Чарівні ліки. Ю.Ярмиш

 

ЧАРІВНІ ЛІКИ

ХТО ТАКИЙ ВАСИЛЬКО?

Василько був малий і кирпатий. А ще — вередливий. І любив він лише два слова — «Не хочу».

Вимовляв він Їх по-різному.

Коли набурмошувався й тоненько виводив: «Не хо-о-о-чу!» Це означало, що мама хотіла вранці взути йому черевики.

Якщо Василько· швидко мотав головою і пхинькав: «Не хоочу, не хочу!!» — усі знали: хлопчика хотіли вмити.

Коли ж Васильків рот розтягувався до вух, а сльози крапали на скатертину, наче дощик, і аж на вулицю долинав вереск! «Не хо-о-о-о-чу!!!» — кожен розумів: перед хлопчиком стоїть тарілка з смачним борщем, а в склянці червоніє солодкий кисіль.

Бачите, який то був вередливий хлопчисько?!

ДІД ІЗ ЗЕЛЕНОЮ БОРОДОЮ

Одного ранку Василько так довго пхинькав, що мама навіть на роботу не пішла. Тільки й чулося: «Не хочу, не хочу, не хоочу!» Раптом рипнули двері, і на порозі з’явився дід — на зріст, як Василько, з довгою зеленою бородою й зеленкуватими бровами. Обличчя в діда — невдоволене, вузькі очиці — хитрі.

— Ти кликав мене? — спитав він, поважно погладжуючи бороду.

— Н-ні! — спантеличено вимовив Василько й озирнувся: де ж мама? Але мама була на кухні.

Дід узявся в боки й урочисто виголосив:

— Я великий, могутній чарівник Нехотій-Вередій! Ти мені, хлопче, подобаєшся — і нічого не хочеш, і вередуєш прекрасно. Я давненько за тобою стежу. Будь мені приятелем. Я зачарую тебе, і станеш ти найбільшим у світі вередуном. Згодний?

— Ага … — злякано мовив хлопчик.- Згодний …

— Але спершу,- дідусь примружив око,- ти мені приисягнеш. Повторюй за мною:

— Ні, ні, ні і ще раз ні! Геть не хочеться мені їсти, пити, щось робити. Хочу байдики лиш бити!

Коли Василько це проказав, дід попередив:

— Тільки знай: якщо сьогодні до півночі чогось захочеш, чари мої пропадуть.

— А я не захочу,- запевнив Василько.

— Ну й молодець! — поосміхнувся чарівник і зник несподівано, як і з‘явився …

ДИВНА ХВОРОБА

Того дня навіть рідна мама не могла впізнати свого сина.

Він геть нічого не хотів і тільки вередував, а потім вирвався з маминих рук і вибіг у двір.

Хлопчаки якраз гралися в піжмурки.

Василько постояв, подивився, як вони бавляться. Йому дуже кортіло підійти до них. Але він вигукнув: «Не хочу!» і щез за ворітьми. Однак далеко він не зайшов. Після недавнього дощу було слизько. Василько підсковзнувся і впав у велику калюжу під деревом.

— Егей, моряче, вилазь-но скоріше на сушу,- засміявся якийсь перехожий.

— Не хочу! — закричав хлопчик.

І хоч у калюжі було дуже неприємно, Василько отак і сидів у ній, аж доки його не розшукала мама й силою притягла додому.

— Піди скупайся, бруднуля,- запропонувала вона.

— Не хо-о-о-чу!!!

Насипала синові борщу — він навіть не торкнувся до їжі.

— Синку, ти, мабуть, захворjв! — стурбувалася мама і поклала йому руку на лоб.- У тебе, здається, температура.

Мама підбігла до телефону і набрала номер швидкої допомоги:

— Алло, пришліть, будь ласка, найкращого дитячого лікаря! Щось дивне коїться з нашим хлопчиком.

Не встиг Василько сказати «Не хочу!», а вже біля їхнього будинку зупинилася машина з червоним хрестом на боці. З машини вийшов найкращий дитячий лікар. На ньому був білий халат, а на халаті — сила-силенна різних кишень і маленьких кишеньок. За лікарем санітари несли великий і, певно, дуже важкий чемодан.

Найкращий дитячий лікар уважно вислухав Василька й занепокоєно похитав сивою головою:

—                     Справді, дивна якась хвороба у вашого сина. Боюсь, що не зможу йому допомогти.

Лікар погладив Василька по голові:

— Відкрий рота й покажи язик.

— Не хочу! — вигукнув хлопчик і ще міцніше зціпив зуби.

— Приготуйте-но чарівне скло! — велів лікар санітарам.

Санітари відчинили чемодан і витягли звідти кругле скельце.

Лікар навів його на Василька і сумно сказав:

— Мені здається, що язик цього хлопчика розучився вимоввляти усі слова, крім «Не хочу». Це дуже погано. Я ще не мав справи з такою хворобою. Вибачте, але від неї в мене немає ліків.

Найкращий лікар розгублено розвів руками. Санітари теж розвели руками і теж вибачилися. Вони вийшли у двір, сіли в свою машину і поїхали.

ЩО ПРИДУМАВ ТАТО

Невтішну картину побачив тато, коли повернувся з роботи. В кутку кімнати сидіда мама й плакала. А на дивані сидів Василько — брудний, з розкуйовдженою чуприною,- совав ногами й репетував:

— Не хочу, не хочу, не хочу!!!

На столі стояла непочата вечеря. І видно було, як хочеться Василькові їсти … Але язик не повертався сказати про це.

Коли мама розповіла про все, що трапилося, батько довго думав, а тоді сів до столу й став щось писати. Потім він, не гаючись, пішов. І незабаром усі почули по радіо незвичайне оголошення:

— Дорогі громадяни міста! Врятуйте нашого сина Василька. Він не вмивається, нічогісінько не їсть, не хоче нічого робити, а лиш репетує: «Не хочу, не хочу!» Найкращий лікар тільки руками розвів — навіть він не може допомогти. Хто знає, як лікувати цю хворобу, врятуйте нашого хлопчика!

Диктор кілька разів повторював оголошення. Мешканці міста були схвильовані, дуже хотіли допомогти, але ніхто не знав, як це зробити.

Настала ніч. Мама й тато хотіли покласти Василька у ліжко. Та він і спати не хотів …

Коли годинник на міській вежі почав відбивати дванадцяту годину, хтось постукав у двері.

НЕСПОДІВАНА ДОПОМОГА

Мама й тато кинулися відчиняти. Спершу їм здалося, що за дверима нікого немає. І лише тоді, коли почувся тонюсінький голосок: «Швидше ведіть мене до хворого!» — вони поглянули вниз. На порозі стояв малесенький дідусь. На голові в нього був червоний капелюшок з блакитним помпоном. Дідусь мав лагідні очі й сиву, наче сніг, бороду.

Мама й тато пропустили дивного дідуся до сина.

— Покажи язика! — вигукнув дідусь. І, на диво, вередун одразу послухався.

— Так я й знав! Це витівки мого давнього ворога — чарівника Нехотія! — схвильовано сказав дідусь.- Негайно, хлопчику, повторюй за мною:

— І удень, і серед ночі відтепер усе я хочу!

І тільки Василько встиг вимовити: «Хочу!», як на міській вежі пролунав останній -. дванадцятий удар.

— Хочу спати,- сказав Василько і відразу ж заснув.

— Хто ви, чудодійнику? — разом спитали мама й тато.

-. Будьмо знайомі. Я добрий чарівник Хотій. Допомагаю дітям позбутися поганих звичок. Усе зробиш, усе зможеш, якщо дуже захочеш. От мої чарівні ліки! А зараз — на добраніч вам!

І дідусь зник …

Він мав безліч усяких важливих справ. У добрих чарівників завжди багато клопотів. Очевидно, комусь іще були потрібні чарівні ліки.

 

Ясочка Н.Забіла

ЛАСТІВКИ

Пригріва весняне сонце. В рівчаках біжать струмки.
Метушаться за віконцем клопітливі ластівки.

Вже останній сніг розтанув. Тепло. Весело. Весна!..
Яся встане вранці-рано та відразу — до вікна:

— Чом це, мамо, пташенята до вікна летять щомить?
Це вони до мене в хату, мабуть, хочуть залетіть?

Відчини віконце, мамо, хай вони сюди летять!
Я дивитимусь, руками я не буду їх займать!

Підлетіли. Відлетіли. Тільки крильця — блим та блим!
— Це вони будують вміло для своїм маляток дім.

Все працюють безупинно, не марнують, бачиш, час.
Грудочки м’якої глини в дзьобах носять раз у раз.

Скоро буде тут гніздечко, добре зліплене з землі.
В нім лежатимуть яєчка у м’якесенькім кублі.

Потім будуть пташенята, ненажери — просто страх!
Цілий день їм батько й мати все носитимуть комах.

Підростуть в маляток крила, мати їх навчить літать, —
так, як мама Ясю вчила в книжці літери читать.

А тоді настане осінь. Стане зразу холодніш.
Вранці ляжуть білі роси на травичку, на спориш…

— Взимку ж, мамо, пташенятам буде холодно в гнізді!
Правда, ти до мене в хату всіх їх пустиш отоді?

— В теплий край тоді, далеко полетять усі пташки:
журавлі, качки, лелеки і маленькі ластівки.

А як буде знов надворі тепло, весело, весна —
прилетять пташки з-за моря знов до нашого вікна!
1932


І В ЯСОЧКИ Є ГРЯДКА!

Ранком сонце лине просто в хату,
промені лягають на поріг.
Вийшла Яся у садок гуляти,
де ще так недавно танув сніг.

А тепер — росте на гіллі листя,
горобці веселі цвірінчать,
і нової травки гострі списи
з-під трави торішньої стирчать.

Край паркану — що це роблять діти?
Скільки сміху, галасу й турбот!
Підійшла Ясюня подивитись:
— Це ж вони тут скопують город!

Сміх і галас: — В мене будуть дині!
— В мене морква! — В мене буряки!
А в того — гарбуз з смачним насінням,
і в’юнкий горох, і огірки…

А Ясюня ще така маленька,
наймолодша між усіх діток:
чорні очка, личко рожевеньке
і кругленька вся, як огірок.

Тягне Яся і собі лопатку, —
ой, яка ж велика та важка!
— Буде в мене теж маленька грядка,
як у всіх дітей із дитсадка!

І скопала грядку наша Яся,
не відстала від усіх діток.
Їй, щоправда, допоміг Михасик,
та Роман, та Лесь, та Ігорьок…

Ну, мала, яке ж тобі насіння?
А мала й не знає: що саджать?
Посадити б їй солодкі дині,
що під сонцем, як свинки, лежать?

Чи червону моркву? Чи салату?
Чи смачні зелені огірки?
Чи капусту — потім шаткувати?
Чи горошок, щоб зривать стручки?..

Узяла Ясюня по зернятку
й буряків, і моркви, й те, і те…
Ой, і буде ж у Ясюні грядка,
мабуть, краща, ніж у всіх дітей!

Йде робота радісна і спора,
веселіша за найкращу гру.
А весняне сонце лізе вгору,
і пече, й цілує дітвору.
1932

ЯСОЧКА НА РІЧЦІ

Блись та блись на сонці наша річка,
повилась крізь луки запашні.
А яка ж тепленька в ній водичка!
І пісок м’якесенький на дні.

Поспішає радісно малеча,
цвірінчить на березі щодня.
Вітерець цілує щічки й плечі
і біжить по хвилях навмання.

Поскидали трусики і плаття,
пострибали в воду малюки.
Ой, і любо ж, весело плескатись
у струмочках тихої річки!

Тут і наша Ясочка голенька.
А навколо — рибок табунці!
Хоче рибку захопити в жменьку,
та ніяк не вдержить у руці…

Всі забули про Юрка малого —
він сидить один на бережку.
Бачить — що це дивиться на нього
крізь рясну зелену осоку?..

Та страшне, зелене… й просто суне…
Та от-от на хлопчика плигне!
Як гукне Юрасик до Ясюні:
— Ясю, Ясю! Глянь, яке страшне!

А Ясюня звіра не злякалась,
замахнулась: — Геть, зелений звір!
Подивилась жаба. Здивувалась.
Та й плигнула в воду під кушир.

***

Якби ви прийшли сюди, до Ясі,
в наш зелений сонячний садок, —
ціла зграйка зразу б тут зійшлася
сміхотливих радісних діток.

І, напевне, ви почули б миттю
про Ясюню, жваву та метку,
як вона прогнала те страхіття,
що дітей ляка на бережку.
1932


ОЛІВЕЦЬ-МАЛЮВЕЦЬ

Взяла Яся олівець, олівець-малювець.
Сіла Яся біля столу, розгорнула папірець:

— Треба тут намалювати отаку здорову хату!
Вікна. Дах. Димар на нім. З димаря — великий дим!

Ось травичка. Ось доріжка. Ось дитинка. Ручки. Ніжки.
Ротик. Носик. Голова. І волосся — як трава!

Ось на небі сяє сонце. Довгі промені ясні…
А в сторонці під віконцем квітнуть квіти запашні.

У дитинки є спідничка, а на ніжках черевички.
Ще їй кошика зроби — піде ляля по гриби.

Ліс такий густий, кошлатий, і дерев у нім багато:
все ялинки та дубки. Як щітки, стирчать гілки.

А під кожним під дубочком два грибочки, три грибочки,
ось чотири, ось і п’ять… вже нема не малювать!

Враз на сонце, як примара, налетіла чорна хмара,
чорна-чорна, наче дим… Ось і блискавка! І грім!

І полився з хмари дощик на грибочки, на дубочки,
на ялинку, на хатинку, на малесеньку дитинку,
на волоссячко, на кошик, ллється дощик, дощик, дощик,
ллється швидко, швидко швидко! І нічого вже не видно!

— Що ж ти, Ясю, наробила? Зачорнила весь папір.
І протерла, і подерла, і пробила аж до дір!..

Яся каже: — Ай-ай-я! Яся каже: — Це не я!
Це такий вже олівець, олівець-малювець!
1932


Аксель,кіт(пер з англ)

Написав цю книгу американський письменник Течер Хурд  (Thacher Hurd). Він разом з дружиною Олівією та сином Ментоном живуть у Каліфорнії і дуже часто їздять автострадами і естакадами, тунелями і широкими дорогами.

Це четверта книга для дітей пана Хурда. Цікаво, що і “Акселя, автострадного кота” і попередні – “Пес Хобо”, “Старий стілець” і “Тихий вечір” автор ілюстрував сам. Ось ця книга в оригіналі.

А це — мій переклад:

Аксель, автострадний кіт.

Біля швидкісної автостради, за огорожею, нижче канави, одразу під естакадою, жив собі Аксель, автострадний кіт.

Мешкав він у покинутому авто зі здутими шинами й мотором, який уже ніколи не заведеться.

Аксель влаштував там дуже зручненьке кубелечко. Спальня кота була на задньому сидінні авто, а ще у його домі  був і письмовий стіл, і гачок для капелюха, і гачечок для пальто, і, навіть, шафка для взуття.

Щоранку Аксель прокидався під шум багатьох автомобілів, які мчали автострадою. Кіт відсовував завіску і сідав снідати, столом слугувала автомобільна дошка приборів.

Після сніданку Аксель мив чашку і миску та підвішував їх просихати  на руль.

А потім вирушав на роботу.

Аксель працював у відділі автострад прибиральником сміття. Під розпеченим сонцем він проходив щоднини багато кілометрів, наколюючи на патичок сміття.

Вантажівки, сміттєвози, пікапи і швидкісні авто гуркочучи зі свистом пролітали повз Акселя.

Ніхто  ніколи не махав йому, ніхто не гукав:

—                    Привіт, Акселю!

Він був зовсім самотнім на автостраді.

Зате там завжди можна було знайти сюрпризи:

Ковпаки від коліс, шарфи, гаєчні ключі, навіть – мішок картопляних чипсів!

А минулого тижня Аксель знайшов найкращий з усіх сюрпризів – блискучу новеньку губну  гармошку!

Тепер, повечерявши, Аксель сідав на переднє сидіння свого будинку-авто, опускав скло і грав на своїй гармошці.

Музика у бетонній естакаді зазвучала так урочисто, наче кіт грав у величезному соборі.

—                    Ви лишень послухайте це! – гукав він, та ніхто не слухав Акселя, усі заклопотано їхали собі далі.

Одного дня на автостраді утворився неймовірний затор, автомобілі стояли скільки сягало око. Вони  стояли і в тунелі, і на естакаді, і на усіх смугах широкої дороги!

Якраз посередині сиділа маленька кицька в маленькому червоному авто, якому закипів радіатор і заклинило двигун.

Кицьчин автомобіль заблокував усі інші авто, але ніхто тим не переймався.

Лише Акселю стало шкода.

Він перескочив через огорожу і відкрив капот.

Вийнявши свої інструменти, кіт підкрутив болти, замінив  прокладку, щось покрутив у карбюраторі. Потім охолодив радіатор, наливши у нього відро води з канави.

—                    Це повинно спрацювати! – запевнив він маленьку кицю.

—                    Дякую вам! – відповіла вона.

—                    Гарне у Вас авто, — сказав Аксель. – Швидко їздить?

—                    Так, може й швидко. Хочете прокататися?

—                    Звичайно! – зрадів Аксель.

Він спробував завести авто.

Щось

….ЗАСКРИПІЛО

….ЗАСКРЕГОТІЛО

….ВИБУХНУЛО!

І вони поїхали геть!

Над тунелем, під естакадою, кільцевою автострадою, аж поки Аксель не обігнав усі авто, які лишень бачив.

А потім вони побачили, що вже вечір і сонце хилиться до заходу.

Аксель сказав:

—                    Моє помешкання тут, під естакадою, хочете зайти поїсти? Ви зголодніли?

—                    Я просто вмираю з голоду! – відповіла йому маленька кицька.

І Аксель натиснув на газ.

—                    Гальмуй! Гальмуй! – закричала кицька

—                    Ой, ні! – заверещав і собі Аксель, бо маленьке червоне авто промчало городом Акселя, зламало огорожку і вдарилося в саморобний розбризкувач води…

—                    Ой-йой-йой! – плакала киця, — яке нещастя!

—                    Не плач, я полагоджу і вимию твоє авто! – втішав її Аксель, — але спочатку – випиймо молока!

—                    Яке затишне житло! – сказала киця, увійшовши до Акселевого будинку. — І який чудовий вид на естакаду! Але так шумно!

Аксель відповів:

—                    Тут усе затихає вночі. І тоді я граю на моїй губній гармошці.

—                    Справді? – здивувалася киця. – А я вмію грати на клаксоні від мого авто.

—                    Чудово! Ми можемо щось заграти разом! – зрадів Аксель і дістав свою блискучу губну гармошку.

Небо над автострадою поступово темнішало, а кіт і киця грали дуетом на губній гармошці й автомобільному клаксоні біля канави під естакадою, а мелодія линула ген-ген і тунелем, і естакадою, і над усіма смугами широкої дороги!…

Мауглі.Кіплінг

Маю багато знайомих, які радять своїм дітям, їхнім друзям, дітям родичів, які саме книжки варто читати. Деякі навіть складають списки. Такі книги називають класикою, колись їх читали ваші батьки, бабусі з дідусями, а до того — прабабусі з прадідусями – адже є такі чудові твори, написані письменниками давним-давно. Про одного з них, твори якого подобаються усім дітям на планеті я вам і розповім сьогодні.

Назагадковішим місцем на усій Землі мені уявляються джунглі. Там ліани звисають з пальм, повітря таке вологе, що квіти-орхідеї випускають коріння і ним збирають воду просто з туману, що вранці огортає джунглі…

Там мавпи хвацько перелітають з гілки на гілку, а часом чути як реве слон – найбільша тварина на нашій планеті.

Ми з вами можемо мріяти про подорожі до таких країн, скажімо, як Індія з її лісами, тваринами. А хлопчику Редьярду пощастило – він там народився.

Це було 30 грудня 1865 року..

У сім‘ї містера і місіс Кіплінг народився син, якого назвали Джозефом, Редьярдом.

Його батько був відомим художником. Мистецький хист син успадкував і через багато-багато років написав книгу про свою подорож до загадкової країни Китаю та дуже гарно проілюстрував її – намалював малюнки до описів, бо жоден із художників-ілюстраторів у Китаї не бував і не міг намалювати так, як треба було.

Дитинство Редьярд провів разом з батьками у цій казковій країні. Згодом, коли став відомим письменником, він розповідав, що ті 5 років дитинства були найщасливішими в усьому його житті. Проте, все рано чи пізно закінчується. Редьярда разом з його молодшою сестрою відвезли навчатися в Англію – рідну країну їх батьків. Звісно, що Редьярду було важко: його розлучили з мамою і татом та й вихователі були жорстокі люди. Можливо саме тоді і виник задум книжки про Мауглі – хлопчика, що вижив у джунглях.

Але до казки, яку Кіплінг написав і назвав “Книга джунглів” було ще дуже далеко. Край стражданням дітей настав, коли мама завітала провідати їх і побачила, що внаслідок нервового перенапруження в її сина дуже погіршився зір. Малих Кіплінгів віддали до пансіону – спеціального навчального закладу. Закінчивши його у 17-тирічному віці, Редьярд нарешті повертається до омріяної Індії. Він працював у різних індійських газетах та журналах і писав крім статей, ще й оповідання.

А у вільний від напруженої праці час, писав оповідання. Спочатку їх друкували у газеті, де працював Редьярд. А потім було видано книгу під назвою “Прості оповідання”.

Коли вона побачила світ, авторові було лише  23 роки.

Екзотична країна Індія викликала у Кіплінга велике замилування та любов, адже це була його батьківщина. Саме тому більшість того, що написане Редьярдом Кіплінгом присвячене саме Індії. За одну з книг цьому автору вручили навіть Нобелівську премію – найвищу відзнаку для письменників.


Редьярд Кіплінг багато писав для дорослих – романи, оповідання; писав також і вірші, які були дуже гарні та несподівані. Але найбільше ми з вами його любимо й цінуємо за казки. Якщо ви не знайомі з його героями Ріккі-Тіккі-Таві та Мауглі – обов‘язково прочитайте про них.

Підіть до бібліотеки і попрохайте:

—         Дайте, будь ласка, мені казки Кіплінга.

І бібліотекарка обов‘язково вам щось відшукає!