Анатолій Костецький. Вірші

Відомий письменник та поет Анатолій Костецький багато років вів передачу на радіо, яка називалася «Пригоди славнозвісних книг», що розповідала про книги й письменників.

Він народився 6 грудня 1948 року у Києві, у родині вчителів. Але усе життя письменник згадував своє дитинство, що промайнуло у селі, у бабусі. Вона співала онукові пісень, навчала прислів‘їв та приказок, розповідала казки перед сном. Просторі луки поблизу річки Козинки були місцем різноманітних ігор, а стара груша біля хати – баштою, з якої було видно увесь світ. Майбутній письменник навчився читати у чотири роки, а писати – у п’ять. Знаєте, як бува дорослі люблять питати дітей про те, ким хто хоче бути, коли виросте. Малий Анатолій завжди відповідав: “Письменником!” і завзято прагнув досягти мети.

Школу закінчив у Києві, потім навчався у технікумі електроніки, Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Написав кандидатську роботу, 10 років викладав студентам літературу.  І сам писав. Перша книга віршів називалася “Джміль про сонечко гуде”, потім світ побачили “Бюро знахідок”, “Про мого кота”, “Як зробити день веселим”. Далі були повісті-казки “Суперклей Христофора Тюлькіна”, “Все –як насправді”, “Мінімакс – кишеньковий дракон”. Крім того, Анатолій Костецький – відомий перекладач дитячої літератури, він перекладав твори білоруських, грузинських, туркменських, польських, німецьких  письменників. А його твори перекладені  англійською, російською та іспанською.

Зараз вашій увазі пропоную кілька віршів Анатолія Костецького.

Пісочниця

Кожному в пісочниці

Дуже грати хочеться,

Бо не просто в ній пісок:

Тісто в ній на пиріжок.

Для фортеці цегла в ній.

Для машин – гараж новий.

Ось чому в пісочниці

Всім пограти хочеться.

Неуважна  сороконіжка

1

Сороконіжка

Жила за містом,

У дальнім лісі,

В хатинці з листя.

Вставала рано,

До сходу сонця,

І на роботу

Йшла босоніж.

Але ходити

По травах росних

Не дуже зручно,

Коли ти босий:

Так можна

Нежить

За мить

Схопить!

То що ж робити?

Взуття

Купить!

2

І от у Київ

Прийшла вона.

До магазину

Зайшла,

Сумна,

Та й каже гірко:

—         Нема життя!

Скоріше дайте

Мені

Взуття!

3

За мить

Продавець,

До візитів звиклий,

Сороконіжці

Дав черевики,

Чоботи гарні –

Ходити в негоду,

Туфлі чудові –

На всяку погоду,

Капці –

Для дому,

Кеди –

Для спорту,

Ще й ковзани,

Як кататись

Охота,

Валянки теплі –

Для злої зими,

Глибокі калоші –

Носить восени…

Усе придбала

Сороконіжка,

Відразу

Взула

На кожну ніжку,

Розвеселилась –

Чи не до сліз! –

І почвалала

Додому

В ліс…

4

Але бідасі

Не стало краще,

Бо неуважна була,

Нещасна:

Усе на світі

Могла

Поплутать

І геть не знала,

Коли що взути…

Ходити в гості

У туфлях треба

Сороконіжка

Крокує

В кедах!

У лузі літнім

Гаса вона

Чомусь не в кедах,

А в ковзанах!

А замість

Капців

Сороконіжка

Важкі

Калоші

Кладе під ліжко!..

5

Отак ходила вона,

Страждала,

Та якось вранці

Собі сказала:

—         Хай  буде людям

Оте взуття!

Сороконіжкам –

Це не життя!

І з тої днини,

Напевне, й досі

Сороконіжки

Гуляють босі…

Найкраща іграшка.

Не вгадать тобі нізащо

Котра з іграшок – найкраща!

—         Знаю! Трактор заводний!

—         Зовсім ні.

—         Електрична залізниця!

—         Помилився.

—         Ну тоді це – пароплав!

—         Не вгадав!

—         Зрозуміло: це – літак!

—         Знов не так. Добре,

Відповідь я дам:

Та, яку зробив ти САМ!

Починай малюнок сонцем!

Малювати сіла Ліза,

Та бере її одчай,

Бо у голову не лізе,

Чим малюнок розпочать!..

Довго думала-мудрила,

Аж затерпла голова!

І раптово зрозуміла:

“Треба сонце малювать!

Починати сонцем буду!

Буде сонце – і за мить

Враз до нього звідусюди

Все на світі заспішить!..”

Так і сталось, як гадалось:

Вийшло сонце з-під руки –

І до нього позлітались

І комашки, і пташки,

А за ними –

Трави й квіти,

Буйні зарості дерев,

А за ними –

Вийшли звідкись

Справжня лань і навіть лев!

А за ними – люди й люди:

І дорослі, і малі!

Вас вітають сонце любо

І танцюють на землі!

От малюнок – так малюнок:

Можна з радості зомліть!..

Як ти думаєш, про що це

В цьому вірші я сказав?

Щоб і ти, мій друже, сонцем, —

Чуєш? – сонцем,

Тільки сонцем

Всі малюнки починав!

Багато людей зі щирою усмішкою і легким сумом згадують Анатолія Костецького. Хтось – читав його казкові повісті, хтось – вивчав із своїми дітьми його вірші, хтось із задоволенням слухав передачу про книги, а хтось – і сам виріс читаючи його твори…

На жаль, Анатолій Костецький рано пішов із життя. Я дуже сподіваюся, що ви полюбите його вірші та казкові повісті і пам‘ятатимете автора, який їх написав….

Уривок з повісті А.Костецького «Мінімакс — кишеньковий дракон»

 Олег підійшов до заростей дикої малини, що відділяла їхню дачу від чималого будинку сусідки, і покликав:

— Ізольдо Сократівно! Це я, Олег, — по яєчка!

Курник, що нагадував собачу будку і тулився до порога сусідчиного помешкання, відразу ж відчинився, і з нього спритно вибралася дамочка років п’ятдесяти у картатій хустині й плюшевому чорному жакеті. Вона тримала в руці два яєчка.

— Ось, дитинко! Свіжесенькі, аж теплесенькі — щойно з-під курочки. — І простягла Олегові яєчка, завбільшки скоріше з голубині, ніж курячі.

Олег чемно подякував сусідці і поспішив додому, звідки вже чувся спів Лізки. Сестра проснулася сама і, мабуть, чепурилася перед дзеркалом.

— Привіт, школярко! — посміхнувся до сестрички Олег. Що не кажіть, а він дуже любив Лізку. Мала, білява, з великими бурштиновими очима, вона була дуже симпатична. Брат жартома смикнув її за кумедну кіску й поквапив:

— Швидше вмивайся, снідати будемо.

— А де мама й тато? — здивувалася Лізка. Олег розповів їй, що тато з мамою поїхали до міста, і щедро змалював усі переваги дня без батьків. На його подив, сестрі вони чомусь не здалися такими вже й заманливими, і вона промовчала.

Брат, весело насвистуючи, налив у невеличку каструльку води, вийшов у садок, де містилася їхня кухня, і поставив яєчка варитися.

— Приглянь за яєчками та подзьобай ось вишень, — подав Олег сестричці пакетик, — а я трошки помідорчиків пошукаю. — І він пішов до невеличкої грядочки з кількома кущиками помідорів, які ховалися в бур’янах у дальньому кутку саду.

Коли він відкручував хвостик останнього помідорчика, від кухні раптом долинув Лізчин зойк, потім — дзвінкий сміх, а тоді — якесь пискливе воркування.

Олег кинув помідори на землю і стрімголов помчав до кухні.

Та коли він підбіг, то побачив, що нічого не сталося.

Лізка стояла перед плиткою навколішках і лагідно посміхалась.

Перед нею лежала перевернута каструлька, а поруч, у калюжці з недовареного білка та води, — яєчна шкаралупа.

— Чого б це я веселився! — розсердився Олег. — Що ти тепер снідатимеш? — Він кинувся піднімати каструльку, та Лізка голосно зойкнула:

— Обережно! Ти наступиш на — нього!

— На кого — на нього? — не зрозумів Олег і витріщив очі на каструльку.

На землі за каструлькою сиділо дивне створіння, дуже схоже на ящірку. Але в цієї ящірки, на відміну від звичайних, що водилися на лузі коло озера, на спині стирчали двоє невеликих крилець із перетинками, а луска на тілі відливала металевим блиском.

Дивне створіння погойдувалося на двох задніх товстеньких лапах, схрестивши перед собою дві передні, значно коротші, і пильно дивилося на Олега своїми райдужними очима з густими пухнастими віями. При цьому воно ще примудрялося водночас колупати гострим хвостиком у правому вусі, схожому і формою і кольором на пелюстку гарбузової квітки.

— Це що за потвора? — здивувався Олег.

— Дракончик! — весело відказала Лізка і, присівши навпочіпки, мізинчиком почухала «потвору» за лівим вушком.

— Сам ти потвора! — раптом сердито пискнула дивовижна істота.

— А я — Мінімакс Перший!

Такого, як кажуть, і в страшному сні не побачиш!

Не дивно, що Олег, почувши ці слова, так і сів, де стояв…

Коли Олег нарешті оговтався від того, що побачив і почув, то підвівся з землі, підсунув до себе низенький дерев’яний ослінчик, вимкнув газову плитку — в балоні вже кінчався газ — і вирішив докладно з’ясувати, що ж трапилось.

— Прошу вибачити, — звернувся він якомога спокійніше до крилатої ящірки, що вміла говорити, — але мені не зовсім зрозуміло: ви кажете, нібито ви…

— Кажу, що чуєш! — не дуже ввічливо перебила його ящірка. — Я — дракон Мінімакс Перший і поки що останній. — При цьому «ящірка»-дракон гордо розправила крильця і кумедно настовбурчила рогові лусочки на мордочці та колючки на довгому зеленому хвості.

— А коли деякі особи, котрі безпідставно, як я переконався, іменують себе «гомо сапієнс», тобто людиною розумною, не розуміють елементарних істин, то й нічого в такими правити теревені! — Мінімакс скінчив свою промову й зарозуміло відвернувся, утупивши райдужні очиці, прикриті повіками з блакитними віями, в Лізку, що стояла коло плити й усміхалася.

Олег не знав, що й відповісти цій пихатій, як на нього, потворі, тож перевів погляд на сестру.

— Чого всміхаєшся? — невдоволено мовив він. — Краще б узяла й прибрала! Онде всю підлогу залила яйцями та засмітила шкаралупками!
Лізка заходилась прибирати, а Олег трохи заспокоївся і знову звернувся до пихатої ящірки, що називала себе Мінімаксом:

— Наскільки я зрозумів, добродію, ви назвалися драконом?

— Точніше не скажеш! — глузливо посміхнувся Мінімакс, якщо припустити, що маленькі крилаті ящірки вміють посміхатись.

— Але наскільки я знаю, — вів Олег далі, — про драконів наукових даних нема. Хіба що в казках чи билинах є згадки. Але то — вигадки. Та й ви, пробачайте мені, щось не дуже схожі на тих драконів, про яких мені довелося чути й читати. Справжні дракони — це велетенські створіння, які дихають полум’ям. Ви ж на вигляд — звичайнісінька ящірка, хіба що з крильцями.

— От я зараз покажу тобі ящірку! — пискляво вигукнув Мінімакс. — От зараз ти побачиш у мене! — І він просто на очах у вкрай переляканого Олега почав рости!

Ось Мінімакс збільшився до розміру морської свинки.

Ось він уже переріс кота!

Ще трохи — і…

Олег, навіть не уявляючи, що може бути далі, так стиснув руки, що хруснули пальці. Та раптом Лізка, ця весела, балакуча Лізка, сміливо підскочила до «ящірки», обняла її за лускату шию, притулила свою золотаву голівку до гостровухої голови дракончика і ніжним голосочком, якого Олег від неї досі й не чув, прошепотіла створінню у самісіньке вухо:

— Мінімаксику, любий, заспокойся, будь ласка! Невже ти не бачиш: братик жартує.

«Хороші жарти! — подумав Олег, та вголос нічого не сказав. — Отак ковтне тебе ця потвора — навіть черевиків не знайдуть!..»

Лізка ще міцніше притулилася до дракончика, і той — на превелике здивування Олега! — відразу почав меншати.

Зменшившись до розміру звичайної ящірки, він сказав:

— Та хіба я що? Я — нічого. Але ж він перший почав! — Мінімакс махнув колючим хвостом на Олега. — Чого він «ящіркою» дражниться! Я ж не кажу йому нічого образливого, хоч він теж не Котигорошко чи, скажімо, не Добриня…

 

 

Повністю книгу ви можете знайти у мережі. Можна тут, а можна тут

Два вірші Лесі Вербицької

Вірші Лесі Вербицької

НА ГОРОДІ

Довгоногий, довгоносий
з річки бусол воду носить.
Обережно йде по кладці,
поливає мак на грядці,
поливає огірки,
помідори, буряки,
і капусточку, й кульбабку,
і в траві…
маленьку жабку.
«Бач, зелена!
А проте
ще поспіє й підросте».

 

У ЗЕЛЕНОМУ ГОРОСІ

У зеленому горосі
заблукали ніжки босі.
Заблукали — та й байдуже,
бо горох смачненький дуже.