Еріх Кестнер. Еміль і детективи

Понад сто років тому у німецькому місті Дрезден народився хлопчик. Це був звичайний малюк – трохи схожий на маму, трохи – на тата. Тато цього хлопчика мав свою майстерню, у якій виготовляв шори для коней. Але на початку 20 сторіччя люди почали користуватися автомобілями, автобусами і трамваями, а кінний транспорт занепадав. Шорник Кестнер розорився і пішов працювати на фабрику валіз. Мама хлопчика стала перукаркою — аби хоч якось покращити матеріальний стан їхньої родини.

Це були прості люди, добрі й чесні. Вони намагалися зробити все, щоб їх син Еріх вивчився і мав кращу долю, ніж вони.

Еріх Кестнер здобув освіту в учительській семінарії, але викладати у школі почав лише через кілька років. Справа в тому, що почалася Перша Світова війна і молодий Кестнер потрапив на фронт.

Через кілька років  він знов став студентом, вступивши до університету. Кестнеру було дуже сутужно – адже батьки його були бідні і не могли допомогти студенту грішми. Можливо, саме тому, він почав працювати у газетах дописувачем. Одночасно Кестнер пише вірші і коротенькі оповідання. У 1928 році після виходу збірки ліричних віршів яка називалась дуже незвично — “Серце на талії” до нього прийшла слава. Того самого року була надрукована найвідоміша дитяча повість Кестнера яка називалася “Еміль і детективи”.

Після Другої Світової війни Кестнер працює у популярній німецькій газеті “Нойє Цайтунг”, видає журнал для дітей та юнацтва “Пінгвін”.  У Мюнхені, де багато років  жив і працював Еріх Кестнер, є вулиця Леопольдштрассе. І на тій вулиці — його улюблене кафе, письменник щодня обідав і вечеряв там  за одним і тим же столиком, їжу йому приносив один і той же кельнер. За столиком писалось багато книг: і вірші, і роман, і повісті для дорослих, і повісті для дітей… От, уявіть, у кафе за столиком біля вікна сидить кремезний чоловік з коротко стриженим сивим волоссям. Він одягнений у старомодний костюм, а на шиї має краватку-метелика… Він про щось говорить із кельнером. Напевно, про свою повість про Еміля Тішбайна. Чомусь україномовний інтернет дає назву «Еміль і нишпорки», можливо, є перевидання цієї повісті. Я читала видання «Веселки», де було написано саме «детективи».

ПС. Почитати он-лайн цю повість автора не можна, на жаль. Але є інша:

Еріх Кестнер. Крихта та Антон
( Переклад Уляни Гнідець Для сина Мирослава )

«Вступ, якомога коротший.

Що ж я хотів сказати? Ага, я вже знаю. Історія, яку я вам розповім цього разу, є надзвичайно захоплююча. По-перше, вона є захоплююча, тому що вона захоплююча, а по-друге – вона дійсно відбулася. Про неї писалося приблизно пів року тому у газеті. Так, ви думаєте і посвистуєте крізь зуби: Ага, Кестнер вкрав!
Але він цього не зробив.
Історія, яка була у газеті, займала щонайбільше 20 рядків. Небагато людей її прочитало, така вона коротка. Це була замітка, де писалося лише, що такого-то-такого у Берліні те-то і те-то сталося. Я вийняв зразу ж ножиці, вирізав замітку і акуратно поклав її у коробочку для особливо цікавих речей.»

http://dzyga.com.ua/book.html

Барон Мюнхаузен.Історія.

Давно-давно, у Німеччині, у старовинному місті Боденвердер був собі один знатний дворянин. Його рід почався задовго до того, як було засновано це старовинне місто. Його предок на ім‘я Гейно ходив у походи із знаменитим Фрідріхом Барбароссою. Один із його внуків і оселився на березі річки Везер, де побудував замок, який назвав Мюнх-Гаузен.  Так з‘явилося прізвище – Мюнхгаузен. Найбільш помітною фігурою був дуже відомий навіть поза межами Німеччини Герлах Адольф фон Мюнхгаузен – адже він заснував університет у місті Геттінгені.

Один з нащадків Карл Фрідріх Ієронім фон Мюнхгаузен був офіцером у Росії й брав участь у російсько-турецьких війнах, але генералом так і не став. На старості років, барон Мюнхгаузен повернувся у рідний Бодерведер де жив спокійно, спілкувався з друзями та сусідами. Він був дуже талановитим оповідачем. Якщо хтось із його гостей починав трохи «забріхуватися», оповідаючи про свої мисливські подвиги, то шановший фон Мюнхгаузен розповідав якусь небилицю, яка ніби була заснована на фактах (Росія, морози, ведмеді), але сповнена такої іронії та дружньої посмішки, що хвалько замовкав.

Наприкінці 18 сторіччя у берлінському гумористичному альманасі «Путівник для веселих людей» опублікували цикл оповідань «Історія М-на». У передмові було сказано, що у передмісті Ганновера живе дуже веселий пан М., який розповідає чудові історії.

Ну, а потім почалося найцікавіше. Німець Рудольф Еріх Распе у 1786 році у Лондоні опублікував книгу, яка називалася «Пригоди барона Мюнхгаузена». Справжній барон дуже образився, адже у книзі Мюнхгаузен – найсправжнісінький брехун! Він, навіть, хотів судитися з автором, але Распе опублікував книгу під псевдонімом і тому залишився невідомим. А потім німець Готфрід Бюргер переклав «Пригоди» німецькою мовою і додав ще трохи цікавих епізодів. Бідному барону надходили листи з глузуваннями з усього світу. Та він був такий веселун, я впевнений, що він не один раз перечитував те, що про нього навигадували і гучно реготав.

Минуло багато років, але традиція доповнення і дописування «Пригод барона Мюнхгаузена» збереглася. Упродовж одного року у журналі «Барвінок» друкувалася повість Ігоря Січовика «Неймовірні пригоди барона Мюнхгаузена в Україні». Повністю її можна почитати на сайті пана Ігора:

http://slovogray.narod.ru/myunhgauzen_v_ukraini_01.html

Оскар Фінгал О’Флаєрті Уїлс Уайльд

Він народився 16 жовтня 1854 року в ірландському місті Дубліні  у сім’ї відомого лікаря-хірурга,  Уїльяма Уайльда.

Предки Уайльдів перебралися до Ірландії з Голландії, один далекий родич був навіть королем Ірландії. Батько майбутнього письменника мав хобі – заняття археологією. А мати письменника була дуже освіченою жінкою, вона писала вірші, у яких закликала до повстання проти гніту англійських колонізаторів. Вважається, що саме від матері Оскар успадкував літературний хист. І саме мати навчила читати Оскара, ще коли він був зовсім маленьким хлопчиком.

У віці 10 років батько влаштував Оскара до дуже престижної початкової школи – королівської Портора-скул у місті Енніскіллені. Там хлопець почав читати твори давньогрецьких, римських  філософів, поетів, письменників, не оминаючи і твори своїх сучасників. Він захоплюється вдалим висловом, оригінальним добре складеним віршем – всім витонченим і гарним. Тобто, маючи потяг до прекрасного, хлопчик  виховував і розвивав свій естетичний смак.

По закінченні школи Оскар продовжив освіту у Дублінському  коледжі Святої Трійці, де  доволі поглиблено вивчав давньогрецьку мову. На той час його улюбленим заняттям була поезія, він захоплювався віршами англійця Свінберна та француза Бодлера та робив свої перші спроби писати.

Потім навчався у коледжі Святої Магдалини, який входив до складу Оксфордського університету. За успіхи у вивченні природничих наук та філософії Оскара Уайльда 1877 року було нагороджено науковим відрядженням до Греції та Італії – одного з величезного університету. Оскар став також дослідником класичної літератури.

Літературну діяльність письменник почав ще у студентські роки, на останньому курсі він отримав престижну премію Ньюдигейт, а перша збірка його віршів вийшла 1881 року і сподобалася читачам.

У 1878 році, коли  Оскар Уайльд закінчив з відзнакою Оксфордський університет, помер його батько. Юнак поїхав до Лондона, де влаштовувався працювати журналістом. Він пише статті та театральні рецензії, редагує журнал “Жінка і світ”.

1884 року він одружився з Констанцією Ллойд. Дружина його була з заможної родини і Оскар зміг повністю присвятити свій час творчості. Він багато пише і всі його тогочасні твори користуються шаленою популярністю. Це і роман “Портрет Доріана Грея”, це і п’єси , які з успіхом ставилися на лондонських сценах — “Як важливо бути серйозним” та “Ідеальний чоловік”, це і прекрасні вірші.

У Оскара Уайльда було двоє синів, тому особливе місце у доробку письменника займають казки. Найвідоміша — “Зоряний хлопчик”. Дуже холодної зимової ночі двоє лісорубів поверталися додому і побачили, що зовсім недалечко від них у сніг упала зірка. Вони сподівалися, що вона виявиться великим шматком золота. Аж ні, то була дитина. Незвична дитина. А що далі — то дізнайтеся самі!

ПС.

Ось цікава рецензія на Буквоїді із посиланням на нове видання:

http://vsiknygy.net.ua/shcho_pochytaty/12608/

Василь Чухліб

Навряд чи є у світі письменник або поет, який не любить природу. У всякому разі, я таких не знаю. Погодьтеся, у всіх книгах можна зустріти описи мальовничих краєвидів, квітучих садів, сонячних галявин. Особливим щемом наповнені спогади письменників про місця, де проходило їхнє дитинство.

Колись один мудрий філософ сказав, що простий горобчик біля рідного будинку співає краще, ніж райські птахи у чужих краях. Куди б не простягалися життєві шляхи, будь-яка людина  згадує річку, у якій купалася дитиною, вулицю, на якій стояла батьківська хата чи будинок. Згадуються  мамині руки, батьків сміх, бабусині казки та змайстровані дідом іграшки…

Сьогодні я хочу розповісти про дитячого письменника, який надзвичайно любив рідний край.

Багато років тому у селі Лебедівка на Чернігівщині у сім‘ї вчителів Марії та Василя Чухлібів народився син, якого теж назвали Василем. Хлопчик ріс надзвичайно допитливим та розумним. Гарно навчався у школі, потім закінчив мовно-літературний факультет Київського педагогічного інституту. Працював вчителем, журналістом, редактором. Багато років був заступником головного редактора великого видавництва “Радянський письменник”. Робота забирала багато сил й уваги, проте Василь Чухліб встигав писати ще й літературні твори. Для дорослих він написав лише 2 книги, набагато цікавіше письменнику було працювати для дітей. Одна за одною виходять книги оповідань та казок. Ось послухайте, які гарні назви цих книг: “Хто встає рано”, “Безкозирки”, “Тарасикова знахідка”, “Чи далеко до осені”,  “Пісня тоненької Очеретини”, “Пілотка ліщинових горіхів”, “Жарини на снігу”, “Олень на тому березі”…

Нещодавно був ювілей з дня народження цього чудового письменника. Мені шкода, що я не встигла зробити цю замітку перед. Але роблю після.

І ще наостанок хочу повідомити, тщо на КЛЮЧі є чудова стаття про батка Василя Чухліба — сина Тараса. Ось тут:

http://www.chl.kiev.ua/key/Books/ShowBook/71

Крадіжка №1

Здавалося б дрібничка, але я не ставлю посилань на фотографіях. Сподіваюся, що всі навколо — порядні люди. Та й що там підписувати — чужі книжки? Але ж фото зроблене мною (книги куплені;0).

У більшості випадків люди, які використовують чужі фото, пишуть — взято там-то там-то, або пишуть повну інтернет-адресу зображення:

http://childbooks.blox.ua/resource/pavl2.jpg

Але не літакцент. Навіщо?

Саме це фото (посилання) вони використали для ілюстрації статті:

http://litakcent.com/2010/11/16/sim-rusalok-vid-maryny-pavlenko/

Якщо ви думаєте, що я змовчала — так ні. Я написала коментар — МОДЕРАТОРИ ЙОГО ЗНЯЛИ.

Тобто красти — це добре.

Саме тому у цьому блозі з»явилася нова категорія:

«Крадене».  Тут збиратиму посилання на крадіжки. Буду рада допомозі моїх шановних читачів.

Щиро Ваша, Melle