Дві казки про козака Мамаригу

Спочатку — народна казка про козака МАМАРИГУ

Козак Мамарига служив у багачів двадцять п’ять років, заробив три мідні грошi та й пiшов у путь-дорогу, куди очi свiтять. Iде вiн дорогою, iде, зустрiчає парубка.

— Добридень, парубче! — каже.

— День добрий i вам! — вiдповiдає той.

— А хто ви такий є?

— Я козак Мамарига, служив у багачiв двадцять п’ять рокiв, заробив три мiднi грошi та й iду, куди очi свiтять. А ти хто?

— А я,- каже парубок,- як косив жито, то знайшов у полi торбинку-волосянку, таку, що сама дає їсти й пити.

— А де ж торбинка?

— Розбiйники в лiсi напали й вiдняли!

— Ну, ходiмо разом, будеш менi за брата.

Пiшли вони вдвох. Iдуть собi, йдуть, зустрiчають другого парубка.

— Добридень, парубче! — кажуть.

— День добрий i вам,- вiдказує той. — А хто ви такi є?

— Я козак Мамарига, а це мiй побратим. А ти хто?

— А я,- каже парубок,- як рубав у лiсi дрова, то знайшов на деревi торбинку-дротянку, таку, що сама будь-яку роботу зробить.

— А де ж торбинка?

— Розбійники в лiсi напали й вiдняли!

— Ну, ходiмо з нами, будеш нам за брата.

Пiшли вони далi. Iдуть та й iдуть, зустрiчають третього.

— Добридень, парубче!

— День добрий i вам. А хто ж ви такi?

— Я козак Мамарига, а це мої побратими. А ти хто?

— А я,- каже третiй парубок,-  як пас конi, то знайшов у лузi чоботи такi, що поверх води ходять.

— Де ж тi чоботи?

— Розбiйники в лiсi напали й вiдняли.

— Ну, ходiмо з нами, будеш нам за брата.

Пiшли вони вчотирьох. Де хлiба випросять, де на роботу за харчi стануть — так i йдуть. Дiйшли якось до роздорiжжя, де чотири дороги розходяться. Подивився козак Мамарига й каже:

— Тут, брати мої, треба нам рiзійтися. Є в мене три мiднi грошi, берiть собi кожен по грошу, та хто на яку сторону хоче, то туди й iдiть. А менi яка дорога зостанеться, така й буде.

Попрощалися вони i розiйшлися — той на ту дорогу, а той на ту…

Пiшов далi козак Мамарига сам один. Ходив довго, аж три роки. Iшов якось великим лiсом, вийшов на широку галяву. Коли дивиться — чотири чоловiки один з одним б’ються. Вiн до них:

— Добридень, — каже, — люди добрi, а за що це ви б’єтесь?

— Та ось є в нас торбинка-волосянка, що сама дає їсти й пити, та торбинка-дротянка, що будь-яку роботу сама робить, та чоботи, що поверх води ходять. А ще є в нас кiнь Гивор. Так отой каже, що я вiзьму те, а отой каже, що i я вiзьму те, нiяк не подiлимося та й б’ємося.

„Еге,- думає козак Мамарига, — це ж тi самi розбiйники. Ну, заждiть же, я вас помирю!” А сам каже:

— Чи згоднi ви послухати мене, козака Мамаригу? Нiхто краще не подiлить вас, як я.

— Згоднi, — кажуть розбiйники, — дiли нас, козаче Мамариго!

— Покладiть отут бiля мене торбинку-волосянку, торбинку-дротянку й чоботи i коня Гивора поставте, а самi йдiть на той кiнець галяви. Як я махну рукою — бiжiть усi разом: хто перший прибiжить, той бере, що найбiльш до вподоби, потiм другий — i собi вiзьме, далi й третiй, а вже четвертому те, що зостанеться.

Побiгли вони на той кiнець галяви, а вiн не став часу гаяти, вмить торбинки закинув на плечi, чоботи взув i на коня Гивора скочив.

— Гей, козаче, — каже кiнь Гивор, — як тебе нести — чи поверх дерева, чи поверх очерету?

— Неси поверх дерева! — говорить козак Мамарига.

Як звився кiнь понад деревами! Розбiйники побачили, бiжать назад, та де вже їм коня Гивора здогнати! А козак Мамарига вiд’їхав далеко та й думає: „Треба менi моїх побратимiв шукати та їм повернути те, що колись в них розбiйники вiдняли. Вiддам їм торбинки, волосяну та дротяну, i чоботи, а вже кiнь Гивор менi зостанеться”.

I поїхав їх шукати.

Довго там чи хутко, а приїжджає вiн якось до багатого двору. Просить води напитися, коли це виходить з хати господар i питає:

— А хто ти є та куди їдеш?

— Я,- каже, — козак Мамарига, їду шукати моїх побратимiв.

Зрадiв той чоловiк, кинувся до нього:

— Та я ж i є твiй побратим, що колись торбинку-волосянку знайшов!

— Отож я й привiз тобi твою торбинку-волосянку! — каже козак Мамарига.

Тут побратим бере його за руки, веде до хати, садить до столу, подають йому їсти й пити. Козак Мамарига дiстає торбинку-волосянку та й дає йому.

— Нi, — побратим каже, — не вiзьму я в тебе торбинку, нехай вона твоя буде. Менi ж отой твiй мiдний грiш щастя принiс, я тепер забагатiв i живу в повному достатку.

Погостював козак Мамарига в свого побратима днiв зо три, а тодi попрощався з ним i поїхав — далі шукати.

Знайшов козак Мамарига й інших своїх побратимів. І їм щастя та багатство принесли мідні копійки. Усі побратими відмовилися забирати назад свої торбинки й чоботи. За допомогою цих чарівних речей козак Мамарига зміг видобути скарб з-під столітнього дуба і одружитися з королівською дочкою… Думаю, що ви вже пригадали цю казку. А як ні, то чи на цьому сайті, чи на цьому знайдете її. А у мене в дитинстві був такий діафільм. Готуючи цю замітку знайшла трохи інший.

А от якось у журналі “Соняшник” я прочитала казку, яка є ніби продовженням цієї – але вже про те, як козака Мамаригу оточили татари. І вона мені надзвичайно сподобалася. Хочу, щоб і ви її прочитали.

Козак Петро Мамарига летів на своєму коні, а татари оточили Петра з усіх чотирьох сторін. Козак Петро Мамарига побачив перед собою степове озеро.

— Гиворе! — сказав Петро своєму коню. — Удвох нам не втекти. Тікай сам. Як-не-як, а самому тобі буде легше. А я заховаюсь в озері.

Петро вирізав шаблею очеретину і поплив. Гивор додивився, як Петро Мамарига сховається під водою, і тоді вискочив на горб і кинувся в степ. Та було пізно. Татари помітили Гивора і закричали:

— Оце його кінь! Ловімо його коня! Без коня козак Петро Мамарига далеко не втече! Татари оточили Гивора і колом погнали на нього.

Та кінь козака Петра Мамариги був не з тих, що підставляють свою голову: Гивор сам по собі розігнався і перескочив татар із їхніми кіньми і вже було б втік, якби, та якби не впав передніми копитами у вузький степовий рівчак. Татари спутали Гивору передні і задні ноги і сказали:

— Тепер кінь козака Петра Мамариги у наших руках. Зловімо тепер самого козака Петра Мамаригу. Без коня він далеко не втече і не зайде. Озеро! Він тут, він заховався в озері, а ось і його сліди!

Татари позіскакували з коней і випили кумису.

Козак Петро Мамарига сидів у воді і дихав через очеретину.

Він сидів посередині озера, бо знав, що татари плавати не вміють і до нього не доберуться. Була осінь, і по краях озеро вже замерзло. Синенький льодок в заберегах татар не спинив, і татари поповзли по ньому до води.

— Ми цього козака Петра Мамаригу вичавимо з болота, як в’юна! — говорили татари і місили озеро вздовж і впоперек аж до того місця, де вода їм була по шию. Далі татари не йшли, бо боялись втопитись.

Петро ж тим часом сидів у воді і дихав, і все теє татарське чув, що вони говорили про нього, і думав: «Говоріть мені, говоріть, а мені тут у воді тепло».

— Де ти тут, козацька душа? Краще вилазь сам, та ми тобі скрутимо руки та продамо в Туреччину на базарі, аби ти знав, як воювати з нами.

«От, — думав собі Петро, — хто б це моїм товаришам-козакам та звістку подав, що я тут один у воді з очеретиною в роті та дихаю через неї. Нема кому і звістки подати, хіба що, може, Гивор доскаче?.. От шкода, такий добрячий тютюн пропадає, намокне тютюн, не буде чим і люльки набити та цим тютюнцем закурити».

А татари? Татари поморились та позамерзали. Намокли,         вилізли з озера, розпалили вогнище й стали сушитися та обсихати. Настала ніч, і озеро стало замерзати на очах.

— Оце добре! Як тільки озеро геть усе чисто замерзне — тоді ми спалимо увесь очерет на ньому, а з ним ту очеретину, через яку козак Петро Мамарига дихає. Тоді волею-неволею йому доведеться пробивати головою лід і йти в наші руки. А поки що озеро замерзає — ми трохи поспимо.

Татари обдивилися зв’язаного Гивора, виставили сторожу і поснули.

Сторожа виїхала на горби дивитись у степ, бо козаки і вночі нападають. Закуняв у воді з очеретиною в роті і Петро Мамарига. Раз ніч — і всім людям і звірам хочеться спати, то чого б то і славному козаку Петру Мамаризі хоч не поспати, то покуняти? І Петро задрімав… Один окунь, видно, голодний, розігнався і з розгону вхопив Петра за вус. Петро — лап! — нема половини вуса! Дивиться: перед ним окунь крутиться, памороки забило.

— От і тварюка! — вилаяв окуня Петро. — Як же це я покажуся тепер своїм товаришам півторавусим? Треба ж тобі таке — зайшов в озеро!.. Ото ж ніколи, коли сидиш у воді з очеретиною в зубах, ніколи не треба не те що спати, а навіть куняти! Це ж порох, мабуть, намокне і шабля…

Дивився-дивився Гивор на свої пута, а потім і спробував їх на зуб. І розгриз на передніх ногах.

— Тепер буду добиратись до своїх задніх, — сказав собі кінь Петра Мамариги.

Та як Гивор не вигинав шиї — до своїх задніх ніг він дістатись не міг.

— Що робити?

А робити було що. І Гивор це зробив: він став на свої передні і побіг ними в степ. Татарська сторожа вклякла. Попадала і повмирала.

— Повмирали, — сказав їм Гивор, — навіть забули крикнути…

— Гиворе, це ти чи хто? — спитали козаки.

— Я, — сказав Гивор. — Козак мій, Петро Самійлович Мамарига, сидить в озері і дихає через очеретину.

— Діло звісне, — сказали козаки. — То що?

— А те, що на озері вже хвиль не стає.

— Тепер чи коли?

— Тепер.

— Тоді по конях, — сказали козаки.

Козак Петро Мамарига сидів з кобзою на траві перед козаками, Гивор стояв за козаком Петром Мамаригою і дивився через його плече…

Ця казка так і називається: „КОЗАК ПЕТРО МАМАРИГА”. Написав її Микола Вінграновський — відомий український поет, прозаїк, актор, кінорежисер.

Він народився улітку 1936 року у селі Богопіль Миколаївської області. По закінченні школи Микола Вінграновський вступив до Київського театрального інституту. Потім навчався у Москві, у Всесоюзному інституті кінематографії, який закінчив у 1960 році. Він зняв багато художніх і документальних фільмів, знімався у головних ролях кількох кінострічок…

У 1962 році світ побачила перша збірка віршів Миколи Вінграновського „Атомні перелюди”. Вона була для дорослих, та незабаром Микола Вінграновський почав писати й для дітей. У різні роки вийшло багато творів для наймолодших читачів. Це книжки віршів та оповідань: «Андрійко-говорійко», «Мак», «Літній ранок», «Літній вечір», «На добраніч», «Ластівка біля вікна», «У Неквапи білі лапи»….

Знайдіть їх і прочитайте – вам обов‘язково сподобається творчість видатного поета, прозаїка, актора, кінорежисера Миколи Вінграновського.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*