Барон Мюнхаузен.Історія.

Давно-давно, у Німеччині, у старовинному місті Боденвердер був собі один знатний дворянин. Його рід почався задовго до того, як було засновано це старовинне місто. Його предок на ім‘я Гейно ходив у походи із знаменитим Фрідріхом Барбароссою. Один із його внуків і оселився на березі річки Везер, де побудував замок, який назвав Мюнх-Гаузен.  Так з‘явилося прізвище – Мюнхгаузен. Найбільш помітною фігурою був дуже відомий навіть поза межами Німеччини Герлах Адольф фон Мюнхгаузен – адже він заснував університет у місті Геттінгені.

Один з нащадків Карл Фрідріх Ієронім фон Мюнхгаузен був офіцером у Росії й брав участь у російсько-турецьких війнах, але генералом так і не став. На старості років, барон Мюнхгаузен повернувся у рідний Бодерведер де жив спокійно, спілкувався з друзями та сусідами. Він був дуже талановитим оповідачем. Якщо хтось із його гостей починав трохи «забріхуватися», оповідаючи про свої мисливські подвиги, то шановший фон Мюнхгаузен розповідав якусь небилицю, яка ніби була заснована на фактах (Росія, морози, ведмеді), але сповнена такої іронії та дружньої посмішки, що хвалько замовкав.

Наприкінці 18 сторіччя у берлінському гумористичному альманасі «Путівник для веселих людей» опублікували цикл оповідань «Історія М-на». У передмові було сказано, що у передмісті Ганновера живе дуже веселий пан М., який розповідає чудові історії.

Ну, а потім почалося найцікавіше. Німець Рудольф Еріх Распе у 1786 році у Лондоні опублікував книгу, яка називалася «Пригоди барона Мюнхгаузена». Справжній барон дуже образився, адже у книзі Мюнхгаузен – найсправжнісінький брехун! Він, навіть, хотів судитися з автором, але Распе опублікував книгу під псевдонімом і тому залишився невідомим. А потім німець Готфрід Бюргер переклав «Пригоди» німецькою мовою і додав ще трохи цікавих епізодів. Бідному барону надходили листи з глузуваннями з усього світу. Та він був такий веселун, я впевнений, що він не один раз перечитував те, що про нього навигадували і гучно реготав.

Минуло багато років, але традиція доповнення і дописування «Пригод барона Мюнхгаузена» збереглася. Упродовж одного року у журналі «Барвінок» друкувалася повість Ігоря Січовика «Неймовірні пригоди барона Мюнхгаузена в Україні». Повністю її можна почитати на сайті пана Ігора:

http://slovogray.narod.ru/myunhgauzen_v_ukraini_01.html

Книги про Різдво

Цього року за усіма новинками стежити не встигаю. Але про дві книги до Різдва розповім!

Перша — «Країна Ніландія», яка побачила світ минулого року у Львові, у видавництві «Свічадо». Там розповідається про хлопчика Юрасика, якого в школі прозвали Грубасиком через зайву вагу.

Повертаючись від бабусі напередодні Різдва, він вирішує проїхати одну зупинку на трамваї. Сідає…і разом з випадковою попутницею, опиняється у невідомій країні Ніландії, куди не приходить Різдво.

А про те, чому так сталося і як можна дітям повернутися додому — дізнаєтеся з книги!

Друга книжка — «Різдвяна чудасія», теж побачила світ наприкінці 10 року, але у Києві, у видавництві «Братське». Складається з семи казок. Назву їх, а ви зрозумієте — що цікаві:

Зоряна Живка «Рідвяна історія»

Оксана Лущевська «Рукавички»

Галина Манів «Як Манюня та Дзінька помирилися»

Наталка Малетич «Подарунок від Ісуса»

Валентина Вздульська «Капосне Різдво»

Юля Смаль «Різдво для Сонечка»

Надія Гербіш «Помаранчевий подарунок»

Погортати книжку можна тут:

http://community.livejournal.com/kidpix/1202243.html

Вітаю усіх читачів з Різдвом! Нехай ваше життя осяває зірка, збуваються мрії і оточують вас добрі та щирі люди!

Андрусяк і його зайчики

Так, як пише Андрусяк — не пише ніхто. Цікаво й непросто, закручено й асоціативно.

Мені подобається.

Якось хотіла розповісти про «Стефу та її Чакалку» — Стефа це неслухняна дівчинка, а Чакалка — такий собі бабай жіночої статі, який забирає усіх непослухів у спеціальну школу. Ніяк не зібралася, книжку хтось «зачитав».

Потім збиралася розповісти про «М»яке та пухнасте» — збірку віршів.

Вона вийшла у Гранях-Т (де працює пан Іван) у серії Сучасна дитяча поезія. Один вірш є у Читалочці для малят: http://chitalochka.blox.ua/2010/03/Virshi-pro-pavukiv-ta-muh.html

Книга хороша, ілюстрації просто неймовірні. Але руки знову ж не дійшли.

Але сьогодні пильну увагу заслужила ось ця:

Може тому, що наближається рік КролоКотика чи КотоКролика і до вухастих і хвостастих підвищена увага, а, може, (і це вірогідніше) тому, що книжечка чудова і дуже-дуже тепла.

Ось початок останньої історії:

І малюнки мені подобаються. Дивіться — який тато! Здається мені, що малювали з автора ;0))

Ніхто не розповість про поета й письменник краще, ніж він сам. Ось уривок з інтерв»ю пана Івана річної давнини.

Андрусяк: «Я народився в такому цікавому веселому краї, який інколи буває дуже веселий, іноді – замріяний… І мені дуже весело було ходити до школи. Бо я от виходжу так із хати – праворуч на стежку звертаю, і треба перейти через потічок Волово, а називається він Волово, бо там колись воли напували. А що таке воли зараз мало хто знає. Я тільки на Сорочинському ярмарку й бачив справжніх волів, моя Стефа маленька бігала до них гладитися, цьоматися й обніматися. Бо вона вже знала, що той потік, який тече через нашу хату називається Волова…

А тоді, далі, був Качурівський ліс – так справа він лишався, а внизу також потік тік, а далі – сад, там багато горіхів, десь трошки села, тоді озеро, ставок, тоді знову ліс!

І оце от кілометрів добрих три я отак от ходив до школи.

Отак от ідеш дуже часто сам, пташки співають, щось собі думається, і смереки, і запах неймовірний, казковий просто запах – це ж Карпати! Воно якось само собою, мимоволі, йдеш, а в голові мелодія крутиться, бо її гори навівають.

А потім навколо цієї мелодії і слова починають закручуватися….Я свого першого вірша написав ще тоді, коли писати не вмів! І, відповідно, першого вірша я не пам‘ятаю і не знаю, бо не міг його записати!

Дорогі дітки, вчіться писати швидше, зрозуміло, що й читати треба навчитися, але все одно – навчившись читати, одразу вчіться писати! Бо раптом вам спаде на гадку якийсь геніальний вірш, а ви не зможете його записати і він пропаде! Шкода буде! От і я так журюся стосовно того, що в дитинстві не записав….

Але – в дитинстві не записав, то мушу записувати тепер, усілякі тепер зі мною веселі історії трапляються, а з моїми дітьми (у мене їх троє) трапляються тим паче. Так що мені не треба нічого вигадувати – все, що я пишу – я пишу правду: що з моїми дітками трапляється.

Інколи, правда, трішечки ту правду прикрашаю – щоб веселіше було. І тоді мої діти мене критикують.

І правильно роблять!»

А ще в Андрусяка є ще  одна книжка про зайчиків:

Малюнки подобаються менше — але то вже «на колір і смак товариш не всяк». Якось (обіцяю!) розповім і про неї.

У пана Івана є свій ЖЖ-журнал, можете почитувати http://dyskurs.livejournal.com/

Там, на блозі знайшла

http://http://odtrk.if.ua/2010/04/03/мяке-і-пухнасте-автор-карпюк-васи можна почути вірші у виконанні автора:-)

Пригоди Алі. Г.Малик

 

У дитячих письменників частенько так буває у житті: не думав-не думав, що щось писатимеш, а потім – бац і написалася якась повість-казка!

Здебільшого це трапляється тоді, коли у коли письменника чи письменниці з‘являються свої діти, які щовечора просять нову захоплюючу, цікаву, неповторну, пригодницьку казку. І тоді письменниці чи письменнику нічого не залишається – тільки сідати і писати нові казки. Приблизно так сталося й у нашої авторки, яка свого часу почала писати для своєї донечки. Спочатку це були вірші, а потім і казки.

Мова йде про сучасну закарпатську письменницю Галину Малик. Народилася вона у місті Бердянськ 12 серпня 1951 року. Батько Микола Малик був агрономом і його частенько разом із сім‘єю направляли у різні області України. Тож  у віці 13 років Галина потрапила на Закарпаття. Їй надзвичайно подобалися гори, порослі деревами й швидкі ріки, які прудко несли води з гір до родючих долин. І любов до цього краю вона пронесла через роки, адже коли сім‘я Маликів переїхала на Донеччину, Галина повернулася і вступила до Ужгородського університету. По закінченні філологічного факультету, спочатку працювала коректором у друкарні, потім багато років працювала у Закарпатській обласній науковій бібліотеці.  16 років тому Галина Малик очолила видавницто “Закарпаття” і заснувала дитячий журнал “Віночок”.

Ось тут: http://zodub.uz.ua/vydav/pusmennuku.html

можна знати таку інформацію про видання пані Галини:

„Страус річкою пливе”(1984), „Незвичайні пригоди Алі в країні Недоладії”, „Неслухняний дощик”(1989), „Незвичайні пригоди Алі”(1997). Серед юної аудиторії стали популярні її книжки-іграшки „Пантлик і Фузя”(1989), „Королівство АНУ”, „Пантлик і Фузя сперечаються”, „Пригоди Іванка і Беркутка”(1990), „Чорний маг і зачароване місто” (1994) та збірка перекладів з російської мови Даниїла Хармса „Я тепер автомобіль”(1994).

Перші твори з‘явилися на світ завдяки доньці письменниці. Коли вона була маленькою, то багато справ не доводила до кінця. І мама розповіла їй казочку про дівчинку Алю, яка потрапила у дивовижну країну Недоладію. І пережила не одну цікаву й страшну пригоду, аби повернутися додому…

А ще додам, що є продовження пригод Алі — «Подорож Алі до країни сяк-таків», але я її не читала. Поки що;0)

Анатолій Григорук. Чим хата багата?

Сьогодні хочу розповісти вам про чудового письменника, автора багатьох книжок для дітей, давнього співробітника журналу „Малятко”, члена спілки письменників України Анатолія  Григорука. Ось почитайте, що пан Анатолій розповів в одному інтерв’ю про своє дитинство та про те, як  став писати для дітей.

Григорук: “Дитинство моє минуло у часи війни по суті і тільки до війни я закінчив два класи. А потім вже була саме війна і дуже багато різних вражень – це найглибші враження мого життя і я  думаю, що я не оригінальний у цьому плані тому, що справді війна лишила найглибший слід у душах людей, які в дитинстві її пережили. А потім, коли війна скінчилася – все одно якісь спогади про неї лишалися і лишаються, і часто вони навіть у снах з‘являються. І здебільшого було не радісних, а трагічних подій, хоч звичайно, як будь-яке дитинство – воно у будь-який час, у будь якій площині, за будь-яких обставин має якісь цікаві події, факти цікаві.

Факти як у кожної дитини. Я ріс у провінційному середовищі, дитинство моє минуло у селищах цукрових заводів:  там, де я народився – Махаринецький цукровий завод, потім – Бродецький цукрозавод. Було життя насичене, я в дитинстві пас корову, було багато моїх однолітків, різні події були, різні ігри, і якось мірою спілкування.

Ну, наприклад, у моїй біографії був навіть напівтрагічний епізод. Я любив без кінця поза хатою, поза подвір‘ям мандрувати і пускався у різні пригоди. Зокрема от такий – не для прикладу, а навпаки, як антиприклад, у своїй поведінці. На подвір‘ї заготовчого пункту, де працював мій батько, була майстерня, яка ремонтувала сільськогосподарські машини і десь було перед жнивами, (я ще до школи не ходив, мені було десь років 5) там стояла відремонтована молотарка. Я заліз у ту молотарку, наносив туди соломи трошки і вирішив перетворити молотарку на паровоз, і підпалив цю солому. Добре, що там люди побачили, що йде дим, кинулися загасили. Це був 37 рік, коли за найменший хибний крок могли батька забрати і не лишилося б від нашої родини, мабуть, і сліду. Ну, слава Богу, якось воно поминуло увагу тих служб, які могли реагувати на це і потім дома я мав великий наганяй за те, що я вчинив. У п‘ять років.

Тобто у мене була така схильність до різних авантюрних пригод, якихось вчинків. Я думаю, що більшість хлопчиків, коли вони мають багато енергії у собі, вони так чи інак її виявляють у кращих своїх виявах або у гірших.

Після закінчення університету я поїхав за призначенням працювати у школу. Я хотів десь робити свою кар‘єру на викладацьких дорогах. Я мріяв про викладання в університеті, я дуже любив літературу ще з шкільної лави. Ї поїхавши працювати на Хмельниччину, у сільську школу, я мав набути дворічного стажу, бо без нього не приймали до аспірантури, а у мене була рекомендація в аспірантуру.

А потім у школі я відчув, що у мене проблеми з горлом, було хронічне запалення горла, катар і я вирішив змінити професію і вступив до „Веселки” – це дитяче видавництво, раніше воно називалося „Дитвидав”. От із 68 року я там пропрацював 10 років і працюючи над рукописами, правлячи їх, я відчув потяг самому щось писати. Так, як я редагував і прозу, і вірші, я потихеньку „втягся” і став писати своє. А коли в „Малятко” перейшов – тим паче доводилося, бо це живий потік літературний.

І так я без особливого прицілу заздалегідь,  став писати для діток. Мені ця робота дуже подобається. Бо на відміну від дорослої літератури, тут завжди, коли сідаєш над аркушиком паперу, треба мати гарний, веселий настрій. Щоб у тебе там на душі не робилося, ти не можеш той настрій і те почуття перекласти на папір, тому що дітки завжди чекають веселого твору, якоїсь смішинки і я намагаюся у цьому напрямі й працювати.”

Дуже мені подобається оця книжка, придбана за невеликі гроші у магазині видавництва «Преса України»

Чим мені сподобалася книга Анатолія Григорука „Чим хата багата”? Тим, що вона не тільки про хлопчика Дениска Бублика, його сестру Мар‘янку, Денискових маму, тата, бабусю й дідуся, але й про народні прислів‘я.

Сподіваюся, що вашим діткам сподобаються ці невеличкі оповідання!

Щиро, М

Дяченки.Дитячий детектив

Чи знаєте ви, хто такі детективи? Так, звичайно! Це люди, які розшукують речі або людей, що зникли і розкривають різні злочини. Найвідоміший з них — Шерлок Холмс. Це вигаданий персонаж, але автор настільки переконливо описав його пригоди, що люди вірили:  Шерлок Холмс – і справді мешкає у Лондоні, на вулиці Бейкер-стріт, у будинку номер 221 – Б. Тепер там музей цього літературного героя.

Одного холодного лондонського вечора туди навідалися тато Сергій, мама Марина і їхня донечка Анастасія Сергіївна. У музеї було все так, неначе Шерлок Холмс разом із своїм другом доктором Ватсоном тільки-но вийшли з дому. Ось крісло, де вечорами сидить відомий детектив, ось – його скрипка, з якої ніби ще звучить мелодія…

Тато Сергій і мама Марина розповіли донечці Анастасії Сергіївні про  пригоди Шерлока Холмса та його друга — доктора Ватсона. Дівчинка уважно вислухала розповідь батьків, а увечері попросила розповісти нову казку – про дівчинку-детектива.

Анастасії пощастило. Адже її батьки – відомі письменники Марина і Сергій Дяченки. Вони придумали, розповіли і написали казку про Марійку Михайлову, яка вчиться у третьому класі і “вміє відгадувати таємниці, загадки, розв‘язувати кросворди і викривати злочини. Тому до неї часто звертається міліція – за допомогою.“ А завдяки видавництву “Теза” казка стала книгою.

Леся Мовчун. Усе підростає!

В моєму дитинстві було багато книг. І багато хороших.

Але шкода, що не було книги віршів Лесі Мовчун. Давно збиралася розповісти про її казки і взагалі — творчість, і дочекалася — нової книжки!

Ось один віршик, який мені дуже подобається:

 

МРІЯ МАЛЕНЬКОГО КОТИКА

От я трішки підросту

І без мами, пішки,

В місто на базар піду

Купувати мишки.


Книжка має такий вигляд:

Про книгу можна не лише почитати на сайті видавництва, і навіть — погортати сторінки!

А ось — один віршик з книги:


ДРУЗІ

Нездужає медуза.

Зібрались в неї друзі.

І їй уже сьогодні

не сумно й не самотньо.

Краб робить витинанку,

а губка миє склянку.

І навіть зла мурена

несе смачне варення.

На суші і у морі,

у радощах і вгорі

такі, як у медузи

усім потрібні друзі.


Улюблений письменник Рутківський В.

У моєму дитинстві було чимало улюблених книжок. Про деякі з них я вже написала, а ще про якісь — ще ні. От нарешті дійшли руки відсканувати і підібрати матеріали, щоб розповісти про Володимира Рутківського — одеського письменника, який мені маленькій сподобався тим, що розповів про Бабу Ягу як про людину — Ядвігу Олізарівну. От така була у мене книга:

Як кого цікавить зміст, або заїла ностальгія, бо мав у своєму дитинстві таку книгу, прошу на Укрцентр, там є обидві повісті: і про Бухтика, і про Ядвігу Олізарівну.

Коли я виросла й стала поважною тіткою, то доля підкинула мені подарунок — знайомство з письменником. Я навіть записала інтерв»ю про його дитинство і про творчий шлях. Ось воно:


Рутківський: «До віршування я був прилучений років у 4, це було наприкінці літа 41 року. Якраз жили ми тоді в Глиняному Лубенського р-ну на Полтавщині. Підступали німці, перед цим батько – директор школи, зібрав старшокласників і вивіз на “Пункти молодого бійця ” – чи як воно там називалося. А коли німці підходили, ми з матір‘ю (мені було 4 роки, братові – 4 місяці) почали втікати. Нас десь спіймали по дорозі, назад погнали. Коли приїхали – все розграбоване, нічого не було. Замки залишились, але все з середини було взяте. У мене багато іграшок було, все-таки син директора школи, вчительки; мені сказали, що мої іграшки забрав небіж поліцейського. Ну, я зібрав таких, як я зірвиголів 4-5 років і пішли ми відвойовувати ці мої іграшки. Знайшли цього хлопця, потовкли писком у землю, сказали, щоб він не крав, забрали іграшки. І в цей час він кричить: “Дядьку, вони мене вбивають!” Дивимося – через греблю йде якась людина з рушницею. Ми не встигли збагнути, як він знімає рушницю і по нас начинає стріляти. Хлопці втекли, там була така вулиця довга, в дерезу вони щезли, а я біжу один по вулиці і відчуваю, що ось-ось він мене наздожене і багнета всадить.

Ну я не встиг збагнути, як заговорив віршами: “Ой, рятуйте добрі люди! Ой, пропаща я ж людина!”

Потім я втік, десь мене шукали тиждень – я боявся, що мене знайдуть і віддадуть поліцейському… Отак я прилучився до віршів. Це був перший спогад, який я пам‘ятаю.

І всі мої вірші написані – це моє дитинство.

За допомогою Бориса Ілліча Олійника я поїхав навчатися на Вищі літературні курси в Москву. Виявилося там дуже багато українців. І одна сім‘я, мати Ірина Ракша – письменниця, Юра Ракша – художник відомий. Це мої друзі були. У них була чудова дівчинка  Ганнуся – Аннушка. Якось так трапилося, що їм треба було поїхати у відрядження, а вона залишалась одна. Ну, я кажу – я можу допомогти, щоб ви відрядження не втрачали. Я візьму її з собою на Сулу, це Черкаська область,  ми проведемо канікули разом і потім відішлю, коли ви приїдете з відрядження.

У нас була маса пригод усіляких. Я, дорослий письменник,  вперше   побачив, що дитячий світ дуже цікавий, вона ніби повернула мене в мій дитячий світ. А вона мені потім сказала: “Я не знала, что взрослые такие интересные”.

Книжка “Ганнуся” про неї ж.

Я їздив по школах, розповідав про свою роботу. Одного разу це була школа-санаторій, де дітки лікуються і навчаються. Діти важкохворі – по півроку лежали, по року. Один хлопчик мені каже: “Тут і річка є, і ліс є, все прекрасне, але я нічого не бачив, хоч рік лежу. Може ви напишете у якому  місці ми живемо?” А інший хлопчик каже: “А нам казали, що тут є нечиста сила – може ви і її напишете?” І я написав книжку “Бухтик з Тихого затону” про дружбу нечистої сили з дітьми.

Потім була написана книжка “Гості на мітлі” про бабу Ягу, дітям вона сподобалася.

Ще у дитинстві усі ми , хлопці – особливо, цікавилися Куликовою битвою. Нас вчили, що нібито тільки російська рать перша у світі розбила татаро-монгольське іго і здобула незалежність. Я в це вірив. Особливо мені подобалася постать натхненника й організатора Дмитра Михайловича Боброка, воєводи Волинського. А чому він Волинський? Адже відомо, що приставку цю носять люди, які відзначилися? Чому Боброк не взяв собі приставку “Куликовський”?  Чи “Московський”? Значить,  найкращі діяння у нього на Волині, а не під Москвою…

Я задався метою відкрити ті сторінки невідомі або замовчувані, мені хотілося показати, що наша українська історія не менш чудова, чим історія французька, чи історія англійська.

Перша книжка “Сторожова застава” – про те, що Ілля Муровець – українець. Причому я не просто пофантазував, я зробив все, виходячи з положень російських вчених.

“Двобій з тінню” – це якраз про долю Волинського воєводи, одного з наших найвидатніших воєначальників, Дмитра Михайловича Боборока. Він не зазнав жодної поразки, а воював навіть проти свого дядька Ольгерда.

Ми повинні більше уваги звертати на нашу історію, на історію нашої землі.»


Книжка «Сторожова застава» побачила світ 2001 року в одеському видавництві «Друк», тираж був маленький (усього 1 тис), тому навряд чи ви її зможете знайти у книгарнях. Є шанс навідатися у бібліотеку, бо книга й справді вартісна — розповідь про те, як сучасний школяр Вітько Бубненко потрапив в 11 сторіччя! Ну, і зустрівся з Іллєю Муровцем — як про це розповів пан Володимир у своєму інтерв»ю.

А оце — книжки, які ще можна знайти у книгарнях, бо побачили світ вони у 2004, у видавництві «Зелений Пес». Це трилогія «Сині Води». Першу книжку хтось узяв почитати, вона має приблизно такий вигляд:

А от друга й третя у мене є, відсканувала не лише обкладинку, але й анотацію.






Про книги Рутківського, які видав Малкович, треба говорити окремо — колись, обіцяю, щось напишу. Зрештою, зараз про них написано багато. Напишу лише, що є ще цікаве інтерв»ю за Володимиром Руктівським на Літакценті, а ще знайшла блог художника, який ілюстрував дві книги Рутківського для Абабагаламага, це Максим Паленко


Знайдіть хоч щось і почитайте — навіть якщо ви поважна тітка чи дядько, ці книги не лишають байдужим нікого. І я за те, щоб Рутківського ввели до шкільних навчальних програм з літератури.

Щиро, Ваша М

Казки Світлани Прудник

Уявіть собі казку про місто Закутаньки і місто Кашлюк, казку про місто, де будинки стрибали, щоб побачити Сонце… Або казку про те, як будильник у Діда Мороза застудився і Дід спізнився на Новий рік аж на півроку!

Ці неймовірні і добрі казки написала Світлана Прудник. Вона багато років працює у журналі «Барвінок» і знає — для кого вона записує казки.

Записує, бо усі вони — справжнісінька правда! Чому? Бо казки приходять до пані Світлани у гості і розповідають кожна свою неймовірну історію!

 Ось ця нова книжка, тут можна знайти такі казки:

Стрибаюче місто

Закутаньки

Дві миші у кота на спині

Літня казка про Діда Мороза

Сонячні стрибунці

Як Перший Сніг у гості ходив

Хмаруська

Окуляри, які любили танцювати

Місяць і зорі

Як хом»ячок Сандалик у трамваї катався…

 

 А це — теж нова книжка казок. Перша про Ведмедика, який усіх кривдив, називається (як і книжка) «Якби ти добрим був».

А ще є казочка про Зайчика, який якось забрів на Вовчу стежку,  про їжаків, які налякали мисливців, про непосидючого Павучка, який випадково прокинувся серед зими, про найкрасивішого метелика в лісі та про те, як Кротик дощ виглядав.

А ще є казка про Перші квіти, про Вухатого капелюха, про Малиновий чай і про Бурульчину пісню. Читайте!   

 Ну, а це книга не нова, але мені страшенно вона подобається. Називається вона «Одиннадцять казок про дванадцять місяців». Розпочинається вона такою передмовою:

«По небесному шляху торохтить віз, запряжений золотими волами. Править ним Сонце:

— Цоб, цабе золотії волики!

Це вдень, а вночі його змінює Місяць. Їдуть на тому возі 12 братів-місяців. І не просто так їдуть, а в гості. По черзі спускаються із воза на землю, прихопивши із собою гостинці. […]- Цоб цабе, золотії волики! — не спиняється віз ні на хвилину. На ньому 11 братів чекають своєї черги в гості йти. А ще складають казки про свого брата, котрий гостює на землі.«

 Як вже зрозуміло, казки про місяці року. Ось як вони називаються:

Січень-тріскун, Бокогрій, Заграйярочки, Лелечник, Скільки трав у Травня, Мальовані місяці, Липець, Прибериха-припасиха, Вереско, Листонепад, Стужайло і море.

Кожна з них розповідає про певний місяць, а про якого немає розповіді дізнаєтеся самі. А тепер — найцікавіше.

Інтерв»ю пані Світлани Прудник: Змалку я зналася з багатьма книжками. Кажу: зналася, бо почала гортати товсті татові книжки тоді, коли ще не могла читати, а просто брала їх і роздивлялася. Найяскравіший спогад з дитинства – це дитяча книжка Грицька Бойка. Уявіть собі сонячний день, ми – троє сестричок, чекаємо  з роботи тата, він приходить і приносить нам тонесеньку книжечку. Але в тій книжечці було дуже багато веселих віршів і яскравих малюнків. Ми ті віршики читали влітку, потім читали взимку, потім знов улітку… А коли книжечка стала трошки не такою гарною і зрештою десь загубилася, ті віршики і ту книжечку ми просто напам‘ять уже читали. Ті вірші я пам‘ятаю ще й досі.

Кіт-рибалка у човні

Мріяв на світанні:

— От, якби зловить мені

Карася в сметані!

 Або:

Надобраніч! – каже сич.

Бо в сичів  же день – це ніч.

Ця маленька книжечка через багато років подарувала мені зустріч з однією цікавою людиною. Коли я вже почала працювати у дитячому журналі „Барвінок”, то познайомилася із Богданою Бойко – це онучка Грицька Бойка. Богдана Бойко теж пише гарні і добрі веселі вірші, які ми спочатку друкуємо у „Барвінку”, а вже потім вони виходять окремою книжечкою…

Чи пам‘ятаю я першу свою казку?

Ні, не пам‘ятаю. Тобто – я пам‘таю усі свої казки, але котра із них перша – я навмисне забула. Чому – тому, що казки не люблять, коли їх лічать. Зі мною стався такий випадок: я спобувала порахувати усі свої казки, взяла аркуш паперу і написала їх усі гарненько, по-порядку. І раптом задзвонив телефон – як у тому вірші. Я взала слухавку і такий дуже сумний голос сказав мені:

   Казки не люблять лічитися.

Коли я повернулася за стіл, то побачила, що аркуша із поліченими казками немає. Може його сховала 10 казка чи 45 – я не знаю, але я зрозуміла, що казки не люблять, коли їх лічать.

А найстрашніше було те, що потім цілий місяць жодна казка не приходила ло мене у гості. Це було найстрашніше!

Казки, ви знаєте, десь там живуть, де – ніхто не знає, але мабуть, це правильно, бо якби ми знали, де живуть казки, то усі б захотіли туди у гості. А казки гамору не люблять.

Але часом вони приходять у гості і дивляться, якщо у тебе на душі чисто, ти не зла, не сердита, нікого не скривдила цього дня, то їм тоді ти можеш сподобатися і казка залишається з тобою назавжди. Тобі тоді залишається лише встигнути швиденько знайти чистий аркуш паперу, чи якийсь закапелочок у комп‘ютері, де вона могла б поселитися і жити вже з тобою.

Нещодавно я дивилася мультик, мабуть ви всі його бачили – „Льодовиковий період-2”, і подумала: а чому немає Котигорошко-2,  Рукавички-2, де живе тепер Язиката Хвеська, чи є у неї онучка, що сталося з Паном Коцьким? І наступного дня вже до мене прийшла казка „Багатоповерхова рукавичка”, а ще за кілька дні у двері постукала казка „Бублики для Пана Коцького”, а за нею прийшла казка „Котигрошко, Котиквасолька, Котибіб і сімейка зміїв”. Так з‘явилися у мене нові українські казки, які згодом, можливо, теж оселяться у красивому помешканні, яке називається „книжка”. Казки спочатку живуть на папері, або в комп‘ютері, але кожна казка мріє про те, що б мати свій красивий дім – книжку і всім вам читачики-слухачики бажаю, щоб до вас у гості частіше приходили казки і нові книжки!»

От тепер ви знайомі з пані Світланою Прудник і раджу — щойно знайдете книгу з її прізвищем — беріть читати не вагаючись!

Київські казки. Мензатюк Зірка

Я страшенно люблю книги цієї письменниці. І не лише тому, що пані Зірка — дуже приємна людина, з якою надзвичайно цікаво спілкуватися. А й тому, що книги її добрі, написані з гумором та фантазією. Книга, про яку я хочу розповісти, об»єднує у собі 11 казок про Київ. Напишу зміст повністю:

Солов»їна казочка

Казочка про голубів

Бузкова казочка

День, що не має кінця

Пектораль

Пригоди кози Дерезовської

Як Мурко ходив на виставку

Про Лису гору, відьом та дівчинку-балетницю

Небилиці про рукавиці

Ялинка на Трухановому острові

Снігові колядки

Усі казки хороші — Солов»їна про те як Соловейко в Оперу літав, Бузкова — про прибульця який якось навесні залетів у гості на звичайний київський балкон, і про козу, і про Мурчика…

Але найбільше, найближче до душі — День, що не має кінця. Ця казка про неймовірний день Києва…

Ось почитайте, як про цю книгу розповіла сама письменниця:

«Київ – особливе місто, дороге усім українцям. Я народилася дуже далеко, на Буковині. І напевно саме тому, що так далеко від Києва я виростала, я з дитинства відчувала оцю величезну притягальну, дивовижну силу Києва, який, як Сонце свої планети, так і він усі українські землі тримає у зоні свого тяжіння. Вперше я приїхала у Київ ще школяркою, а потім так склалося, що я стала киянкою – живу у Києві.

Київ я дуже люблю і Київ робить мене щасливою, навіть коли мені буває іноді дуже-дуже важко, якісь я переживаю складнощі, і тоді йду з дому куди-небудь: чи до Софії Київської, чи на Майдан з якого видно Михайлівський Золотоверхий собор, і Софію, і сонце просвічує через оцю високу, прекрасну дзвінницю, і мені стає так гарно, так світло, так затишно на душі, що я тоді почуваю себе щасливою і не зважаю на усі негаразди, які у той час у мене є. Тому, що жити у такому місті, бачити таке місто, мати таку прекрасну столицю – це величезне щастя.

І мені хотілося написати про Київ саме тому, що я його дуже люблю і це місто робить мене щасливою, я хотіла б, щоб і діти , які виростають в Україні розуміли, що ми маємо святе місто, перед яким колись українці навіть ставали навколішки, побачивши його. Ми маємо дивовижне місто, варте нашої найщирішої любові.

У цьому місті є дуже багато прекрасних місць – й Андріївський узвіз, і кручі, з якими пов‘язано стільки дивовижних подій… «

Знаю, що яскраво ілюстровані «Київські казки» Зірки Мензатюк будуть цікаві і дорослим, і маленьким читачам…