Василь Чухліб

Навряд чи є у світі письменник або поет, який не любить природу. У всякому разі, я таких не знаю. Погодьтеся, у всіх книгах можна зустріти описи мальовничих краєвидів, квітучих садів, сонячних галявин. Особливим щемом наповнені спогади письменників про місця, де проходило їхнє дитинство.

Колись один мудрий філософ сказав, що простий горобчик біля рідного будинку співає краще, ніж райські птахи у чужих краях. Куди б не простягалися життєві шляхи, будь-яка людина  згадує річку, у якій купалася дитиною, вулицю, на якій стояла батьківська хата чи будинок. Згадуються  мамині руки, батьків сміх, бабусині казки та змайстровані дідом іграшки…

Сьогодні я хочу розповісти про дитячого письменника, який надзвичайно любив рідний край.

Багато років тому у селі Лебедівка на Чернігівщині у сім‘ї вчителів Марії та Василя Чухлібів народився син, якого теж назвали Василем. Хлопчик ріс надзвичайно допитливим та розумним. Гарно навчався у школі, потім закінчив мовно-літературний факультет Київського педагогічного інституту. Працював вчителем, журналістом, редактором. Багато років був заступником головного редактора великого видавництва “Радянський письменник”. Робота забирала багато сил й уваги, проте Василь Чухліб встигав писати ще й літературні твори. Для дорослих він написав лише 2 книги, набагато цікавіше письменнику було працювати для дітей. Одна за одною виходять книги оповідань та казок. Ось послухайте, які гарні назви цих книг: “Хто встає рано”, “Безкозирки”, “Тарасикова знахідка”, “Чи далеко до осені”,  “Пісня тоненької Очеретини”, “Пілотка ліщинових горіхів”, “Жарини на снігу”, “Олень на тому березі”…

Нещодавно був ювілей з дня народження цього чудового письменника. Мені шкода, що я не встигла зробити цю замітку перед. Але роблю після.

І ще наостанок хочу повідомити, тщо на КЛЮЧі є чудова стаття про батка Василя Чухліба — сина Тараса. Ось тут:

http://www.chl.kiev.ua/key/Books/ShowBook/71

Анатолій Костецький. Вірші

Відомий письменник та поет Анатолій Костецький багато років вів передачу на радіо, яка називалася «Пригоди славнозвісних книг», що розповідала про книги й письменників.

Він народився 6 грудня 1948 року у Києві, у родині вчителів. Але усе життя письменник згадував своє дитинство, що промайнуло у селі, у бабусі. Вона співала онукові пісень, навчала прислів‘їв та приказок, розповідала казки перед сном. Просторі луки поблизу річки Козинки були місцем різноманітних ігор, а стара груша біля хати – баштою, з якої було видно увесь світ. Майбутній письменник навчився читати у чотири роки, а писати – у п’ять. Знаєте, як бува дорослі люблять питати дітей про те, ким хто хоче бути, коли виросте. Малий Анатолій завжди відповідав: “Письменником!” і завзято прагнув досягти мети.

Школу закінчив у Києві, потім навчався у технікумі електроніки, Київському національному університеті імені Тараса Шевченка. Написав кандидатську роботу, 10 років викладав студентам літературу.  І сам писав. Перша книга віршів називалася “Джміль про сонечко гуде”, потім світ побачили “Бюро знахідок”, “Про мого кота”, “Як зробити день веселим”. Далі були повісті-казки “Суперклей Христофора Тюлькіна”, “Все –як насправді”, “Мінімакс – кишеньковий дракон”. Крім того, Анатолій Костецький – відомий перекладач дитячої літератури, він перекладав твори білоруських, грузинських, туркменських, польських, німецьких  письменників. А його твори перекладені  англійською, російською та іспанською.

Зараз вашій увазі пропоную кілька віршів Анатолія Костецького.

Пісочниця

Кожному в пісочниці

Дуже грати хочеться,

Бо не просто в ній пісок:

Тісто в ній на пиріжок.

Для фортеці цегла в ній.

Для машин – гараж новий.

Ось чому в пісочниці

Всім пограти хочеться.

Неуважна  сороконіжка

1

Сороконіжка

Жила за містом,

У дальнім лісі,

В хатинці з листя.

Вставала рано,

До сходу сонця,

І на роботу

Йшла босоніж.

Але ходити

По травах росних

Не дуже зручно,

Коли ти босий:

Так можна

Нежить

За мить

Схопить!

То що ж робити?

Взуття

Купить!

2

І от у Київ

Прийшла вона.

До магазину

Зайшла,

Сумна,

Та й каже гірко:

—         Нема життя!

Скоріше дайте

Мені

Взуття!

3

За мить

Продавець,

До візитів звиклий,

Сороконіжці

Дав черевики,

Чоботи гарні –

Ходити в негоду,

Туфлі чудові –

На всяку погоду,

Капці –

Для дому,

Кеди –

Для спорту,

Ще й ковзани,

Як кататись

Охота,

Валянки теплі –

Для злої зими,

Глибокі калоші –

Носить восени…

Усе придбала

Сороконіжка,

Відразу

Взула

На кожну ніжку,

Розвеселилась –

Чи не до сліз! –

І почвалала

Додому

В ліс…

4

Але бідасі

Не стало краще,

Бо неуважна була,

Нещасна:

Усе на світі

Могла

Поплутать

І геть не знала,

Коли що взути…

Ходити в гості

У туфлях треба

Сороконіжка

Крокує

В кедах!

У лузі літнім

Гаса вона

Чомусь не в кедах,

А в ковзанах!

А замість

Капців

Сороконіжка

Важкі

Калоші

Кладе під ліжко!..

5

Отак ходила вона,

Страждала,

Та якось вранці

Собі сказала:

—         Хай  буде людям

Оте взуття!

Сороконіжкам –

Це не життя!

І з тої днини,

Напевне, й досі

Сороконіжки

Гуляють босі…

Найкраща іграшка.

Не вгадать тобі нізащо

Котра з іграшок – найкраща!

—         Знаю! Трактор заводний!

—         Зовсім ні.

—         Електрична залізниця!

—         Помилився.

—         Ну тоді це – пароплав!

—         Не вгадав!

—         Зрозуміло: це – літак!

—         Знов не так. Добре,

Відповідь я дам:

Та, яку зробив ти САМ!

Починай малюнок сонцем!

Малювати сіла Ліза,

Та бере її одчай,

Бо у голову не лізе,

Чим малюнок розпочать!..

Довго думала-мудрила,

Аж затерпла голова!

І раптово зрозуміла:

“Треба сонце малювать!

Починати сонцем буду!

Буде сонце – і за мить

Враз до нього звідусюди

Все на світі заспішить!..”

Так і сталось, як гадалось:

Вийшло сонце з-під руки –

І до нього позлітались

І комашки, і пташки,

А за ними –

Трави й квіти,

Буйні зарості дерев,

А за ними –

Вийшли звідкись

Справжня лань і навіть лев!

А за ними – люди й люди:

І дорослі, і малі!

Вас вітають сонце любо

І танцюють на землі!

От малюнок – так малюнок:

Можна з радості зомліть!..

Як ти думаєш, про що це

В цьому вірші я сказав?

Щоб і ти, мій друже, сонцем, —

Чуєш? – сонцем,

Тільки сонцем

Всі малюнки починав!

Багато людей зі щирою усмішкою і легким сумом згадують Анатолія Костецького. Хтось – читав його казкові повісті, хтось – вивчав із своїми дітьми його вірші, хтось із задоволенням слухав передачу про книги, а хтось – і сам виріс читаючи його твори…

На жаль, Анатолій Костецький рано пішов із життя. Я дуже сподіваюся, що ви полюбите його вірші та казкові повісті і пам‘ятатимете автора, який їх написав….

Про Ольгу Сенюк.

 

1 червня минулого року Ольга Сенюк відсвяткувала своє 80-річчя. Це легендарна постать в українській культурі, адже ця мініатюрна жіночка переклала велику масу книг зі швецької мови! Зокрема — навчила говорити українською усіх «дітей» Астрід Ліндгрен. Все, що ви читати у дитинстві — пригоди Пеппі, Міо, Расмуса, Роню, Карлсона, усіх-усіх переклала для нас саме вона. Ось як розповіла про своє життя пані Ольга в інтерв»ю:


«Я з села, з Коломийщини, закінчувала Чернівецький університет і мені дали рекомендацію в аспірантуру в Київ. Так я раптом з‘явилася у Києві, закінчила аспірантуру, а тут якраз зробили Дитвидав у Києві і набирали редакторів. Я жила ще у гуртожитку і мені сказали:

—                     Якраз оце таких набирають конкурс. Як ти хочеш, то йди.

Конкурс був великий, там було три редакції, треба було трьох редакторів – «француза», «німця» і «англійця», це основні мови. Може знаєте, хто такий Лукаш, і йому дали наші роботи, щоб бачити – які з нас будуть редактори, які перекладачі – як ми знаємо мови, як ми можемо. Він вибрав мене, мого майбутнього чоловіка і Михайла Гайдая… Нас троє виграло той конкурс і я опинилася у дитячому видавництві.

Дуже мені сподобалася така робота. По-перше – це все ж-таки література, а по-друге, до нас приходили усі ті, що могли чогось навчити: Антоненко-Давидович, Віктор Петровський, Кочур, Ірина Стешенко, онука Старицького, Сенченко… Так що ми завше мали гостей, які учили нас.

І як уже ми працювали, думали – як братися й собі перекладати. «Будем перекладати тільки з оригіналів!» А оскільки я була в аспірантурі на загальному мовознавстві,  то вирішили, що мені треба перекладати із скандинавських мов, бо немає нікого, хто б міг з них перекладати.

І ото я почала…. Перша книжка, яку я переклала – то була казка «Цвяшок з рідного дому»….

І  я бачила Астрід Ліндгрен…

Як була перша виставка польської книжки тут, то там були перші книги, що я могла прочитати.

Карлсон, який я робила, потім – Пеппі, потім – Калле Блюмквіст, там три книжки, потім – Роні, Брати Левине Серце…Одним словом – багато.

Я її дуже люблю, вважаю, що якби бодай хоч 10 частина була таких мам, як вона, бо вона могла до дітей «підійти», то у нас були б ідеальні діти.  Настільки вона дуже вміла «підійти».

А як я з нею познайомилася? Тоді треба було посилати книжки (прим. перекладені — авторам) і я посилала їй книжки, десь ще середина 70-х років була.  Вона тричі приїздила у Москву і як бачила десь українців, то мені передавала вітання. А як уже постала Незалежність, я мала досить великі заслуги перед швецькою літературою, я не тільки дитячі книги перекладала, багато перекладала і добре, то мені дали грант на два місяці у Стокгольм, щоб я просто познайомилася з нею. Я, звичайно, взяла свого чоловіка… Тоді вона вже була така старенька, вона не чула і нікого не приймала. І ми поїхали туди, і посиділи з нею, мабуть, години три!

Сиділи ми на тому ліжку, на якому вона писала Пеппі Довгупанчоху, як її дочка ногу поламала. Таке біленьке ліжечко, ми собі сиділи, говорили про все, про що тільки могли…

І маю я від неї фото, це якраз з того часу, бачите: «Тіль Олга фром Астрід Ліндгрен».

Оце всі книжки, які вона писала – тільки із свого дитинства і свого брата, і ще двох дівчаток, які там були…

Оце мені сказали, щоб я переклала. Ця книжка про її батька. Оце такий батько був – розбишака, і такий справді гарний, добрий розбишака, оцей Еміль з Льонеберга. Це її найулюбленіша книжка.

Я оце перекладаю і маю таке задоволення!

Мені здається, що ті діти, які не знають цих книжок, то дуже багато їм бракує, нічого їх не зможе замінить.

У неї книжки ну такі живі, такі… доторкнутись можна до кожного слова, до кожного речення… Ти сам бачиш, як воно пов‘язане з таким життям, якого дитині треба, щоб бути дитиною….»


Ще про пані Ольгу Сенюк можна прочитати на таких сайтах:


http://www.day.kiev.ua/274735/

http://www.ut.net.ua/art/167/0/2041/

 




Інтерв»ю Лесі Ворониної, «Таємниця Золотого Кенгуру»

Інтерв»ю Лесі Ворониної

Найкраще моє враження, найчудовіше з дитинства – це коли я вперше попала в справжній ліс. Так сталося, що я потрапила туди після закінчення дитячого садочка, от перед тим, як дитина йде у школу, у неї ще ціле літо вільне. І у мене були розкішні такі канікули перед школою у Будинку творчості письменників в Ірпіні, де я познайомилася з дивовижною дитячою письменницею, яку звали Лариса Михайлівна Письменна. Вона була дуже дотепна, дуже весела і дуже цікава. Вона мене вхопила за руку, коли ми з нею потоваришували; вона взагалі подумала спочатку, що я хлопчик, бо я зробила собі лук, стріли і вчилася стріляти з цього луку, бігала в штанах і коротко була підстрижена, взагалі любила такі хлопчачі заняття я – їздила на велосипеді, весь час була з побитими колінами, навчилася ловити рибу в річці Ірпінь… Але вперше я потрапила у справжній дивовижний ліс і Лариса Письменна показувала мені ці гриби, це було фантастично і чудово тому, що вона кожного гриба називала по імені і це була така ціла наука: і полювання за тими грибами – як їх знаходити під листочками, і як називається кожна квітка, яку ми зустрічали.  Я до того була дитиною, яка виросла на асфальті, як то кажуть, крім того, що я роздивлялася отих кузок маленьких, що повзають по землі десь на грядочках, які у нас були під дитячим садочком, де нам показували як цибульку садовити і показували як вона росте, роздивлятися тих черв‘яків дощових, хробачків, які виповзають – звичайно дитині дуже цікаво, бо ти дуже близько до землі, ти дуже маленький і ти можеш роздивитися все дуже-дуже гарно. Я пам‘ятаю, як було цікаво роздивлятися коників-стрибунців. Є такі коники, маленькі зовсім зелені, вони мені були не цікаві. А бувають такі сіро-коричневі, такого попелястого кольору, і у них були крильця яскраво-голубі або яскраво-червоні (правда!). І це я вперше зустрілася з такими кониками-стрибунцями ось там в тому лісі і під лісом. А бувають жабки у яких дуже яскраве оранжеве пузце в чорні плямочки – ну це було дивовижно! Потім я побачила, як Лариса Письменна сідала за стіл і починала писати казки. І вона свої перші казки дуже часто читала мені – ті, що нові писала. І мені було дуже якось і дивно, і цікаво, і страшенно-страшенно приємно. Вона мене називала своїм першим читачем. От такий прекрасний, чудовий спогад. Хоча, мені здається, що дитинство — це складний час в житті кожної людини. Багато кажуть, що це найщасливіший час, але, думаю, що дитині важко себе уявити як людину, яка все сприймає уже по-своєму, яка дуже багато розуміє. Дорослі її вчать – і треба вчитися того, що розповідають дорослі, але ж усі маленькі люди мають свій погляд і свої відчуття, і, можливо, ці відчуття бувають точніші і, навіть, кращі за дорослих.

Я  почала фантазувати дуже-дуже рано, напевно, це було у тих довгих-довгих тихих годинах, коли тебе змушують спати у дитячому садочку, а ти вже зовсім не хочеш удень спати, і тоді починаєш пошепки розповідати своїм сусідам по ліжках якісь фантастичні історії. І, напевно, всі наші слухачі знають, як такі люди цінуються в дитячих садочках і в літніх дитячих таборах. Я фантазувала, ці історії приходили самі собою в голову – я не знаю звідки вони бралися, але я могла розповідати цілі серіали. Ну, ви знаєте, як розповідають страшні історії, лякачки так звані, вони, хай не дивуються наші малі слухачі, вони передаються з покоління в покоління, діти їх розповідають і часом вірять й лякають себе. Але я найбільше любила не страшні, а веселі історії, я їх сама вигадувала, у мене були свої герої, це було дуже приємно і найголовніше, що я відчувала – що слухачі хочуть слухати далі й далі. І мені доводилося складати все нові й нові “серії” і, можливо, так я почала складати свої історії. Але я хочу сказати, що напевно, найголовніше у професії письменника – це те, що роблячи приємно людям і зацікавлюючи людей, ти отримуєш при цьому величезну насолоду, бо часом не знаєш, як поводитимуться  твої герої далі. Часом для тебе самого буває несподіванкою, що вони зроблять щось таке несусвітенне, щось таке цікаве, зовсім заборонене іноді і історія повернеться зовсім в інший бік. Так що це дуже цікава професія майже така ж, як у якогось слідопита чи у дослідника підземних печер, чи у космонавта. Письменник – це професія, яка завжди для тебе залишає якийсь сюрприз. Так, як ви чекаєте, що Святий Миколай принесе подарунок, ось такі подарунки бувають і для письменника, коли раптом звідкись вистрибує новий герой твого оповідання чи казки, чи повісті. Я вам раджу усім спробувати ось собі написати, щось скласти своє і, коли це – тільки твоя історія, коли це – тільки твої герої, вони оживають і весь світ сповнюється якихось чарів і фантазії.

ПС. Інтерв»ю було записане для передачі про книгу “Суперагент Нуль-Нуль-Нуль. Таємниця Золотого Кенгуру”. Вона побачила світ 2003 року у видавництві «Теза».