Колискові

Мені співали і я співала — саме цих

Сподіваюся, що і син моїм внукам співатиме — саме цих

Всі сторінки ТУТ.
А якщо хто хоче придбати, то недавно «Веселка» випустила в світ розширену версію і у твердій палітурці — шукайте у книгарнях, або в фірмовому магазині недалеко біля Лукьянівки.

Оскар Фінгал О’Флаєрті Уїлс Уайльд

Він народився 16 жовтня 1854 року в ірландському місті Дубліні  у сім’ї відомого лікаря-хірурга,  Уїльяма Уайльда.

Предки Уайльдів перебралися до Ірландії з Голландії, один далекий родич був навіть королем Ірландії. Батько майбутнього письменника мав хобі – заняття археологією. А мати письменника була дуже освіченою жінкою, вона писала вірші, у яких закликала до повстання проти гніту англійських колонізаторів. Вважається, що саме від матері Оскар успадкував літературний хист. І саме мати навчила читати Оскара, ще коли він був зовсім маленьким хлопчиком.

У віці 10 років батько влаштував Оскара до дуже престижної початкової школи – королівської Портора-скул у місті Енніскіллені. Там хлопець почав читати твори давньогрецьких, римських  філософів, поетів, письменників, не оминаючи і твори своїх сучасників. Він захоплюється вдалим висловом, оригінальним добре складеним віршем – всім витонченим і гарним. Тобто, маючи потяг до прекрасного, хлопчик  виховував і розвивав свій естетичний смак.

По закінченні школи Оскар продовжив освіту у Дублінському  коледжі Святої Трійці, де  доволі поглиблено вивчав давньогрецьку мову. На той час його улюбленим заняттям була поезія, він захоплювався віршами англійця Свінберна та француза Бодлера та робив свої перші спроби писати.

Потім навчався у коледжі Святої Магдалини, який входив до складу Оксфордського університету. За успіхи у вивченні природничих наук та філософії Оскара Уайльда 1877 року було нагороджено науковим відрядженням до Греції та Італії – одного з величезного університету. Оскар став також дослідником класичної літератури.

Літературну діяльність письменник почав ще у студентські роки, на останньому курсі він отримав престижну премію Ньюдигейт, а перша збірка його віршів вийшла 1881 року і сподобалася читачам.

У 1878 році, коли  Оскар Уайльд закінчив з відзнакою Оксфордський університет, помер його батько. Юнак поїхав до Лондона, де влаштовувався працювати журналістом. Він пише статті та театральні рецензії, редагує журнал “Жінка і світ”.

1884 року він одружився з Констанцією Ллойд. Дружина його була з заможної родини і Оскар зміг повністю присвятити свій час творчості. Він багато пише і всі його тогочасні твори користуються шаленою популярністю. Це і роман “Портрет Доріана Грея”, це і п’єси , які з успіхом ставилися на лондонських сценах — “Як важливо бути серйозним” та “Ідеальний чоловік”, це і прекрасні вірші.

У Оскара Уайльда було двоє синів, тому особливе місце у доробку письменника займають казки. Найвідоміша — “Зоряний хлопчик”. Дуже холодної зимової ночі двоє лісорубів поверталися додому і побачили, що зовсім недалечко від них у сніг упала зірка. Вони сподівалися, що вона виявиться великим шматком золота. Аж ні, то була дитина. Незвична дитина. А що далі — то дізнайтеся самі!

ПС.

Ось цікава рецензія на Буквоїді із посиланням на нове видання:

http://vsiknygy.net.ua/shcho_pochytaty/12608/

Мауглі.Кіплінг

Маю багато знайомих, які радять своїм дітям, їхнім друзям, дітям родичів, які саме книжки варто читати. Деякі навіть складають списки. Такі книги називають класикою, колись їх читали ваші батьки, бабусі з дідусями, а до того — прабабусі з прадідусями – адже є такі чудові твори, написані письменниками давним-давно. Про одного з них, твори якого подобаються усім дітям на планеті я вам і розповім сьогодні.

Назагадковішим місцем на усій Землі мені уявляються джунглі. Там ліани звисають з пальм, повітря таке вологе, що квіти-орхідеї випускають коріння і ним збирають воду просто з туману, що вранці огортає джунглі…

Там мавпи хвацько перелітають з гілки на гілку, а часом чути як реве слон – найбільша тварина на нашій планеті.

Ми з вами можемо мріяти про подорожі до таких країн, скажімо, як Індія з її лісами, тваринами. А хлопчику Редьярду пощастило – він там народився.

Це було 30 грудня 1865 року..

У сім‘ї містера і місіс Кіплінг народився син, якого назвали Джозефом, Редьярдом.

Його батько був відомим художником. Мистецький хист син успадкував і через багато-багато років написав книгу про свою подорож до загадкової країни Китаю та дуже гарно проілюстрував її – намалював малюнки до описів, бо жоден із художників-ілюстраторів у Китаї не бував і не міг намалювати так, як треба було.

Дитинство Редьярд провів разом з батьками у цій казковій країні. Згодом, коли став відомим письменником, він розповідав, що ті 5 років дитинства були найщасливішими в усьому його житті. Проте, все рано чи пізно закінчується. Редьярда разом з його молодшою сестрою відвезли навчатися в Англію – рідну країну їх батьків. Звісно, що Редьярду було важко: його розлучили з мамою і татом та й вихователі були жорстокі люди. Можливо саме тоді і виник задум книжки про Мауглі – хлопчика, що вижив у джунглях.

Але до казки, яку Кіплінг написав і назвав “Книга джунглів” було ще дуже далеко. Край стражданням дітей настав, коли мама завітала провідати їх і побачила, що внаслідок нервового перенапруження в її сина дуже погіршився зір. Малих Кіплінгів віддали до пансіону – спеціального навчального закладу. Закінчивши його у 17-тирічному віці, Редьярд нарешті повертається до омріяної Індії. Він працював у різних індійських газетах та журналах і писав крім статей, ще й оповідання.

А у вільний від напруженої праці час, писав оповідання. Спочатку їх друкували у газеті, де працював Редьярд. А потім було видано книгу під назвою “Прості оповідання”.

Коли вона побачила світ, авторові було лише  23 роки.

Екзотична країна Індія викликала у Кіплінга велике замилування та любов, адже це була його батьківщина. Саме тому більшість того, що написане Редьярдом Кіплінгом присвячене саме Індії. За одну з книг цьому автору вручили навіть Нобелівську премію – найвищу відзнаку для письменників.


Редьярд Кіплінг багато писав для дорослих – романи, оповідання; писав також і вірші, які були дуже гарні та несподівані. Але найбільше ми з вами його любимо й цінуємо за казки. Якщо ви не знайомі з його героями Ріккі-Тіккі-Таві та Мауглі – обов‘язково прочитайте про них.

Підіть до бібліотеки і попрохайте:

—         Дайте, будь ласка, мені казки Кіплінга.

І бібліотекарка обов‘язково вам щось відшукає!

Треверс Памела, мама Мері Поппінс

Я часто вам розповідаю про нові книги, які щойно з‘явилися на світ. Але буває, що і згадую улюблені книги мого дитинства. Одна з них – про незвичайну няню, яка подорожує за допомогою вітру…

Написала її дитяча письменниця, яка народилася сто років тому у невеликому австралійському місті Меріборо у сім‘ї Треверсів – Роберта Гоффа та Маргарет Агнес. Звали дівчинку Хелен Ліндон.

Сім‘я Треверсів мала кількох дітей, та лише маленька Хелен здобула славу. Вона була надзвичайно талановитою, бо ще дитиною писала п‘єси для шкільних вистав, а брати і сестри із захопленням слухали щовечора чарівні історії, які розповідала Хелен Ліндон. Першими її творами були поеми, які опублікував австралійський журнал „Бюлетень”.

Хелен Ліндон переїхала до Англії у 1923 році. Тоді ж вона змінила ім‘я. Увесь світ пам‘ятає цю чудову письменницю як Памелу Треверс, творця чудових казок про няню Мері Поппінс.


Перша книга про Мері Поппінс побачила світ 1934 року. Вона відразу сподобалася читачам, які почали прохати письменницю продовжити розповідь про чарівну няньку. Саме тому через рік вийшли друком друга й третя  книги Памели Треверс – „Мері Поппінс повертається” та „Мері Поппінс у парку”.

За 54 роки творчої діяльності письменниця написала аж 11 книг про Мері Поппінс! Знайдіть їх і обов‘язково прочитайте. Це чудові розповіді, які дивують дітей і повертають у дитинство дорослих….


Гауф.Мутабор

Знаєте, що понад усе, я люблю читати? Звичайно ж – казки! Майже усі вони гарно закінчуються і у всіх добро завжди перемагає зло.

Людей, які пишуть казки, називають казкарями.

Я завжди чомусь уявляю невелику хатинку на краю лісу, де мешкає добрий дідусь, що пише про неймовірні пригоди вигаданих ним героїв.

А сьогодні ми познайомимося з незвичайним автором. Всі його казки, що принесли письменнику всесвітню славу та любов багатьох поколінь, були надруковані, коли йому ще не минуло й 25 років.

Уявімо, що ми у німецькому місті Штутгарт. На одній із тихих вуличок стоїть будинок, у якому мешкають фрау і герр Гауф. У них велика сім‘я, та Бог послав лише одного синочка – первістка і трьох дочок.

Тихенько зазирнімо до дитячої кімнати, поки фрау Гауф плете комусь шкарпетки, а герр Гауф щось пише за столом. Він працює чиновником, іноді бере роботу додому.

За вікном завиває вітер, у пічці потріскують дрова, а троє дівчаток уважно слухають свого старшого брата Вільгельма.

Цього разу казка може закінчитися нещасливо: бідолаха каліф, що перетворився на лелеку, ніяк не міг згадати чарівне слово, щоб стати знов людиною. Дітям здається, що події казки відбуваються просто тут, у цій кімнаті, і вони можуть бачити забудькуватого східного вельможу. Вуста дівчаток підказують йому чарівне слово: “мутабор…мутабор…”


Ви теж, напевно, читали цю казку і знаєте, що закінчилося все добре.

Згодом казка “Каліф-лелека” увійшла до першої книги Вільгельма Гауфа  яка називалася “Альманах казок на 1826 рік”.

Минали роки. Помер батько, сім‘я переїхала до діда у інше місто – Тюбіген. Молодий Гауф став єдиною надією своєї матері та сестер.

Саме тому, що потрібно було утримувати сім‘ю, Вільгельм пішов вчитися на богослова – ця посада здалася йому такою, що даватиме надійний заробіток.

Сім‘я Гауфів була небагатою, не мала ні няньок, ні гувернанток. Старша сестричка дивилася за молодшою, молодша – за наймолодшою, а за ними всіма приглядав Вільгельм. Навіть, коли виріс, молодий Гауф охоче грався з дітьми, а всі діти просто обожнювали його за веселий характер та вміння розповідати чарівні казки.

Тому, коли юнаку-богослову запропонували посаду гувернера у багатій сім‘ї, Гауф погодився. До речі, господарі, діти яких були у захваті від казок нового гувернера, допомогли Вільгельму видати книгу  “Альманах казок на 1826 рік”. Наступна книга вийшла через рік і називалася “Александрійський шейх та його невільники”/ До неї увійшла відома казка “Карлик Ніс”.

Помер Вільгельм Гауф у 1828 році, третя збірка казок вийшла вже після його смерті. Але цей молодий письменник створив шедеври – казки, які читали наші прадідусі й бабусі і читатимуть наші онуки та правнуки. Тож, запам‘ятайте: Вільгельм Гауф, КАЗКИ. Сходіть у бібліотеку або купіть цю книгу – не пожалкуєте.

Ну, а якщо ви далеко-далеко від книжкових магазинів, пропоную скористатися ось цим посиланням, на казки Гауфа у перекладі Євгена Поповича

Щиро, ваша Мелле

 

ПС.

Внаслідок переорганізації блогу, нові замітки будуть з»являтися у рубриці «Картотека», а потім переміщуватимуться у відповідну рубрику. Сподіваюся, що так буде краще.

М.

Море. Врунгель.

 

Врунгель
Не знаю, як ви, а я завжди улітку мрію про море. Пам‘ятаю, коли була малою, будувала удома фортеці з вологого піску і уявляла, що калюжа поруч, то – море. Пісок був ніби морським, ніби трохи солоним від води, корінці рослинок – водоростями, а паперовий кораблик — яхтою…
Я так відчайдушно мріяла про море, що якось улітку мама зрештою повезла мене туди. Це була фантастична поїздка. Щоранку я годувала чайку, яка прилітала на пляж снідати, будувала фортеці вже із вологого солоного піску, годинами пересипала сухий пісок, шукаючи гарні мушлі, ловила хвильки, що весело накочувалися на берег і відчайдушно намагалася плавати серед великих хвиль.
А ще я страшенно заздрила людям, які жили тут, біля моря. Адже їм варто було лише трохи пройти, щоб побачити цю дивовижну істоту – море. У тому, що воно – живе, я анітрішечки не сумнівалася.
А захопилася я морем після того, як тричі підряд прочитала книгу  “Пригоди капітана Врунгеля”. Вона  назавжди стала однією з моїх улюблених книг. Написав її російський письменник Андрій Некрасов.
Врунгель: “Я плавав. Я, батечку, плавав. Дуже навіть плавав. Деякою мірою єдиний у світі похід навколо земної кулі на двомісній вітрильній яхті. Сто сорок тисяч миль. Безліч, безліч пригод… Є  що згадати, є й що розказати!… “
Часом  улітку я знов перечитую стареньку книжечку, яка називається “Пригоди капітана Врунгеля”. Андрій Некрасов, замолоду був матросом і плавав на різних суднах. Прочитайте обов‘язково, знаю, що і вам сподобається ця справді чудова та цікава книга.

Не знаю, як ви, а я завжди улітку мрію про море. Пам‘ятаю, коли була малою, будувала удома фортеці з вологого піску і уявляла, що калюжа поруч, то – море. Пісок був ніби морським, ніби трохи солоним від води, корінці рослинок – водоростями, а паперовий кораблик — яхтою…

Я так відчайдушно мріяла про море, що якось улітку мама зрештою повезла мене туди. Це була фантастична поїздка. Щоранку я годувала чайку, яка прилітала на пляж снідати, будувала фортеці вже із вологого солоного піску, годинами пересипала сухий пісок, шукаючи гарні мушлі, ловила хвильки, що весело накочувалися на берег і відчайдушно намагалася плавати серед великих хвиль.

А ще я страшенно заздрила людям, які жили тут, біля моря. Адже їм варто було лише трохи пройти, щоб побачити цю дивовижну істоту – море. У тому, що воно – живе, я анітрішечки не сумнівалася.

А захопилася я морем після того, як тричі підряд прочитала книгу  “Пригоди капітана Врунгеля”. Вона  назавжди стала однією з моїх улюблених книг. Написав її російський письменник Андрій Некрасов.

Врунгель: “Я плавав. Я, батечку, плавав. Дуже навіть плавав. Деякою мірою єдиний у світі похід навколо земної кулі на двомісній вітрильній яхті. Сто сорок тисяч миль. Безліч, безліч пригод… Є  що згадати, є й що розказати!… “

Часом  улітку я знов перечитую стареньку книжечку, яка називається “Пригоди капітана Врунгеля”. Андрій Некрасов, замолоду був матросом і плавав на різних суднах. Прочитайте обов‘язково, знаю, що і вам сподобається ця справді чудова та цікава книга.




 

Серце, сміливість, розум і додому

Скажіть, а ви чогось боїтеся? Коли я була маленькою, то надзвичайно боялася грози. Адже під час неї гучно гуркотить грім і блискавка спалахами ділить небо навпіл…

Але мені допомагала пережити грозу  одна чудова книга. У ній розповідається про дівчинку Дороті, яку разом із хатинкою страшний ураган переніс у казкову країну. Але дівчинка не розгубилася, знайшла друзів, врятувала чудовий край від двох страшних відьом і змогла повернутися додому. Після таких героїчних подвигів Дороті хіба могла я комусь сказати, що боюся грому й блискавки? Та нізащо! Але, чесно кажучи, я й тепер боюся грози…

Так от, цю чудову книжку “Чарівник країни Оз” написав Лаймен Френк Баум. Він народився понад 150 років тому в американському штаті Нью-Йорк у сім‘ї багатого фермера. Батько привчав свого сина до праці, сподіваючись, що Френк зможе згодом замінити його. Та не так сталося, як гадалося. Хлопець ріс мрійником і саме тому обрав ремесло не фермера, а актора. Він багато подорожував разом із театральною трупою, виступав на сцені і писав театральні п‘єси. Якось він познайомився із гарненькою дівчиною, у яку закохався до нестями. Її звали Мод Кейдж. Лаймен Френк запропонував їй руку і серце, вона погодилася, стала місіс Баум і народила двох гарненьких синочків.

Щоб прогодувати сім‘ю містер Баум змушений був залишити театр. Він спробував відкрити магазин у Південній Дакоті, але розорився. Сім‘я Баумів подалася до Чикаго – шукати щастя. І знайшла. Лаймен Френк Баум почав видавати невелику, але успішну газету. Жили Бауми небагато, та дружно.

Майже щовечора до їх помешкання збігалися усі сусідські діти. Вони приходили послухати чудові історії, що їх розповідає пан Баум своїм синам а також всім охочим слухати.

В один із дощових травневих вечорів, коли надворі гриміло й блискало Лаймен Френк Баум почав свою розповідь про дівчинку Дороті, яка ”…жила в самому серці неозорих канзаських прерій, на фермі в дядечка Генрі та його дружини тітоньки Ем…. Довкола ферми – скільки здіймеш оком – слалася одноманітна сіра прерія, і не було там жодної людської оселі, жодного деревця. Під палючим сонцем розорана земля запікалась, бралася  змереженою тонкими тріщинами сірою кіркою. Влітку трава втрачала свої зелені барви – сонце висушувало тонке стебло, знебарвлювало його так само, як і все навкруги. Колись хатина радувала зір свіжою фарбою, але на сонці фарба облупилася, її змили дощі, й сірі стіни немовби злилися з безрадісним краєвидом….”

На випадок руйнівних ураганів, що час від часу прокочувалися преріями або степами Канзасу дядечко Генрі вирив вузьку яму під підлогою, яку називали сховом. Одного разу Дороті не встигла сховатися разом із тіткою та дядьком, а ураган був надзвичайно потужним. Він  зірвав будиночок разом з дівчинкою та її песиком Тото і поніс у дуже далеку казкову країну, яка називається Оз.

Казка сподобалася всім, тому автор вирішив її записати і віднести у видавництво.

Книга під назвою „Чарівник країни Оз” вийшла у 1900-му році. Вона швидко стала популярною, і видавець запропонував написати пану Бауму продовження. За 19 років Лаймен Френк Баум написав чотирнадцять казок про чарівну країну Оз.

Книги про країну Оз настільки полюбилися читачам, що після смерті Лаймена Френка Баума видавництво вирішило продовжити серіал казок про країну Оз. Воно запропонувало двадцятирічній журналістці Рут Пламлі Томпсон продовжити казкові оповіді. Молода дівчина упоралася із завданням на „відмінно”. Взагалі казок про країну Оз надзвичайно багато, бо чимало письменників продовжували справу, яку почав пан Баум – розповідали про чудову, дивовижну, казкову, далеку країну Оз у самому серці якої є Смарагдове місто, прикрашене коштовним камінням, де живуть найщасливіші люди.

Може вам і ця книга не допоможе не боятися грози чи висоти, але прочитати її варто хоча б тому, що вона дуже добре закінчується. Як? Прочитайте самі!


ПС.Вид-во «Школа», 2003

Або

http://www.starlev.com.ua/www/index.php/books_details/items/18.html

Великі пригоди маленького котика

Книга сподобалася одразу — котик з розумним писком на обкладинці і приємна назва «Великі пригоди маленького котика». Автор — Юрій Брєзан. До свого сорому я не знала такого письменника! А виявилося, що це класик німецької літератури, який пише серболужицькою мовою. Слов»янською мовою народу, який споконвік живе на тій території.

Фабула книги така:

Котик Мікош та хлопчик Томаш — друзі. Щоранку хлопчик наливав у мисочку молочка, котик його проводив до рогу вулиці, а потім чекав зі школи. 

По обіді він усюди супроводжував Томаша, навіть ходив з ним дивитися на потяги, які прибували на станцію з різних країн Європи. Але якось Мікош не вибіг уранці пити молочко і не зустрів свого друга зі школи. Томаш дуже засмутився і довго-довго шукав котика.

Трапилося так, що Мікош пішов сам дивитися на потяги і побачив в одному з вагонів…мишку! Як справжній кіт, він кинувся за нею і отямився лише тоді, коли потяг мчав на неймовірній швидкості кудись далеко-далеко, світ за очі….

А потім Мікош став артистом цирку і об»їхав з виступами усю Європу, мріючи нарешті потрапити до міста, де живе друг Томаш. І, одного дня це сталося!  (а яка ж гарна книга для дітей може бути без щасливого закінчення?!!)

Книга неодмінно сподобається дитині дуже сильно, може бути навіть на стільки, що вам доведеться читати цю книгу щовечора!

Надрукувало «Великі пригоди маленького котика» «Видавництво Старого Лева» кілька років тому, але на поличках книгарень її знайти ще можна…

А інтерв»ю з перекладачкою можна прочитати тут

«Пригоди Карика і Валі»Ян Ларрі

Чи любите ви комах? Кожен, напевно спостерігав хоч раз у житті, як діловито перебирає лапками муха, що намагається знайти якусь поживу. Або — як маленька мурашка тягне у мурашник ношу, що може бути більшою у кілька разів від цієї працелюбної комашки. Або – як бджілка збирає пилок із квіток, а потім поспішає віднести майбутній мед до вулика, або – як граційно пурхає барвистий метелик. Усі це бачили, а як не бачили ще, то, принаймні, можете уявити.

Але чи любите ви комах – напевно сказати не можете. А от автор однієї книги, безперечно, дуже їх любив. Адже тільки людина, яка любить, вивчає і знає надзвичайно багато, може так захоплююче написати про світ комах.

Сьогодні я хочу розповісти про Яна Ларрі, відомого російського письменника. Про його батьків майже нічого не відомо. У довідниках записано, що батько письменника – Леопольд Ларрі був родом з Риги, а коли народився син Ян, сім‘я жила у Підмосков‘ї. Це сталося 15 лютого 1900 року. Про маму Яна Ларрі жодних відомостей немає. Майбутній письменник став сиротою у десять років і довгий час жив на вулиці, бо не мав родичів, які б прихистили й виховали його. Трохи згодом йому пощастило знайти роботу – він працював учнем у годинникаря. Якось його помітив учитель гімназії на прізвище Доброхотов, який був здивований гострому розуму хлопця. Вчитель запросив його пожити у його сім‘ї. Завдяки Доброхотову, Ян Ларрі здав екстерном екзамени за курс гімназії і через кілька років вступив до університету. Зробити це одразу завадила Перша світова війна, у якій юнак брав участь.

Вищу освіту Ян Ларрі отримав на біологічному факультеті Харківського університету. Саме у Харкові він почав свою творчу діяльність. Ян Ларрі влаштувався працювати журналістом у газету „Молодий ленінець”. У 1926 році вийшла перша книга письменника „Украдена країна”. Цікаво, що була вона написана українською мовою.

Трохи згодом письменник переїхав у Петербург, який тоді мав назву Ленінград. Він працює у журналі й газеті, а увечері – пише наступну книгу. Одна за одною виходять друком його книги „П‘ять років”, „Вікно у майбуття”, „Як це було”, та інші

Та сталося так, що книга „Країна щасливих” не сподобалася видавцям і Яна Ларрі перестали друкувати. Тому він покинув літературну працю й влаштувався в науково-дослідний інститут. Керівником у Яна Ларрі був академік, географ та біолог Лев Берг. Саме йому відомий поет Самуїл Маршак запропонував написати книгу для дітей, яка розповідала б про ентомологію – науку, що вивчає комах. Академік, звичайно ж згадав про свого підлеглого і написати таку фантастичну повість доручили Ларрі. Він з захопленням поставився до цієї ідеї. Повість вдалася захоплючою, пізнавальною, з карколомним сюжетом і гарною мовою. (Якщо чесно, то якби не підтримка й захист Маршака — ми не могли б читати цю книгу такою, як вона є зараз. Комуністичні сіячі «розумного доброго вічного» критикували книгу з неймовірним запалом: «Неправильно принижать человека до маленького насекомого. Так вольно или невольно мы показываем человека не как властелина природы, а как беспомощное существо… Говоря с маленькими школьниками о природе, мы должны внушать им мысль о возможном воздействии на природу в нужном нам направлении» Ларрі відмовився переробляти книгу як того від нього хотіли, Маршаку вдалося відстояти його думку та твір.)

А ще хочу написати про те, що Ян Ларрі 15 років був у ГУЛАЗі. За що? 1940 року він писав анонімні листи Сталіну, свято вірячи, що той не знає про те, що діється в країні. Листи були у формі діалогів марсіанина і радянських громадян, описувалися ймовірні події 117 року панування комуністичної партії в Радянському Союзі.

Ларрі вдалося відіслати 7 глав — сім розповідей про буття зубожілого народу. 15 квітня 1941 його арештували. Повернувся 1956 і поновив літературну працю. Не стало видатного письменника та громадянина 18 березня 1977 року.

Та повернімося до сьогоднішньої книги.

Понад сімдесят років тому, у російському журналі для дітей „Костьор” вийшла друком повість Яна Ларрі „Незвичайні пригоди Карика та Валі”. Того ж 1937 року вона побачила світ окремою книгою і відтоді перевидавалася кілька разів, бо користується незмінною любов‘ю читачів.

Про що вона? Про те, як професор Іван Гермогенович Єнотов винайшов рідину, яка може зменшувати живих істот у кілька тисяч разів. Але забув зачинити двері кабінету, тому сусідські діти Карик і Валя скуштували цей казковий розчин. Професор був змушений зменшитися сам і вирушити на пошуки дітей, які загубилися серед густої трави біля ставка…

У 1987 році за цією книгою було знято фільм, який напевно усі бачили. Але книжка — набагато цікавіша, гарантую. Українською (не впевнена, що вперше) вона побачила світ у видавництві «Махаон-Україна» 2007 року.

Пригоди Електроніка.Велтистов Євген

Важко знайти людину, яка не любить кіно.

Різняться лише смаки. Хтось любить фантастику, хтось – комедії, а ще хтось – тішить око документальним кіно.

У кожного є улюблений фільм, який можна дивитися багато разів. І напевно після перегляду нерідко виникає запитання: “А що могло б бути далі?”

Одним із таких улюблених фільмів на усі часи є “Пригоди Електроніка”

 Нещодавно я його знову передивилася – не без задоволення. Але мало хто знає, що не всі пригоди Електроніка екранізовані – багато чого не увійшло до фільму.

Взагалі книг чотири: “Пригоди Електроніка”, “До мене, Рессі!”, “Переможець неможливого” та “Нові пригоди Електроніка”.

Написав про суперробота Електроніка та його двійника – хлопчика Сергія Сироїжкіна російський письменник Євген Вельтистов.

Євген Вельтистов народився 21 липня 1934 року в Москві у сім‘ї військового инженера. У 1942 році пішов у школу, книг було дуже мало, а хлопчик дуже любив читати. Тому він мріяв стати “продавцем дитячих книг. Щоб прочитати їх усі!” Але згодом він передумав – вирішив вивчитися на журналіста. У 1956 році закінчив МДУ, працював у газетах, а потім редактором у журналі “Огонек”.

Перша повість цього письменника побачила світ 1960 року. Це була книга “Пригоди на дні моря”.

1962 року у сім‘ї Євгена Велтистова та його дружини Марти народився син Максим.

А за два роки побачила світ перша книга про Електроніка, друга – 1970. “Переможець неможливого” вийшла у 1975 і лише через 13 років – остання “Нові пригоди Електроніка”

Ще перу цього відомого письменника, журналіста, відомого діяча комуністичної партії (!) належать такі повісті: “Гум-Гам”, “Мільйон і один день канікул”, “Класні і позакласні пригоди незвичайних першокласників”. У співавторстві з дружиною Мартою Евген Велтистов написав кілька книг “Випромінювати світло”, “Тяпа, Борька і Ракета”

Прем”єра фільма “Пригоди Електроніка” відбулася у березні 1980 року (тридцять років тому!) у кінозалі санаторію в Одесі.

Українською видало ці чудові книги київське видавництво «Школа» у 2005 році