є, все прекрасне, але я нічого не бачив, хоч рік лежу. Може ви напишете у якому  місці ми живемо?” А інший хлопчик каже: “А нам казали, що тут є нечиста сила – може ви і її напишете?” І я написав книжку “Бухтик з Тихого затону” про дружбу нечистої сили з дітьми.

Потім була написана книжка “Гості на мітлі” про бабу Ягу, дітям вона сподобалася.

Ще у дитинстві усі ми , хлопці – особливо, цікавилися Куликовою битвою. Нас вчили, що нібито тільки російська рать перша у світі розбила татаро-монгольське іго і здобула незалежність. Я в це вірив. Особливо мені подобалася постать натхненника й організатора Дмитра Михайловича Боброка, воєводи Волинського. А чому він Волинський? Адже відомо, що приставку цю носять люди, які відзначилися? Чому Боброк не взяв собі приставку “Куликовський”?  Чи “Московський”? Значить,  найкращі діяння у нього на Волині, а не під Москвою…

Я задався метою відкрити ті сторінки невідомі або замовчувані, мені хотілося показати, що наша українська історія не менш чудова, чим історія французька, чи історія англійська.

Перша книжка “Сторожова застава” – про те, що Ілля Муровець – українець. Причому я не просто пофантазував, я зробив все, виходячи з положень російських вчених.

“Двобій з тінню” – це якраз про долю Волинського воєводи, одного з наших найвидатніших воєначальників, Дмитра Михайловича Боборока. Він не зазнав жодної поразки, а воював навіть проти свого дядька Ольгерда.

Ми повинні більше уваги звертати на нашу історію, на історію нашої землі.»


Книжка «Сторожова застава» побачила світ 2001 року в одеському видавництві «Друк», тираж був маленький (усього 1 тис), тому навряд чи ви її зможете знайти у книгарнях. Є шанс навідатися у бібліотеку, бо книга й справді вартісна — розповідь про те, як сучасний школяр Вітько Бубненко потрапив в 11 сторіччя! Ну, і зустрівся з Іллєю Муровцем — як про це розповів пан Володимир у своєму інтерв»ю.

А оце — книжки, які ще можна знайти у книгарнях, бо побачили світ вони у 2004, у видавництві «Зелений Пес». Це трилогія «Сині Води». Першу книжку хтось узяв почитати, вона має приблизно такий вигляд:

А от друга й третя у мене є, відсканувала не лише обкладинку, але й анотацію.






Про книги Рутківського, які видав Малкович, треба говорити окремо — колись, обіцяю, щось напишу. Зрештою, зараз про них написано багато. Напишу лише, що є ще цікаве інтерв»ю за Володимиром Руктівським на Літакценті, а ще знайшла блог художника, який ілюстрував дві книги Рутківського для Абабагаламага, це Максим Паленко


Знайдіть хоч щось і почитайте — навіть якщо ви поважна тітка чи дядько, ці книги не лишають байдужим нікого. І я за те, щоб Рутківського ввели до шкільних навчальних програм з літератури.

Щиро, Ваша М

Мрійник Трублаїні

Сьогодні я хочу розповісти вам про долю одного хлопчика, який прагнув стати журналістом і йому це вдалося. А ще – він написав багато книг для дітей та молоді про подорожі, пригоди, а також про життя маловідомих народів Півночі – чукчів та нанайців.

Микола Трублаєвський народився 25 квітня 1907 року у селі Вільшанка на Поділлі. Мати майбутнього письменника працювала сільською вчителькою, а батько був лісником. Щаслива пора дитинства промайнула серед тінистих подільських садів, понад гарними річечками та у розкішних густих лісах.

Коли хлопчику минуло 8 років, його віддали вчитися у Немирівську гімназію. Закінчити її  завадила Перша світова війна. Миколці було13, коли він вирішив і собі їхати на фронт. Взяв у торбину шмат сала, буханець хліба і вирушив у далеку дорогу. Потяги були переповнені і юному „добровольцю” знайшлося місце лише на підніжці вагона. На повному ходу Миколка не втримався і скотився під укіс, покалічив ноги і змушений був повернутися додому, у рідне село.

Там він організував хату-читальню, це щось на зразок сучасних читальних залів у бібліотеках.

Микола мріяв стати журналістом, тому посилав дописи у різні газети, сподіваючись, що їх надрукують. І диво сталося. У вінницькій газеті „Червоний край” у 1924 році було опубліковано першу статтю Миколи Трублаєвського. Йому на той час минуло лише 17 років.

Через рік газета послала молодого й талановитого автора у Харків вчитися на „Всеукраїнські курси журналістики”. По закінченні навчання, здібний автор працює у харківській газеті „Вісті”.

У 1927 році молодого кореспондента посилають у важке, але цікаве відрядження: на Далекий Схід. У газеті з‘являються цікаві публікації Трублаєвського „Листи з далекої подорожі”  та „Великим сибірським шляхом”.

Через рік журналіст разом з експедицією на криголамі „Федір Літке” вирушає у сувору Арктику, на острів Врангеля. У тій важкій подорожі  Микола був і кочегаром, і механіком, і вантажником. За участь у героїчній експедиції по дослідженню Півночі, журналіста було нагороджено медаллю.

Миколою Трублаїні – саме з таким прізвищем знають цього письменника читачі, Трублаєвський назвався, коли видав дві книги: „До Арктики через тропіки” і „Людина поспішає на північ”.

Через два роки Трублаїні брав участь у ще одній експедиції на Північ. Одне за одним з‘являються його оповідання й повісті: „Федір Літке – переможець криги”, „Вовки женуться за оленями”, „Волохан”, „Оповідання боцмана”, „На півночі”, „Берег невідомого острова”, „Малий посланець”, „Крила рожевої чайки”  та багато інших.

Першим великим романом письменника став твір про корабель „Лахтак” під однойменною назвою. Коли ви трохи підростете, то зможете прочитати ці та інші твори чудового письменника.

На жаль, він прожив дуже мало – всього 34 роки. Почалася Друга Світова війна і журналіст Трублаїні потрапив на фронт, де й загинув у жовтні 1941 року.

Але залишилося багато його творів, які й дотепер цікаві не лише дітям та підліткам, а й дорослим дядькам та тіткам ;0)))

 

Сьогодні пропоную МАНДРИ ЗАКОМАРИКА

 

Табір серед лісу

На галявині, серед високих дубів, заночували четверо артистів-мандрівників.

Біля невеличкого намету хропів довгоногий Завждишукай. У наметі спали товстуха Усезагуби та маленька Закомашка. Приборкувач диких звірів, хлопчик Закомарик, умостився із жабкою й мишкою під візком, а горобчик влаштувався на гілці найближчого кущика. Не спав лише віслюк Буль-Буль. Він доїдав траву, що йому звечора поклав Завждишукай. Ледве дрімав гусак Гегекало Моркотійович.

Тихо-тихо вночі в лісі. Лише коли-не-коли чути, як закричить сич, і знов панує тиша. Раптом гусак почув якийсь шум, враз прокинувся, розплющив очі і роззявив дзьоба, щоб галасувати.

 

Вовк і заєць

У лісі вештався вовк і набрів на зайця. Сірий розбишака зрадів і клацнув зубами. Але заєць, помітивши хижака, кинувся навтіки. Вони спинилися перед табором артистів. Переляканий заєць влетів у намет, а вовк, під голосний крик Гегекала Моркотійовича, з розгону зупинився поруч стривоженого віслюка.

 

Переполох

Заєць стрибнув на голову Усезагуби. Артистка підхопилася із

страшним криком:

—                     Розбійники! Рятуйте!

Завждишукай гукав:

—                     Не бійтесь! Не бійтесь! Я зараз пошукаю свою рушницю!

Він так кричав, бо думав, що справді напали розбійники, і хотів їх злякати. Рушниці ж у нього не було.

Переполоханий заєць ринув далі й попав до рук Закомарика, що прокинувся од того крику.

Артистка, гадаючи, що напали розбійники, вибігла до віслюка, щоб швидше тікати. Замість віслюка вона в темряві скочила на вовка, що теж злякався того гармидеру.

Переляканий, він рвонув з місця у ліс з артисткою на спині.

 

Важкий вершник

Тільки-но вовк зник із галявини і пробіг кроків з десять, як відчув, що далі бігти не може. Він був певен, що на ньому сидить принаймні ведмідь. Тим часом товстуха, вважаючи, що вона їде віслюком, гукала:

— Швидше, швидше!

Коли її “кінь” зупинився, артистка з усієї сили вдарила його кулаком. У вовка потемніло в очах, і він упав.

У цей час місяць зазирнув крізь листя, і Усезагуби побачила, що то не віслюк, а вовк. З переляку вона зомліла.

Тим часом Завждишукай розшукував Усезагуби. Незабаром знайшов непритомних Усезагуби і вовка.

Він зв’язав вовка, а потім дав обом понюхати нашатирного спирту.

Артистка чхнула, опритомніла й витерла з очей сльози. Вовк теж опритомнів і сердито клацнув зубами.

 

Репетиція

Ранком, щойно сонечко привітало ліс і посміхнувся кожен листочок, Завждишукай оголосив репетицію. Закомарик встиг приборкати вовка і зайця. Він грав на сопілці, і звірі слухняно виконували його накази.

Між двома дубами натягли канат. Закомашка походжала по тому канату, а над нею літав горобчик. Дівчинка пробігла по канату. Вона підстрибувала і танцювала. Унизу грав Закомарик, а навколо танцювали мишка з жабкою та вовк із зайцем. Біля них ходив Завждишукай, тримаючи на витягнутій руці Усезагуби.

Гусак, наче глядач, витягав довгу шию і гучно лопотів крилами.

Тільки Буль-Буль байдуже доїдав траву, яку не встиг поїсти вночі.

Після репетиції Завждишукай сказав:

— Поїдемо далі. Тепер у нас трупа в повному складі, і ми влаштовуватимемо чудесні вистави.

Вовка запрягли у візок разом з гусаком, і артисти продовжували свою подорож.

 

На літаку

Великий літак піднявся в повітря. Дуже гули мотори. Льотчик глянув позад себе і порахував пасажирів. В літаку сиділи артисти: Завждишукай, Усезагуби, Закомашка, Закомарик та семеро звірів — віслюк, вовк, заєць, гусак, мишка, жабка і горобчик.

Льотчик підняв літак високо у хмари і полетів якнайшвидшс. Артисти поспішали до моря. Туди їх викликали рибалки, які хотіли подивитися виставу.

 

Маскарад

Наближаючись до моря, льотчик захотів знову глянути на пасажирів. Він озирнувся і з переляку на мить випустив стерно, аж літак підскочив. В літаку сиділи інші пасажири.

Він побачив жирафу, білого ведмедя, руде ведмежатко, велику білку, клоуна в химерному костюмі, розбійника з ножем за поясом, лікаря в білому халаті, музиканта зі скрипкою, дівчинку Червону Шапочку, Бабу Ягу та мисливця з рушницею.

Пасажири помітили переляк льотчика і засміялися. Льотчик зрозумів, що то маскарад. Завждишукай одягся жирафою, Усезагуби — білим ведмедем, Закомарик — ведмежатком, Закомашка — білкою, Вовк — клоуном, осел — розбійником, заєць лікарем, гусак — музикантом, мишка — Червоною Шапочкою, жабка — Бабою Ягою, а горобчик — мисливцем.

 

Вистава в повітрі

— Ми почнемо виставу в повітрі! — прокричала жирафа (це був Завждишукай) так голосно, що перекричала гуркіт моторів.

Завждишукай і Закомарик одягли на всіх парашути. Усезагуби прив’язали три парашути, бо один міг її не вдержати.

Літак пролетів низько над рибальським табором. Багато людей стояло внизу і дивилося на літак. Раптом з літака вилетіли мотузки і на кінцях мотузків люди та звірі. То артисти почали виставу. Вони підплигували, переверталися, ловили один одного. Горобець стріляв з рушниці. Закомашка так вправно танцювала, що здавалося, вона літає, немов пташка.

Враз унизу пролунали страхітливі вигуки і зойки: “Oй! Ой!”

Глядачі побачили, що в білого ведмедя обірвався мотузок. Усезагуби каменем падає донизу.

 

Парашутний десант

В одну мить над Усезагуби розпустилися три парашути, мов парасольки, і вона стала падати повільніше. Всі артисти і звірі пустили мотузки і почали повільно спускатися на парашутах. А літак, звільнившись від вантажу, підскочив угору і сховався у хмарах.

— Ура! Ура! Привіт! Ура! — гукали внизу.

Глядачі вітали сміливих артистів і бігли до того місця, куди спускався парашутний десант.

 

Переполох

Першою приземлилась Усезагуби, одягнена білим ведмедем.

Біля неї спустилося руде ведмежа. Усезагуби забула, що то Закомарик, злякалася і кинулась навтіки.

В цей час в іншому місці спустився клоун. До нього підбігли глядачі.

— Здрастуйте! — кричали вони. — Здрастуйте, клоун!

А клоун був вовк. Він як закричав:

—                     У-у! У-у! — і заклацав зубами.

Глядачі злякалися і ну тікати.

Закомарик і Завждишукай швидко скинули маскарадні костюми і заспокоїли глядачів та Усезагуби.

Потім влаштували виставу. Після того рибалки повели артистів частувати смаженою рибою.

 

Водолази

Четверо артистів приїхали до водолазів і показали Їм виставу. Водолазам вистава дуже сподобалася, і за це вони влаштували артистам підводну прогулянку. Артисти Завждишукай, Усезагуби, Закомашка, Закомарик, віслюк, вовк, заєць, гусак, мишка, жабка і горобчик одягли водолазні костюми і спустилися на дно моря.

Закомарикові хотілося наловити риби, і він захопив з собою сіть. Віслюк та вовк допомагали йому нести її. Усі йшли дуже весело, лише Усезагуби стогнала.

— Чого ти стогнеш? — спитав Завждишукай.

— Я загубила…

— Що ти загубила?

— Свою силу …

Завждишукай зітхнув і сказав:

—                     Зараз я її пошукаю. Може, десь знайдемо.

 

Страховище

На дні моря було красиво. Під ногами лежав дрібний пісок.

Ніби в тумані виднілися навколо дивні рослини. Між рослинами пропливали рибки. В одному місці здіймалася скеля, а навколо неї лежало багато каміння. Артисти підійшли ближче до тієї скелі і помітили між камінням дивне страховище. То була страшна потвора з круглою головою, великими очима і численними довгими руками-ногами. То був величезний восьминіг.

3акомашка необережно наблизилася до страховища, і воно охопило її однією рукою. 3авждишукай кинувся рятувати дівчинку. Восьминіг розсердився, і колір його став мінитися. Спочатку страховище зробилося темно-брунатним, потім почервоніло і, нарешті, зблідло — пожовкло.

Воно випустило Закомашку і зразу кількома руками схопило артиста.

 

Що знайшла Усезагуби

— Вперед! — махнув рукою 3акомарик віслюкові та вовкові. Сміливі звірі разом із хлопчиком накинули на страховище сіть. Восьминіг відчув небезпеку і випустив з себе струмінь чорної рідини.

Враз та рідина розійшлась у воді і закрила хижака. Проте відважні рибалки здогадалися, що восьминіг у них у сіті, і потягли її за собою. Але страховище міцно трималося своїми руками-ногами за скелю, і вони не могли його відірвати. В цей час 3акомарик зашпортнувся за водолаза, що лежав на дні. Хлопчик нахилився і впізнав Усезагуби. 3акомарик прив’язав їй до пояса сіть і гукнув на вухо: «Тікайте! Страховище доганяє!”. Артистка злякалася, схопилась на ноги, рвонула вперед і одірвала восьминога від скелі. Усезагуби знайшла свою силу.

 

Чоботи і ноги

Наші водолази сплили на поверхню моря, де їх ждав маленький пароплав. На палубу витягли сіть з восьминогом. У роті в нього стирчали халяви великих водолазних чобіт. Це були чоботи, що в них Завждишукай спустився під воду. Де ж дівся артист?

— Завжди він шукав, а тепер ми будемо його шукати, — сказав 3акомарик.

— Ай, ай, ай! — закричала Усезагуби, дивлячись на море. Восьминіг з’їв Завждишукая і залишив лише його ноги.

Справді, всі побачили, що з моря стирчать дві ноги. Скоренько спустили човни і витягли за ноги з води артиста.

Він був цілий, живий і здоровий.

— Що було з вами? — спитали його.

— Коли страховище схопило мене за ноги, я залишив йому

чоботи, а сам вислизнув. Але без чобіт ноги стали легші, ніж голова, і я сплив догори ногами, — відповів артист.

 

Зоологічний сад

Восьминога поклали у велику бочку, і Закомарик одвіз його в зоологічний сад. Там здивувались страшному звірові.

— Такого у нас ще ніколи не було.

А коли довідалися, що це страховище впіймав Закомарик, то вирішили зробити його директором зоологічного саду.

Закомарик погодився. Він залишив з собою своїх звірів. Потім запросив до себе Завждишукая, Усезагуби та Закомашку і влаштував для них у саду театр. Щодня Закомарик розповідав про свої пригоди.

Так закінчилися мандри Закомарика.

Дві казки про козака Мамаригу

Спочатку — народна казка про козака МАМАРИГУ

Козак Мамарига служив у багачів двадцять п’ять років, заробив три мідні грошi та й пiшов у путь-дорогу, куди очi свiтять. Iде вiн дорогою, iде, зустрiчає парубка.

— Добридень, парубче! — каже.

— День добрий i вам! — вiдповiдає той.

— А хто ви такий є?

— Я козак Мамарига, служив у багачiв двадцять п’ять рокiв, заробив три мiднi грошi та й iду, куди очi свiтять. А ти хто?

— А я,- каже парубок,- як косив жито, то знайшов у полi торбинку-волосянку, таку, що сама дає їсти й пити.

— А де ж торбинка?

— Розбiйники в лiсi напали й вiдняли!

— Ну, ходiмо разом, будеш менi за брата.

Пiшли вони вдвох. Iдуть собi, йдуть, зустрiчають другого парубка.

— Добридень, парубче! — кажуть.

— День добрий i вам,- вiдказує той. — А хто ви такi є?

— Я козак Мамарига, а це мiй побратим. А ти хто?

— А я,- каже парубок,- як рубав у лiсi дрова, то знайшов на деревi торбинку-дротянку, таку, що сама будь-яку роботу зробить.

— А де ж торбинка?

— Розбійники в лiсi напали й вiдняли!

— Ну, ходiмо з нами, будеш нам за брата.

Пiшли вони далi. Iдуть та й iдуть, зустрiчають третього.

— Добридень, парубче!

— День добрий i вам. А хто ж ви такi?

— Я козак Мамарига, а це мої побратими. А ти хто?

— А я,- каже третiй парубок,-  як пас конi, то знайшов у лузi чоботи такi, що поверх води ходять.

— Де ж тi чоботи?

— Розбiйники в лiсi напали й вiдняли.

— Ну, ходiмо з нами, будеш нам за брата.

Пiшли вони вчотирьох. Де хлiба випросять, де на роботу за харчi стануть — так i йдуть. Дiйшли якось до роздорiжжя, де чотири дороги розходяться. Подивився козак Мамарига й каже:

— Тут, брати мої, треба нам рiзійтися. Є в мене три мiднi грошi, берiть собi кожен по грошу, та хто на яку сторону хоче, то туди й iдiть. А менi яка дорога зостанеться, така й буде.

Попрощалися вони i розiйшлися — той на ту дорогу, а той на ту…

Пiшов далi козак Мамарига сам один. Ходив довго, аж три роки. Iшов якось великим лiсом, вийшов на широку галяву. Коли дивиться — чотири чоловiки один з одним б’ються. Вiн до них:

— Добридень, — каже, — люди добрi, а за що це ви б’єтесь?

— Та ось є в нас торбинка-волосянка, що сама дає їсти й пити, та торбинка-дротянка, що будь-яку роботу сама робить, та чоботи, що поверх води ходять. А ще є в нас кiнь Гивор. Так отой каже, що я вiзьму те, а отой каже, що i я вiзьму те, нiяк не подiлимося та й б’ємося.

„Еге,- думає козак Мамарига, — це ж тi самi розбiйники. Ну, заждiть же, я вас помирю!” А сам каже:

— Чи згоднi ви послухати мене, козака Мамаригу? Нiхто краще не подiлить вас, як я.

— Згоднi, — кажуть розбiйники, — дiли нас, козаче Мамариго!

— Покладiть отут бiля мене торбинку-волосянку, торбинку-дротянку й чоботи i коня Гивора поставте, а самi йдiть на той кiнець галяви. Як я махну рукою — бiжiть усi разом: хто перший прибiжить, той бере, що найбiльш до вподоби, потiм другий — i собi вiзьме, далi й третiй, а вже четвертому те, що зостанеться.

Побiгли вони на той кiнець галяви, а вiн не став часу гаяти, вмить торбинки закинув на плечi, чоботи взув i на коня Гивора скочив.

— Гей, козаче, — каже кiнь Гивор, — як тебе нести — чи поверх дерева, чи поверх очерету?

— Неси поверх дерева! — говорить козак Мамарига.

Як звився кiнь понад деревами! Розбiйники побачили, бiжать назад, та де вже їм коня Гивора здогнати! А козак Мамарига вiд’їхав далеко та й думає: „Треба менi моїх побратимiв шукати та їм повернути те, що колись в них розбiйники вiдняли. Вiддам їм торбинки, волосяну та дротяну, i чоботи, а вже кiнь Гивор менi зостанеться”.

I поїхав їх шукати.

Довго там чи хутко, а приїжджає вiн якось до багатого двору. Просить води напитися, коли це виходить з хати господар i питає:

— А хто ти є та куди їдеш?

— Я,- каже, — козак Мамарига, їду шукати моїх побратимiв.

Зрадiв той чоловiк, кинувся до нього:

— Та я ж i є твiй побратим, що колись торбинку-волосянку знайшов!

— Отож я й привiз тобi твою торбинку-волосянку! — каже козак Мамарига.

Тут побратим бере його за руки, веде до хати, садить до столу, подають йому їсти й пити. Козак Мамарига дiстає торбинку-волосянку та й дає йому.

— Нi, — побратим каже, — не вiзьму я в тебе торбинку, нехай вона твоя буде. Менi ж отой твiй мiдний грiш щастя принiс, я тепер забагатiв i живу в повному достатку.

Погостював козак Мамарига в свого побратима днiв зо три, а тодi попрощався з ним i поїхав — далі шукати.

Знайшов козак Мамарига й інших своїх побратимів. І їм щастя та багатство принесли мідні копійки. Усі побратими відмовилися забирати назад свої торбинки й чоботи. За допомогою цих чарівних речей козак Мамарига зміг видобути скарб з-під столітнього дуба і одружитися з королівською дочкою… Думаю, що ви вже пригадали цю казку. А як ні, то чи на цьому сайті, чи на цьому знайдете її. А у мене в дитинстві був такий діафільм. Готуючи цю замітку знайшла трохи інший.

А от якось у журналі “Соняшник” я прочитала казку, яка є ніби продовженням цієї – але вже про те, як козака Мамаригу оточили татари. І вона мені надзвичайно сподобалася. Хочу, щоб і ви її прочитали.

Козак Петро Мамарига летів на своєму коні, а татари оточили Петра з усіх чотирьох сторін. Козак Петро Мамарига побачив перед собою степове озеро.

— Гиворе! — сказав Петро своєму коню. — Удвох нам не втекти. Тікай сам. Як-не-як, а самому тобі буде легше. А я заховаюсь в озері.

Петро вирізав шаблею очеретину і поплив. Гивор додивився, як Петро Мамарига сховається під водою, і тоді вискочив на горб і кинувся в степ. Та було пізно. Татари помітили Гивора і закричали:

— Оце його кінь! Ловімо його коня! Без коня козак Петро Мамарига далеко не втече! Татари оточили Гивора і колом погнали на нього.

Та кінь козака Петра Мамариги був не з тих, що підставляють свою голову: Гивор сам по собі розігнався і перескочив татар із їхніми кіньми і вже було б втік, якби, та якби не впав передніми копитами у вузький степовий рівчак. Татари спутали Гивору передні і задні ноги і сказали:

— Тепер кінь козака Петра Мамариги у наших руках. Зловімо тепер самого козака Петра Мамаригу. Без коня він далеко не втече і не зайде. Озеро! Він тут, він заховався в озері, а ось і його сліди!

Татари позіскакували з коней і випили кумису.

Козак Петро Мамарига сидів у воді і дихав через очеретину.

Він сидів посередині озера, бо знав, що татари плавати не вміють і до нього не доберуться. Була осінь, і по краях озеро вже замерзло. Синенький льодок в заберегах татар не спинив, і татари поповзли по ньому до води.

— Ми цього козака Петра Мамаригу вичавимо з болота, як в’юна! — говорили татари і місили озеро вздовж і впоперек аж до того місця, де вода їм була по шию. Далі татари не йшли, бо боялись втопитись.

Петро ж тим часом сидів у воді і дихав, і все теє татарське чув, що вони говорили про нього, і думав: «Говоріть мені, говоріть, а мені тут у воді тепло».

— Де ти тут, козацька душа? Краще вилазь сам, та ми тобі скрутимо руки та продамо в Туреччину на базарі, аби ти знав, як воювати з нами.

«От, — думав собі Петро, — хто б це моїм товаришам-козакам та звістку подав, що я тут один у воді з очеретиною в роті та дихаю через неї. Нема кому і звістки подати, хіба що, може, Гивор доскаче?.. От шкода, такий добрячий тютюн пропадає, намокне тютюн, не буде чим і люльки набити та цим тютюнцем закурити».

А татари? Татари поморились та позамерзали. Намокли,         вилізли з озера, розпалили вогнище й стали сушитися та обсихати. Настала ніч, і озеро стало замерзати на очах.

— Оце добре! Як тільки озеро геть усе чисто замерзне — тоді ми спалимо увесь очерет на ньому, а з ним ту очеретину, через яку козак Петро Мамарига дихає. Тоді волею-неволею йому доведеться пробивати головою лід і йти в наші руки. А поки що озеро замерзає — ми трохи поспимо.

Татари обдивилися зв’язаного Гивора, виставили сторожу і поснули.

Сторожа виїхала на горби дивитись у степ, бо козаки і вночі нападають. Закуняв у воді з очеретиною в роті і Петро Мамарига. Раз ніч — і всім людям і звірам хочеться спати, то чого б то і славному козаку Петру Мамаризі хоч не поспати, то покуняти? І Петро задрімав… Один окунь, видно, голодний, розігнався і з розгону вхопив Петра за вус. Петро — лап! — нема половини вуса! Дивиться: перед ним окунь крутиться, памороки забило.

— От і тварюка! — вилаяв окуня Петро. — Як же це я покажуся тепер своїм товаришам півторавусим? Треба ж тобі таке — зайшов в озеро!.. Ото ж ніколи, коли сидиш у воді з очеретиною в зубах, ніколи не треба не те що спати, а навіть куняти! Це ж порох, мабуть, намокне і шабля…

Дивився-дивився Гивор на свої пута, а потім і спробував їх на зуб. І розгриз на передніх ногах.

— Тепер буду добиратись до своїх задніх, — сказав собі кінь Петра Мамариги.

Та як Гивор не вигинав шиї — до своїх задніх ніг він дістатись не міг.

— Що робити?

А робити було що. І Гивор це зробив: він став на свої передні і побіг ними в степ. Татарська сторожа вклякла. Попадала і повмирала.

— Повмирали, — сказав їм Гивор, — навіть забули крикнути…

— Гиворе, це ти чи хто? — спитали козаки.

— Я, — сказав Гивор. — Козак мій, Петро Самійлович Мамарига, сидить в озері і дихає через очеретину.

— Діло звісне, — сказали козаки. — То що?

— А те, що на озері вже хвиль не стає.

— Тепер чи коли?

— Тепер.

— Тоді по конях, — сказали козаки.

Козак Петро Мамарига сидів з кобзою на траві перед козаками, Гивор стояв за козаком Петром Мамаригою і дивився через його плече…

Ця казка так і називається: „КОЗАК ПЕТРО МАМАРИГА”. Написав її Микола Вінграновський — відомий український поет, прозаїк, актор, кінорежисер.

Він народився улітку 1936 року у селі Богопіль Миколаївської області. По закінченні школи Микола Вінграновський вступив до Київського театрального інституту. Потім навчався у Москві, у Всесоюзному інституті кінематографії, який закінчив у 1960 році. Він зняв багато художніх і документальних фільмів, знімався у головних ролях кількох кінострічок…

У 1962 році світ побачила перша збірка віршів Миколи Вінграновського „Атомні перелюди”. Вона була для дорослих, та незабаром Микола Вінграновський почав писати й для дітей. У різні роки вийшло багато творів для наймолодших читачів. Це книжки віршів та оповідань: «Андрійко-говорійко», «Мак», «Літній ранок», «Літній вечір», «На добраніч», «Ластівка біля вікна», «У Неквапи білі лапи»….

Знайдіть їх і прочитайте – вам обов‘язково сподобається творчість видатного поета, прозаїка, актора, кінорежисера Миколи Вінграновського.