Книги для дітей та підлітків.
Блог > Коментарі до замітки

Васильченко Свекор

Є такі хлопці, які стверджують, що вчитися не хочуть й не будуть, а оженяться й житимуть собі. А саме такий виподок описаний у класичній українській літературі. Це оповідання про хлопця Василька, який

Є такі хлопці, які стверджують, що вчитися не хочуть й не будуть, а оженяться й житимуть собі. А саме такий виподок описаний у класичній українській літературі.

Це оповідання про хлопця Василька, який теж не хотів вчити букви, бо вважав, що й так йому буде жити добре.

Написав цей твір відомий український письменник Степан Васильченко майже сто років тому. Оповідання називається „Свекор”. Ось воно:

СВЕКОР
Тими сiрими великими очима, що суворо оглядали всякого з-пiд великого
чола, тiєю поважною ходою Василько завжди викликав усмiшку в дорослих. 
Коли б хто почув, як було гукне вiн улiтку, одвертаючи од гречки корову, 
то, не бачивши його, подумав би, що то гримає старий, бородатий 
Микита-чабан, а не малий Василько, якому тiльки цiєї весни пошили штани.
Дома Василько часом як почне "старувати", то всi тiльки дивуються! 
За обiдом нехай тiльки хто накришить хлiбом на столi або розiллє борщ з 
ложки, - Василько так i гукне, чи то буде свiй, чи чужий: "А нащо так 
накришувати та наляпувати!" Або забуде хто шапку в хатi зняти, - вiн зразу 
видереться на лаву або на ослiн, пiдбереться, скине шапку й пучкою на 
образи покаже, мовлячи суворо: "Он бач, що там таке!"
 Не вподобається йому що-небудь - зараз на пiч, укриється рядном i почне
 звiдтiль вичитувати та всi непорядки в хазяйствi перебирати: i те в нас 
недобре, i те не так, як у людей ведеться!
 Батько було слухає, а потiм скаже:
 - Десь ти, Василю, старшиною будеш колись, що такий сердитий!..
 Отакий Василько. Недурно усi в сiм'ї називали його "свекром".
 Свекор, свекор, а проте кожного ранку любив лазити пiд пiч, де в його 
було сховане в куточку з деяких цяцьок цiле хазяйство. Часом з ранку до 
самого обiду сидить там, цяцьками бавиться, щось до їх бубонить собi. 
 - Ти б, Васильку, взяв краще букваря та азбуки вчився, - каже йому 
одного разу мати, - тебе он женити пора, а ти раз у раз шмаруєшся попід 
пiччю.
 - Ну, так i женiть, коли пора! - озвався з-пiд печi Василько.
 - От такої!.. - смiється, дивуючись, мати, - а до школи ходити вже й не 
хочеш?
 - Що менi та школа - хлiба дасть? - старує десь у куточку Василько, 
перекладаючи бляшки та стекольця.

 Увечерi до хати посходилась уся сiм'я: батько, мати, два старших брати, 
сестра-дiвка. Пiсля вечерi батько сiв край столу, схилився на руку, глянув 
на матiр, на дiтей та й промовляє:
 - Хай його батько стеряється!.. Не хочу вже робити: ось i ноги подерев'янiли,
 спину ломить, руки болять, - старий роблюся вже!.. Треба, мабуть, женити 
котрого-небудь з хлопцiв та й хазяйство з рук передати.
Нехай хазяйнують молодi, а нам вже з старою й одпочити можна!
 Василько сидить на полу коло вiкна, немов дивиться на мiсяць, як вiн 
срiбнi свої рiжки вистромив над вербами; а сам все ж ухо наставляє, щоб 
почути батькову мову.
 - Тiльки котрого б нам з трьох женити? - мiркує батько далi. - Миколi он на 
осiнь у москалi треба йти, Петро не скiнчив ще науки своєї... хіба Василь? 
Вiн уже й до хазяйства бiльше має охоти, нiж до вчення.
 Василько спiдлоба поглянув на батька й знову дивиться у вiкно, немовби 
не про його й рiч...
 - То як ти скажеш, Василю? - вдався вже до його батько. - Тебе будемо женити 
чи, може, пождемо, поки Петро школу скiнчить?
 - Ги!.. - засмiявся Василько, соромливо закриваючись рукавом. Батькова 
розмова йому до вподоби, проте вiн стережеться, чи не жартує батько.
 - Ну, то чого ж там смiятися! - промовляє поважно батько. - Кажи: коли 
женити - будемо женити, коли нi - пiдождемо.
 - Кажи, Васильку, - то, може, сьогоднi де-небудь i засватаємо дiвчину, - обiзвалася 
й мати. Василько оглянув усiх - нiхто не смiється. "Чому б i справдi менi не 
женитись?" - подумав вiн собi. Було б добре, коли б у нього була жiнка: 
обiд варила б йому, сорочки прала, а вiн лежав би собi на печі та погукував
 би до неї: "Стара, а принеси огню, я люльку запалю!.."
 - Ну, то як же? - казала мати. - Хочеш одружитися?
 Василько витер рукавом носа, почервонiв трохи й промовив, закриваючи 
рот рукою:
 - Хо-чу!..
 - Ну, от i гаразд! - каже батько. - Тепер тiльки молоду треба йому вибрати. 
Чи, може, в тебе вже є на прикметi яка?
 А в Василька й справдi є вже одна дiвчина на думцi. Давно вже 
сподобалась йому чорнобрива Ганна - ще тодi, як вирятувала його з багнюки, 
як вiн був загруз колись, вертаючись з церкви; тодi Ганна вирятувала спершу
 його самого, потiм його чоботи, що тiльки халявки визирали з калюжi; втерла
 йому носа, заплакане обличчя та на додачу й поцiлувала ще.
 - Ганну хочу, - промовив Василько смiливiше.
 - Ганну то й Ганну, - згоджується батько, - тобi виднiше. Та коли казати правду,
 то й дiвка вона хороша: доброго роду, й на вроду гарна, й здорова... та, може,
 ще й приданого сот п'ять дадуть!.. Поможи тобi Боже, Василю!
 Василько знає, що тут йому слiд було б подякувати батьковi, та чогось соромився 
й тiльки чмихнув носом.
 - Ну, то не будемо ж i гаятися, - каже далi батько, - будемо зараз одягатися 
та й по рушники пiдемо!.. Подай-но йому Петрову свитку! – гукнув до матерi.
 Мати стягла з жердки свитинку, червоного пояса - кличе Василька одягатись. 
Василько злiз з полу, взяв палець у рот, боком виходить на середину хати. Трохи 
немов соромно йому, ну та в новину це, - то й не дивно. Одягла його мати в 
свитину, поясом пiдперезала, в кишеню поклала батькову люльку, папушу тютюну 
за пояс застромила. Батько взяв з столу хлiб, дає йому пiд пахву. Взяв Василько
 той хлiб, обома руками вчепився в нього, насилу вдержить.
 - Ну, сину, помолимося Богу й пiдемо, поки зовсiм не спiзнiло, - каже до нього
 батько. - Тiльки треба тобi ще дещо сказати, попереду як iти. Чи будеш же ти
 за мене в громаду ходити, податки платити?
 В громаду ходити - Василько залюбки ходив би, а от податки платити – то вже 
й не до душi йому...
 - А де ж я грошей вiзьму? - спитав вiн.
 - Як де грошей вiзьмеш? - дивується батько. - А ти ж будеш заробляти! Будеш 
орати, сiяти, косити... Ти ж тодi хазяїном будеш у нас. Ми тебе всi будемо слухати.
 - Е-е!.. - протяг Василько з непевнiстю.
 - Будеш уже сам усе робити - себе й жiнку годувати й зодягати, сестру замiж 
оддаси, а мене з матiр'ю до смертi доглядати мусиш. Будеш доглядати? - перепитав 
батько.
 Василька в жар кинуло, а вуха зашарiлись. Вiн уже й не радий був, що 
розпочав таку справу!
 - Я не хо... - промовив вiн i схлипнув. Очi зразу налилися слiзьми.
 - Ну, а як же, сину? - ласкаво й тихо казав батько. - Хто ж нас з матiр'ю 
стане годувати та доглядати? Поки ми здужали - робили, вас усіх годували, 
до розуму доводили, а як постарiли, то невже ж ти доженеш iз хати, щоб ми
 з торбинками пiшли попiдвiконню?
 Васильковi зробилось i боязно чогось, i, боже, як шкода тата з мамою...
 Хлiб випав у його з рук, i вiн на всю хату так i заголосив:
 - Я ма-а-лий ще!..
Усi, що були в хатi, далi не могли вже втерпiти й весело зареготали.
 Василько глянув кругом i зрозумiв, що то все були жарти. Вiн з радощiв 
аж сам засмiявся. Потiм засоромився, закрився руками та, скинувши 
Петрову свитку, вистрибом так i метнувсь на пiч!

 Часто пiсля того питали його:
 - А що, Василю, швидко будеш женитися? Василько було помовчить трохи, 
а потiм поважно одмовить:
 - Так-то й женитись!.. Там тобi така морока, що нехай його й кат вiзьме!..


Цікаве оповідання? Нагадаю, що написав його відомий український письменник Степан Васильович Васильченко.

Він народився у січні 1879 року у сім‘ї селянина-шевця Василя Панасенка. Батько майбутнього письменника був освіченою людиною, у сім‘ї усі діти вміли читати, шанували й любили книги. Степан закінчив п‘ятирічку у рідному місті Ічні, й вступив до Коростишівської вчительської семінарії. По закінченні – вчителював у школах Київщини й Полтавщини. У двадцять п‘ять років вирішив продовжувати освіту й вступив до Глухівського вчительського інституту. Під час Першої світової війни Степан Васильченко був командиром саперної роти. Після – працював директором дитячого будинку у Києві. Перша книжка письменника, яка називалася „Ескізи”, побачила світ у 1911 році.

Степан Васильченко написав дуже багато творів і для дітей, і про дітей. Це і казки, й оповідання, й багато п‘єс для шкільних драматичних гуртків. У шкільних підручниках ви, мабуть, вже зустрічали, або ще зустрінете твори цього чудового письменника.

А у мене на сьогодні все, піду читати ще і шукати для вас цікаві і чудові книги. Бувайте!
неділя, 11.12.2011, melle