Анатолій Григорук. Чим хата багата?

Сьогодні хочу розповісти вам про чудового письменника, автора багатьох книжок для дітей, давнього співробітника журналу „Малятко”, члена спілки письменників України Анатолія  Григорука. Ось почитайте, що пан Анатолій розповів в одному інтерв’ю про своє дитинство та про те, як  став писати для дітей.

Григорук: “Дитинство моє минуло у часи війни по суті і тільки до війни я закінчив два класи. А потім вже була саме війна і дуже багато різних вражень – це найглибші враження мого життя і я  думаю, що я не оригінальний у цьому плані тому, що справді війна лишила найглибший слід у душах людей, які в дитинстві її пережили. А потім, коли війна скінчилася – все одно якісь спогади про неї лишалися і лишаються, і часто вони навіть у снах з‘являються. І здебільшого було не радісних, а трагічних подій, хоч звичайно, як будь-яке дитинство – воно у будь-який час, у будь якій площині, за будь-яких обставин має якісь цікаві події, факти цікаві.

Факти як у кожної дитини. Я ріс у провінційному середовищі, дитинство моє минуло у селищах цукрових заводів:  там, де я народився – Махаринецький цукровий завод, потім – Бродецький цукрозавод. Було життя насичене, я в дитинстві пас корову, було багато моїх однолітків, різні події були, різні ігри, і якось мірою спілкування.

Ну, наприклад, у моїй біографії був навіть напівтрагічний епізод. Я любив без кінця поза хатою, поза подвір‘ям мандрувати і пускався у різні пригоди. Зокрема от такий – не для прикладу, а навпаки, як антиприклад, у своїй поведінці. На подвір‘ї заготовчого пункту, де працював мій батько, була майстерня, яка ремонтувала сільськогосподарські машини і десь було перед жнивами, (я ще до школи не ходив, мені було десь років 5) там стояла відремонтована молотарка. Я заліз у ту молотарку, наносив туди соломи трошки і вирішив перетворити молотарку на паровоз, і підпалив цю солому. Добре, що там люди побачили, що йде дим, кинулися загасили. Це був 37 рік, коли за найменший хибний крок могли батька забрати і не лишилося б від нашої родини, мабуть, і сліду. Ну, слава Богу, якось воно поминуло увагу тих служб, які могли реагувати на це і потім дома я мав великий наганяй за те, що я вчинив. У п‘ять років.

Тобто у мене була така схильність до різних авантюрних пригод, якихось вчинків. Я думаю, що більшість хлопчиків, коли вони мають багато енергії у собі, вони так чи інак її виявляють у кращих своїх виявах або у гірших.

Після закінчення університету я поїхав за призначенням працювати у школу. Я хотів десь робити свою кар‘єру на викладацьких дорогах. Я мріяв про викладання в університеті, я дуже любив літературу ще з шкільної лави. Ї поїхавши працювати на Хмельниччину, у сільську школу, я мав набути дворічного стажу, бо без нього не приймали до аспірантури, а у мене була рекомендація в аспірантуру.

А потім у школі я відчув, що у мене проблеми з горлом, було хронічне запалення горла, катар і я вирішив змінити професію і вступив до „Веселки” – це дитяче видавництво, раніше воно називалося „Дитвидав”. От із 68 року я там пропрацював 10 років і працюючи над рукописами, правлячи їх, я відчув потяг самому щось писати. Так, як я редагував і прозу, і вірші, я потихеньку „втягся” і став писати своє. А коли в „Малятко” перейшов – тим паче доводилося, бо це живий потік літературний.

І так я без особливого прицілу заздалегідь,  став писати для діток. Мені ця робота дуже подобається. Бо на відміну від дорослої літератури, тут завжди, коли сідаєш над аркушиком паперу, треба мати гарний, веселий настрій. Щоб у тебе там на душі не робилося, ти не можеш той настрій і те почуття перекласти на папір, тому що дітки завжди чекають веселого твору, якоїсь смішинки і я намагаюся у цьому напрямі й працювати.”

Дуже мені подобається оця книжка, придбана за невеликі гроші у магазині видавництва «Преса України»

Чим мені сподобалася книга Анатолія Григорука „Чим хата багата”? Тим, що вона не тільки про хлопчика Дениска Бублика, його сестру Мар‘янку, Денискових маму, тата, бабусю й дідуся, але й про народні прислів‘я.

Сподіваюся, що вашим діткам сподобаються ці невеличкі оповідання!

Щиро, М

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*