Васильченко Свекор

Є такі хлопці, які стверджують, що вчитися не хочуть й не будуть, а оженяться й житимуть собі. А саме такий виподок описаний у класичній українській літературі.

Це оповідання про хлопця Василька, який теж не хотів вчити букви, бо вважав, що й так йому буде жити добре.

Написав цей твір відомий український письменник Степан Васильченко майже сто років тому. Оповідання називається „Свекор”. Ось воно:

СВЕКОР
Тими сiрими великими очима, що суворо оглядали всякого з-пiд великого
чола, тiєю поважною ходою Василько завжди викликав усмiшку в дорослих. 
Коли б хто почув, як було гукне вiн улiтку, одвертаючи од гречки корову, 
то, не бачивши його, подумав би, що то гримає старий, бородатий 
Микита-чабан, а не малий Василько, якому тiльки цiєї весни пошили штани.
Дома Василько часом як почне "старувати", то всi тiльки дивуються! 
За обiдом нехай тiльки хто накришить хлiбом на столi або розiллє борщ з 
ложки, - Василько так i гукне, чи то буде свiй, чи чужий: "А нащо так 
накришувати та наляпувати!" Або забуде хто шапку в хатi зняти, - вiн зразу 
видереться на лаву або на ослiн, пiдбереться, скине шапку й пучкою на 
образи покаже, мовлячи суворо: "Он бач, що там таке!"
 Не вподобається йому що-небудь - зараз на пiч, укриється рядном i почне
 звiдтiль вичитувати та всi непорядки в хазяйствi перебирати: i те в нас 
недобре, i те не так, як у людей ведеться!
 Батько було слухає, а потiм скаже:
 - Десь ти, Василю, старшиною будеш колись, що такий сердитий!..
 Отакий Василько. Недурно усi в сiм'ї називали його "свекром".
 Свекор, свекор, а проте кожного ранку любив лазити пiд пiч, де в його 
було сховане в куточку з деяких цяцьок цiле хазяйство. Часом з ранку до 
самого обiду сидить там, цяцьками бавиться, щось до їх бубонить собi. 
 - Ти б, Васильку, взяв краще букваря та азбуки вчився, - каже йому 
одного разу мати, - тебе он женити пора, а ти раз у раз шмаруєшся попід 
пiччю.
 - Ну, так i женiть, коли пора! - озвався з-пiд печi Василько.
 - От такої!.. - смiється, дивуючись, мати, - а до школи ходити вже й не 
хочеш?
 - Що менi та школа - хлiба дасть? - старує десь у куточку Василько, 
перекладаючи бляшки та стекольця.

 Увечерi до хати посходилась уся сiм'я: батько, мати, два старших брати, 
сестра-дiвка. Пiсля вечерi батько сiв край столу, схилився на руку, глянув 
на матiр, на дiтей та й промовляє:
 - Хай його батько стеряється!.. Не хочу вже робити: ось i ноги подерев'янiли,
 спину ломить, руки болять, - старий роблюся вже!.. Треба, мабуть, женити 
котрого-небудь з хлопцiв та й хазяйство з рук передати.
Нехай хазяйнують молодi, а нам вже з старою й одпочити можна!
 Василько сидить на полу коло вiкна, немов дивиться на мiсяць, як вiн 
срiбнi свої рiжки вистромив над вербами; а сам все ж ухо наставляє, щоб 
почути батькову мову.
 - Тiльки котрого б нам з трьох женити? - мiркує батько далi. - Миколi он на 
осiнь у москалi треба йти, Петро не скiнчив ще науки своєї... хіба Василь? 
Вiн уже й до хазяйства бiльше має охоти, нiж до вчення.
 Василько спiдлоба поглянув на батька й знову дивиться у вiкно, немовби 
не про його й рiч...
 - То як ти скажеш, Василю? - вдався вже до його батько. - Тебе будемо женити 
чи, може, пождемо, поки Петро школу скiнчить?
 - Ги!.. - засмiявся Василько, соромливо закриваючись рукавом. Батькова 
розмова йому до вподоби, проте вiн стережеться, чи не жартує батько.
 - Ну, то чого ж там смiятися! - промовляє поважно батько. - Кажи: коли 
женити - будемо женити, коли нi - пiдождемо.
 - Кажи, Васильку, - то, може, сьогоднi де-небудь i засватаємо дiвчину, - обiзвалася 
й мати. Василько оглянув усiх - нiхто не смiється. "Чому б i справдi менi не 
женитись?" - подумав вiн собi. Було б добре, коли б у нього була жiнка: 
обiд варила б йому, сорочки прала, а вiн лежав би собi на печі та погукував
 би до неї: "Стара, а принеси огню, я люльку запалю!.."
 - Ну, то як же? - казала мати. - Хочеш одружитися?
 Василько витер рукавом носа, почервонiв трохи й промовив, закриваючи 
рот рукою:
 - Хо-чу!..
 - Ну, от i гаразд! - каже батько. - Тепер тiльки молоду треба йому вибрати. 
Чи, може, в тебе вже є на прикметi яка?
 А в Василька й справдi є вже одна дiвчина на думцi. Давно вже 
сподобалась йому чорнобрива Ганна - ще тодi, як вирятувала його з багнюки, 
як вiн був загруз колись, вертаючись з церкви; тодi Ганна вирятувала спершу
 його самого, потiм його чоботи, що тiльки халявки визирали з калюжi; втерла
 йому носа, заплакане обличчя та на додачу й поцiлувала ще.
 - Ганну хочу, - промовив Василько смiливiше.
 - Ганну то й Ганну, - згоджується батько, - тобi виднiше. Та коли казати правду,
 то й дiвка вона хороша: доброго роду, й на вроду гарна, й здорова... та, може,
 ще й приданого сот п'ять дадуть!.. Поможи тобi Боже, Василю!
 Василько знає, що тут йому слiд було б подякувати батьковi, та чогось соромився 
й тiльки чмихнув носом.
 - Ну, то не будемо ж i гаятися, - каже далi батько, - будемо зараз одягатися 
та й по рушники пiдемо!.. Подай-но йому Петрову свитку! – гукнув до матерi.
 Мати стягла з жердки свитинку, червоного пояса - кличе Василька одягатись. 
Василько злiз з полу, взяв палець у рот, боком виходить на середину хати. Трохи 
немов соромно йому, ну та в новину це, - то й не дивно. Одягла його мати в 
свитину, поясом пiдперезала, в кишеню поклала батькову люльку, папушу тютюну 
за пояс застромила. Батько взяв з столу хлiб, дає йому пiд пахву. Взяв Василько
 той хлiб, обома руками вчепився в нього, насилу вдержить.
 - Ну, сину, помолимося Богу й пiдемо, поки зовсiм не спiзнiло, - каже до нього
 батько. - Тiльки треба тобi ще дещо сказати, попереду як iти. Чи будеш же ти
 за мене в громаду ходити, податки платити?
 В громаду ходити - Василько залюбки ходив би, а от податки платити – то вже 
й не до душi йому...
 - А де ж я грошей вiзьму? - спитав вiн.
 - Як де грошей вiзьмеш? - дивується батько. - А ти ж будеш заробляти! Будеш 
орати, сiяти, косити... Ти ж тодi хазяїном будеш у нас. Ми тебе всi будемо слухати.
 - Е-е!.. - протяг Василько з непевнiстю.
 - Будеш уже сам усе робити - себе й жiнку годувати й зодягати, сестру замiж 
оддаси, а мене з матiр'ю до смертi доглядати мусиш. Будеш доглядати? - перепитав 
батько.
 Василька в жар кинуло, а вуха зашарiлись. Вiн уже й не радий був, що 
розпочав таку справу!
 - Я не хо... - промовив вiн i схлипнув. Очi зразу налилися слiзьми.
 - Ну, а як же, сину? - ласкаво й тихо казав батько. - Хто ж нас з матiр'ю 
стане годувати та доглядати? Поки ми здужали - робили, вас усіх годували, 
до розуму доводили, а як постарiли, то невже ж ти доженеш iз хати, щоб ми
 з торбинками пiшли попiдвiконню?
 Васильковi зробилось i боязно чогось, i, боже, як шкода тата з мамою...
 Хлiб випав у його з рук, i вiн на всю хату так i заголосив:
 - Я ма-а-лий ще!..
Усi, що були в хатi, далi не могли вже втерпiти й весело зареготали.
 Василько глянув кругом i зрозумiв, що то все були жарти. Вiн з радощiв 
аж сам засмiявся. Потiм засоромився, закрився руками та, скинувши 
Петрову свитку, вистрибом так i метнувсь на пiч!

 Часто пiсля того питали його:
 - А що, Василю, швидко будеш женитися? Василько було помовчить трохи, 
а потiм поважно одмовить:
 - Так-то й женитись!.. Там тобi така морока, що нехай його й кат вiзьме!..


Цікаве оповідання? Нагадаю, що написав його відомий український письменник Степан Васильович Васильченко.

Він народився у січні 1879 року у сім‘ї селянина-шевця Василя Панасенка. Батько майбутнього письменника був освіченою людиною, у сім‘ї усі діти вміли читати, шанували й любили книги. Степан закінчив п‘ятирічку у рідному місті Ічні, й вступив до Коростишівської вчительської семінарії. По закінченні – вчителював у школах Київщини й Полтавщини. У двадцять п‘ять років вирішив продовжувати освіту й вступив до Глухівського вчительського інституту. Під час Першої світової війни Степан Васильченко був командиром саперної роти. Після – працював директором дитячого будинку у Києві. Перша книжка письменника, яка називалася „Ескізи”, побачила світ у 1911 році.

Степан Васильченко написав дуже багато творів і для дітей, і про дітей. Це і казки, й оповідання, й багато п‘єс для шкільних драматичних гуртків. У шкільних підручниках ви, мабуть, вже зустрічали, або ще зустрінете твори цього чудового письменника.

А у мене на сьогодні все, піду читати ще і шукати для вас цікаві і чудові книги. Бувайте!

Еріх Кестнер. Еміль і детективи

Понад сто років тому у німецькому місті Дрезден народився хлопчик. Це був звичайний малюк – трохи схожий на маму, трохи – на тата. Тато цього хлопчика мав свою майстерню, у якій виготовляв шори для коней. Але на початку 20 сторіччя люди почали користуватися автомобілями, автобусами і трамваями, а кінний транспорт занепадав. Шорник Кестнер розорився і пішов працювати на фабрику валіз. Мама хлопчика стала перукаркою — аби хоч якось покращити матеріальний стан їхньої родини.

Це були прості люди, добрі й чесні. Вони намагалися зробити все, щоб їх син Еріх вивчився і мав кращу долю, ніж вони.

Еріх Кестнер здобув освіту в учительській семінарії, але викладати у школі почав лише через кілька років. Справа в тому, що почалася Перша Світова війна і молодий Кестнер потрапив на фронт.

Через кілька років  він знов став студентом, вступивши до університету. Кестнеру було дуже сутужно – адже батьки його були бідні і не могли допомогти студенту грішми. Можливо, саме тому, він почав працювати у газетах дописувачем. Одночасно Кестнер пише вірші і коротенькі оповідання. У 1928 році після виходу збірки ліричних віршів яка називалась дуже незвично — “Серце на талії” до нього прийшла слава. Того самого року була надрукована найвідоміша дитяча повість Кестнера яка називалася “Еміль і детективи”.

Після Другої Світової війни Кестнер працює у популярній німецькій газеті “Нойє Цайтунг”, видає журнал для дітей та юнацтва “Пінгвін”.  У Мюнхені, де багато років  жив і працював Еріх Кестнер, є вулиця Леопольдштрассе. І на тій вулиці — його улюблене кафе, письменник щодня обідав і вечеряв там  за одним і тим же столиком, їжу йому приносив один і той же кельнер. За столиком писалось багато книг: і вірші, і роман, і повісті для дорослих, і повісті для дітей… От, уявіть, у кафе за столиком біля вікна сидить кремезний чоловік з коротко стриженим сивим волоссям. Він одягнений у старомодний костюм, а на шиї має краватку-метелика… Він про щось говорить із кельнером. Напевно, про свою повість про Еміля Тішбайна. Чомусь україномовний інтернет дає назву «Еміль і нишпорки», можливо, є перевидання цієї повісті. Я читала видання «Веселки», де було написано саме «детективи».

ПС. Почитати он-лайн цю повість автора не можна, на жаль. Але є інша:

Еріх Кестнер. Крихта та Антон
( Переклад Уляни Гнідець Для сина Мирослава )

«Вступ, якомога коротший.

Що ж я хотів сказати? Ага, я вже знаю. Історія, яку я вам розповім цього разу, є надзвичайно захоплююча. По-перше, вона є захоплююча, тому що вона захоплююча, а по-друге – вона дійсно відбулася. Про неї писалося приблизно пів року тому у газеті. Так, ви думаєте і посвистуєте крізь зуби: Ага, Кестнер вкрав!
Але він цього не зробив.
Історія, яка була у газеті, займала щонайбільше 20 рядків. Небагато людей її прочитало, така вона коротка. Це була замітка, де писалося лише, що такого-то-такого у Берліні те-то і те-то сталося. Я вийняв зразу ж ножиці, вирізав замітку і акуратно поклав її у коробочку для особливо цікавих речей.»

http://dzyga.com.ua/book.html

Уривок з повісті А.Костецького «Мінімакс — кишеньковий дракон»

 Олег підійшов до заростей дикої малини, що відділяла їхню дачу від чималого будинку сусідки, і покликав:

— Ізольдо Сократівно! Це я, Олег, — по яєчка!

Курник, що нагадував собачу будку і тулився до порога сусідчиного помешкання, відразу ж відчинився, і з нього спритно вибралася дамочка років п’ятдесяти у картатій хустині й плюшевому чорному жакеті. Вона тримала в руці два яєчка.

— Ось, дитинко! Свіжесенькі, аж теплесенькі — щойно з-під курочки. — І простягла Олегові яєчка, завбільшки скоріше з голубині, ніж курячі.

Олег чемно подякував сусідці і поспішив додому, звідки вже чувся спів Лізки. Сестра проснулася сама і, мабуть, чепурилася перед дзеркалом.

— Привіт, школярко! — посміхнувся до сестрички Олег. Що не кажіть, а він дуже любив Лізку. Мала, білява, з великими бурштиновими очима, вона була дуже симпатична. Брат жартома смикнув її за кумедну кіску й поквапив:

— Швидше вмивайся, снідати будемо.

— А де мама й тато? — здивувалася Лізка. Олег розповів їй, що тато з мамою поїхали до міста, і щедро змалював усі переваги дня без батьків. На його подив, сестрі вони чомусь не здалися такими вже й заманливими, і вона промовчала.

Брат, весело насвистуючи, налив у невеличку каструльку води, вийшов у садок, де містилася їхня кухня, і поставив яєчка варитися.

— Приглянь за яєчками та подзьобай ось вишень, — подав Олег сестричці пакетик, — а я трошки помідорчиків пошукаю. — І він пішов до невеличкої грядочки з кількома кущиками помідорів, які ховалися в бур’янах у дальньому кутку саду.

Коли він відкручував хвостик останнього помідорчика, від кухні раптом долинув Лізчин зойк, потім — дзвінкий сміх, а тоді — якесь пискливе воркування.

Олег кинув помідори на землю і стрімголов помчав до кухні.

Та коли він підбіг, то побачив, що нічого не сталося.

Лізка стояла перед плиткою навколішках і лагідно посміхалась.

Перед нею лежала перевернута каструлька, а поруч, у калюжці з недовареного білка та води, — яєчна шкаралупа.

— Чого б це я веселився! — розсердився Олег. — Що ти тепер снідатимеш? — Він кинувся піднімати каструльку, та Лізка голосно зойкнула:

— Обережно! Ти наступиш на — нього!

— На кого — на нього? — не зрозумів Олег і витріщив очі на каструльку.

На землі за каструлькою сиділо дивне створіння, дуже схоже на ящірку. Але в цієї ящірки, на відміну від звичайних, що водилися на лузі коло озера, на спині стирчали двоє невеликих крилець із перетинками, а луска на тілі відливала металевим блиском.

Дивне створіння погойдувалося на двох задніх товстеньких лапах, схрестивши перед собою дві передні, значно коротші, і пильно дивилося на Олега своїми райдужними очима з густими пухнастими віями. При цьому воно ще примудрялося водночас колупати гострим хвостиком у правому вусі, схожому і формою і кольором на пелюстку гарбузової квітки.

— Це що за потвора? — здивувався Олег.

— Дракончик! — весело відказала Лізка і, присівши навпочіпки, мізинчиком почухала «потвору» за лівим вушком.

— Сам ти потвора! — раптом сердито пискнула дивовижна істота.

— А я — Мінімакс Перший!

Такого, як кажуть, і в страшному сні не побачиш!

Не дивно, що Олег, почувши ці слова, так і сів, де стояв…

Коли Олег нарешті оговтався від того, що побачив і почув, то підвівся з землі, підсунув до себе низенький дерев’яний ослінчик, вимкнув газову плитку — в балоні вже кінчався газ — і вирішив докладно з’ясувати, що ж трапилось.

— Прошу вибачити, — звернувся він якомога спокійніше до крилатої ящірки, що вміла говорити, — але мені не зовсім зрозуміло: ви кажете, нібито ви…

— Кажу, що чуєш! — не дуже ввічливо перебила його ящірка. — Я — дракон Мінімакс Перший і поки що останній. — При цьому «ящірка»-дракон гордо розправила крильця і кумедно настовбурчила рогові лусочки на мордочці та колючки на довгому зеленому хвості.

— А коли деякі особи, котрі безпідставно, як я переконався, іменують себе «гомо сапієнс», тобто людиною розумною, не розуміють елементарних істин, то й нічого в такими правити теревені! — Мінімакс скінчив свою промову й зарозуміло відвернувся, утупивши райдужні очиці, прикриті повіками з блакитними віями, в Лізку, що стояла коло плити й усміхалася.

Олег не знав, що й відповісти цій пихатій, як на нього, потворі, тож перевів погляд на сестру.

— Чого всміхаєшся? — невдоволено мовив він. — Краще б узяла й прибрала! Онде всю підлогу залила яйцями та засмітила шкаралупками!
Лізка заходилась прибирати, а Олег трохи заспокоївся і знову звернувся до пихатої ящірки, що називала себе Мінімаксом:

— Наскільки я зрозумів, добродію, ви назвалися драконом?

— Точніше не скажеш! — глузливо посміхнувся Мінімакс, якщо припустити, що маленькі крилаті ящірки вміють посміхатись.

— Але наскільки я знаю, — вів Олег далі, — про драконів наукових даних нема. Хіба що в казках чи билинах є згадки. Але то — вигадки. Та й ви, пробачайте мені, щось не дуже схожі на тих драконів, про яких мені довелося чути й читати. Справжні дракони — це велетенські створіння, які дихають полум’ям. Ви ж на вигляд — звичайнісінька ящірка, хіба що з крильцями.

— От я зараз покажу тобі ящірку! — пискляво вигукнув Мінімакс. — От зараз ти побачиш у мене! — І він просто на очах у вкрай переляканого Олега почав рости!

Ось Мінімакс збільшився до розміру морської свинки.

Ось він уже переріс кота!

Ще трохи — і…

Олег, навіть не уявляючи, що може бути далі, так стиснув руки, що хруснули пальці. Та раптом Лізка, ця весела, балакуча Лізка, сміливо підскочила до «ящірки», обняла її за лускату шию, притулила свою золотаву голівку до гостровухої голови дракончика і ніжним голосочком, якого Олег від неї досі й не чув, прошепотіла створінню у самісіньке вухо:

— Мінімаксику, любий, заспокойся, будь ласка! Невже ти не бачиш: братик жартує.

«Хороші жарти! — подумав Олег, та вголос нічого не сказав. — Отак ковтне тебе ця потвора — навіть черевиків не знайдуть!..»

Лізка ще міцніше притулилася до дракончика, і той — на превелике здивування Олега! — відразу почав меншати.

Зменшившись до розміру звичайної ящірки, він сказав:

— Та хіба я що? Я — нічого. Але ж він перший почав! — Мінімакс махнув колючим хвостом на Олега. — Чого він «ящіркою» дражниться! Я ж не кажу йому нічого образливого, хоч він теж не Котигорошко чи, скажімо, не Добриня…

 

 

Повністю книгу ви можете знайти у мережі. Можна тут, а можна тут

Мрійник Трублаїні

Сьогодні я хочу розповісти вам про долю одного хлопчика, який прагнув стати журналістом і йому це вдалося. А ще – він написав багато книг для дітей та молоді про подорожі, пригоди, а також про життя маловідомих народів Півночі – чукчів та нанайців.

Микола Трублаєвський народився 25 квітня 1907 року у селі Вільшанка на Поділлі. Мати майбутнього письменника працювала сільською вчителькою, а батько був лісником. Щаслива пора дитинства промайнула серед тінистих подільських садів, понад гарними річечками та у розкішних густих лісах.

Коли хлопчику минуло 8 років, його віддали вчитися у Немирівську гімназію. Закінчити її  завадила Перша світова війна. Миколці було13, коли він вирішив і собі їхати на фронт. Взяв у торбину шмат сала, буханець хліба і вирушив у далеку дорогу. Потяги були переповнені і юному „добровольцю” знайшлося місце лише на підніжці вагона. На повному ходу Миколка не втримався і скотився під укіс, покалічив ноги і змушений був повернутися додому, у рідне село.

Там він організував хату-читальню, це щось на зразок сучасних читальних залів у бібліотеках.

Микола мріяв стати журналістом, тому посилав дописи у різні газети, сподіваючись, що їх надрукують. І диво сталося. У вінницькій газеті „Червоний край” у 1924 році було опубліковано першу статтю Миколи Трублаєвського. Йому на той час минуло лише 17 років.

Через рік газета послала молодого й талановитого автора у Харків вчитися на „Всеукраїнські курси журналістики”. По закінченні навчання, здібний автор працює у харківській газеті „Вісті”.

У 1927 році молодого кореспондента посилають у важке, але цікаве відрядження: на Далекий Схід. У газеті з‘являються цікаві публікації Трублаєвського „Листи з далекої подорожі”  та „Великим сибірським шляхом”.

Через рік журналіст разом з експедицією на криголамі „Федір Літке” вирушає у сувору Арктику, на острів Врангеля. У тій важкій подорожі  Микола був і кочегаром, і механіком, і вантажником. За участь у героїчній експедиції по дослідженню Півночі, журналіста було нагороджено медаллю.

Миколою Трублаїні – саме з таким прізвищем знають цього письменника читачі, Трублаєвський назвався, коли видав дві книги: „До Арктики через тропіки” і „Людина поспішає на північ”.

Через два роки Трублаїні брав участь у ще одній експедиції на Північ. Одне за одним з‘являються його оповідання й повісті: „Федір Літке – переможець криги”, „Вовки женуться за оленями”, „Волохан”, „Оповідання боцмана”, „На півночі”, „Берег невідомого острова”, „Малий посланець”, „Крила рожевої чайки”  та багато інших.

Першим великим романом письменника став твір про корабель „Лахтак” під однойменною назвою. Коли ви трохи підростете, то зможете прочитати ці та інші твори чудового письменника.

На жаль, він прожив дуже мало – всього 34 роки. Почалася Друга Світова війна і журналіст Трублаїні потрапив на фронт, де й загинув у жовтні 1941 року.

Але залишилося багато його творів, які й дотепер цікаві не лише дітям та підліткам, а й дорослим дядькам та тіткам ;0)))

 

Сьогодні пропоную МАНДРИ ЗАКОМАРИКА

 

Табір серед лісу

На галявині, серед високих дубів, заночували четверо артистів-мандрівників.

Біля невеличкого намету хропів довгоногий Завждишукай. У наметі спали товстуха Усезагуби та маленька Закомашка. Приборкувач диких звірів, хлопчик Закомарик, умостився із жабкою й мишкою під візком, а горобчик влаштувався на гілці найближчого кущика. Не спав лише віслюк Буль-Буль. Він доїдав траву, що йому звечора поклав Завждишукай. Ледве дрімав гусак Гегекало Моркотійович.

Тихо-тихо вночі в лісі. Лише коли-не-коли чути, як закричить сич, і знов панує тиша. Раптом гусак почув якийсь шум, враз прокинувся, розплющив очі і роззявив дзьоба, щоб галасувати.

 

Вовк і заєць

У лісі вештався вовк і набрів на зайця. Сірий розбишака зрадів і клацнув зубами. Але заєць, помітивши хижака, кинувся навтіки. Вони спинилися перед табором артистів. Переляканий заєць влетів у намет, а вовк, під голосний крик Гегекала Моркотійовича, з розгону зупинився поруч стривоженого віслюка.

 

Переполох

Заєць стрибнув на голову Усезагуби. Артистка підхопилася із

страшним криком:

—                     Розбійники! Рятуйте!

Завждишукай гукав:

—                     Не бійтесь! Не бійтесь! Я зараз пошукаю свою рушницю!

Він так кричав, бо думав, що справді напали розбійники, і хотів їх злякати. Рушниці ж у нього не було.

Переполоханий заєць ринув далі й попав до рук Закомарика, що прокинувся од того крику.

Артистка, гадаючи, що напали розбійники, вибігла до віслюка, щоб швидше тікати. Замість віслюка вона в темряві скочила на вовка, що теж злякався того гармидеру.

Переляканий, він рвонув з місця у ліс з артисткою на спині.

 

Важкий вершник

Тільки-но вовк зник із галявини і пробіг кроків з десять, як відчув, що далі бігти не може. Він був певен, що на ньому сидить принаймні ведмідь. Тим часом товстуха, вважаючи, що вона їде віслюком, гукала:

— Швидше, швидше!

Коли її “кінь” зупинився, артистка з усієї сили вдарила його кулаком. У вовка потемніло в очах, і він упав.

У цей час місяць зазирнув крізь листя, і Усезагуби побачила, що то не віслюк, а вовк. З переляку вона зомліла.

Тим часом Завждишукай розшукував Усезагуби. Незабаром знайшов непритомних Усезагуби і вовка.

Він зв’язав вовка, а потім дав обом понюхати нашатирного спирту.

Артистка чхнула, опритомніла й витерла з очей сльози. Вовк теж опритомнів і сердито клацнув зубами.

 

Репетиція

Ранком, щойно сонечко привітало ліс і посміхнувся кожен листочок, Завждишукай оголосив репетицію. Закомарик встиг приборкати вовка і зайця. Він грав на сопілці, і звірі слухняно виконували його накази.

Між двома дубами натягли канат. Закомашка походжала по тому канату, а над нею літав горобчик. Дівчинка пробігла по канату. Вона підстрибувала і танцювала. Унизу грав Закомарик, а навколо танцювали мишка з жабкою та вовк із зайцем. Біля них ходив Завждишукай, тримаючи на витягнутій руці Усезагуби.

Гусак, наче глядач, витягав довгу шию і гучно лопотів крилами.

Тільки Буль-Буль байдуже доїдав траву, яку не встиг поїсти вночі.

Після репетиції Завждишукай сказав:

— Поїдемо далі. Тепер у нас трупа в повному складі, і ми влаштовуватимемо чудесні вистави.

Вовка запрягли у візок разом з гусаком, і артисти продовжували свою подорож.

 

На літаку

Великий літак піднявся в повітря. Дуже гули мотори. Льотчик глянув позад себе і порахував пасажирів. В літаку сиділи артисти: Завждишукай, Усезагуби, Закомашка, Закомарик та семеро звірів — віслюк, вовк, заєць, гусак, мишка, жабка і горобчик.

Льотчик підняв літак високо у хмари і полетів якнайшвидшс. Артисти поспішали до моря. Туди їх викликали рибалки, які хотіли подивитися виставу.

 

Маскарад

Наближаючись до моря, льотчик захотів знову глянути на пасажирів. Він озирнувся і з переляку на мить випустив стерно, аж літак підскочив. В літаку сиділи інші пасажири.

Він побачив жирафу, білого ведмедя, руде ведмежатко, велику білку, клоуна в химерному костюмі, розбійника з ножем за поясом, лікаря в білому халаті, музиканта зі скрипкою, дівчинку Червону Шапочку, Бабу Ягу та мисливця з рушницею.

Пасажири помітили переляк льотчика і засміялися. Льотчик зрозумів, що то маскарад. Завждишукай одягся жирафою, Усезагуби — білим ведмедем, Закомарик — ведмежатком, Закомашка — білкою, Вовк — клоуном, осел — розбійником, заєць лікарем, гусак — музикантом, мишка — Червоною Шапочкою, жабка — Бабою Ягою, а горобчик — мисливцем.

 

Вистава в повітрі

— Ми почнемо виставу в повітрі! — прокричала жирафа (це був Завждишукай) так голосно, що перекричала гуркіт моторів.

Завждишукай і Закомарик одягли на всіх парашути. Усезагуби прив’язали три парашути, бо один міг її не вдержати.

Літак пролетів низько над рибальським табором. Багато людей стояло внизу і дивилося на літак. Раптом з літака вилетіли мотузки і на кінцях мотузків люди та звірі. То артисти почали виставу. Вони підплигували, переверталися, ловили один одного. Горобець стріляв з рушниці. Закомашка так вправно танцювала, що здавалося, вона літає, немов пташка.

Враз унизу пролунали страхітливі вигуки і зойки: “Oй! Ой!”

Глядачі побачили, що в білого ведмедя обірвався мотузок. Усезагуби каменем падає донизу.

 

Парашутний десант

В одну мить над Усезагуби розпустилися три парашути, мов парасольки, і вона стала падати повільніше. Всі артисти і звірі пустили мотузки і почали повільно спускатися на парашутах. А літак, звільнившись від вантажу, підскочив угору і сховався у хмарах.

— Ура! Ура! Привіт! Ура! — гукали внизу.

Глядачі вітали сміливих артистів і бігли до того місця, куди спускався парашутний десант.

 

Переполох

Першою приземлилась Усезагуби, одягнена білим ведмедем.

Біля неї спустилося руде ведмежа. Усезагуби забула, що то Закомарик, злякалася і кинулась навтіки.

В цей час в іншому місці спустився клоун. До нього підбігли глядачі.

— Здрастуйте! — кричали вони. — Здрастуйте, клоун!

А клоун був вовк. Він як закричав:

—                     У-у! У-у! — і заклацав зубами.

Глядачі злякалися і ну тікати.

Закомарик і Завждишукай швидко скинули маскарадні костюми і заспокоїли глядачів та Усезагуби.

Потім влаштували виставу. Після того рибалки повели артистів частувати смаженою рибою.

 

Водолази

Четверо артистів приїхали до водолазів і показали Їм виставу. Водолазам вистава дуже сподобалася, і за це вони влаштували артистам підводну прогулянку. Артисти Завждишукай, Усезагуби, Закомашка, Закомарик, віслюк, вовк, заєць, гусак, мишка, жабка і горобчик одягли водолазні костюми і спустилися на дно моря.

Закомарикові хотілося наловити риби, і він захопив з собою сіть. Віслюк та вовк допомагали йому нести її. Усі йшли дуже весело, лише Усезагуби стогнала.

— Чого ти стогнеш? — спитав Завждишукай.

— Я загубила…

— Що ти загубила?

— Свою силу …

Завждишукай зітхнув і сказав:

—                     Зараз я її пошукаю. Може, десь знайдемо.

 

Страховище

На дні моря було красиво. Під ногами лежав дрібний пісок.

Ніби в тумані виднілися навколо дивні рослини. Між рослинами пропливали рибки. В одному місці здіймалася скеля, а навколо неї лежало багато каміння. Артисти підійшли ближче до тієї скелі і помітили між камінням дивне страховище. То була страшна потвора з круглою головою, великими очима і численними довгими руками-ногами. То був величезний восьминіг.

3акомашка необережно наблизилася до страховища, і воно охопило її однією рукою. 3авждишукай кинувся рятувати дівчинку. Восьминіг розсердився, і колір його став мінитися. Спочатку страховище зробилося темно-брунатним, потім почервоніло і, нарешті, зблідло — пожовкло.

Воно випустило Закомашку і зразу кількома руками схопило артиста.

 

Що знайшла Усезагуби

— Вперед! — махнув рукою 3акомарик віслюкові та вовкові. Сміливі звірі разом із хлопчиком накинули на страховище сіть. Восьминіг відчув небезпеку і випустив з себе струмінь чорної рідини.

Враз та рідина розійшлась у воді і закрила хижака. Проте відважні рибалки здогадалися, що восьминіг у них у сіті, і потягли її за собою. Але страховище міцно трималося своїми руками-ногами за скелю, і вони не могли його відірвати. В цей час 3акомарик зашпортнувся за водолаза, що лежав на дні. Хлопчик нахилився і впізнав Усезагуби. 3акомарик прив’язав їй до пояса сіть і гукнув на вухо: «Тікайте! Страховище доганяє!”. Артистка злякалася, схопилась на ноги, рвонула вперед і одірвала восьминога від скелі. Усезагуби знайшла свою силу.

 

Чоботи і ноги

Наші водолази сплили на поверхню моря, де їх ждав маленький пароплав. На палубу витягли сіть з восьминогом. У роті в нього стирчали халяви великих водолазних чобіт. Це були чоботи, що в них Завждишукай спустився під воду. Де ж дівся артист?

— Завжди він шукав, а тепер ми будемо його шукати, — сказав 3акомарик.

— Ай, ай, ай! — закричала Усезагуби, дивлячись на море. Восьминіг з’їв Завждишукая і залишив лише його ноги.

Справді, всі побачили, що з моря стирчать дві ноги. Скоренько спустили човни і витягли за ноги з води артиста.

Він був цілий, живий і здоровий.

— Що було з вами? — спитали його.

— Коли страховище схопило мене за ноги, я залишив йому

чоботи, а сам вислизнув. Але без чобіт ноги стали легші, ніж голова, і я сплив догори ногами, — відповів артист.

 

Зоологічний сад

Восьминога поклали у велику бочку, і Закомарик одвіз його в зоологічний сад. Там здивувались страшному звірові.

— Такого у нас ще ніколи не було.

А коли довідалися, що це страховище впіймав Закомарик, то вирішили зробити його директором зоологічного саду.

Закомарик погодився. Він залишив з собою своїх звірів. Потім запросив до себе Завждишукая, Усезагуби та Закомашку і влаштував для них у саду театр. Щодня Закомарик розповідав про свої пригоди.

Так закінчилися мандри Закомарика.

Чапек К. Казки для Дарочки, щоб сиділа тихо

Існує багато казок, які письменники спочатку розповідали своїм дітям, внукам, племінникам чи сусідам.

Але ще не було розповіді про казку, яку написали для цуценяти. Така оповідка є у Карела Чапека. Називається вона “Казки для Дарочки, щоб сиділа тихо”.

Карел Чапек — чеський письменник. Він написав багато цікавих книг.

Колись – майже сто років тому у Чехії жили собі два брати – Карел та Йозеф Чапеки. Це були дуже великі мрійники.

У них ще була старша сестричка Оленка.

Мабуть сусіди про них казали: “мріють, аби на вербі груші росли”. Але коли хлопці виросли, вони стали дуже відомими та шанованими людьми. Карел здобув ступінь доктора філософії, написав багато всесвітньо відомих книг, Йозеф став знаменитим художником, а Олена написала про них книгу.

У Карела була собака, яку звали Ірис. І звичайно, що письменник дуже її любив. Бо тільки людина, яка дуже любить тварин, могла написати казку, у якій песик навіть не вмів гавкати.

І якось уночі цей Бровко побачив на срібній поляні у темному лісі собачих фей, які розмовляли з старою собачою мавкою.

Вона розповідала дуже цікаві речі:

“- Давним-давно було у собак королівство та великий собачий замок. Але люди позаздрили собакам і чарували так довго, аж поки воно запалося глибоко в землю. Однак, хто грібся на тому місці, той докопався б до печери із собачим скарбом.

—         А що то за собачий скарб? – зацікавилися феї.

—         Ну, — відповіла стара, — є там одна зала чудової краси. Стовпи в ній з найкращих костомах! Трон у цій залі з копченої шинки, а до нього ведуть східці з найчистішого сала. Ті східці застелені килимком із шкірок од кров’яної ковбаси, а на тих шкірках на палець смачного жиру…

Тут Бровко не витримав. Він вискочив й загавкав:

—         Гав, гав, де той скарб? Гав, гав, де ж той скарб?..”

Та всі зникли: і феї, і стара мавка. Але песик навчився гавкати.

Отож, була у письменника собака Ірис. І була у неї донечка – Дарочка. І саме для неї і про неї Карел Чапек написав “Казки для Дарочки, щоб тихо сиділа”. Якщо вам вдасться знайти у бібліотеці одне зі старих видань, то там знайдуться ще такі оповідання: “Як фотографувати цуценятко”, “Дарочка, або історія життя цуценяти”, “Собача казка” та багато інших. Знайдіть, не пошкодуєте!

Найсмішніші книги в світі. Стельмах Ярослав

Ніколи і нічого не читала смішнішого за твори українського письменника, драматурга Ярослава Стельмаха. Особливо мені сподобався “Найкращий намет”.

І зараз, у часи життєвих бур, я перечитую цю повість і регочу до сліз. Розповідь про те, як двоє шибайголов поїхало у літній табір і там зустріли ще кількох «харАктерних» героїв. Добре, що Грані-Т перевидало цю повість у серії «Романтика пригод. 6 клас» (Ще в тій книзі можна знайти «Одиницю з обманом» В.Нестайка та «Записки кота Лапченка, написані ним самим» І. Багмута)

Варто написати кілька слів про письменника, який написав такий чудові твори.

Він народився 30 листопада у 1949 році у Києві, у сім‘ї письменника Михайла Стельмаха. Закінчив Київський педагогічний інститут іноземних мов, потім – Вищі літературні курси у Москві, багато років викладав у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.

Першими творами письменника й драматурга були вірші. Трохи згодом він почав писати невеликі оповідання й п‘єси для постановок у театрі. Їх назбиралося у творчому доробку – 25 і 8 кіносценаріїв. Також Ярослав Стельмах був чудовим перекладачем і два десятки книг іноземних авторів ми маємо змогу читати українською саме завдяки його праці.

Ярослав Стельмах – автор багатьох творів для дітей. Це і п‘єси «Вікентій Прерозумний», «Привіт, синичко!», «Запитай колись у трав» і повісті: «Химера лісового озера, або Митькозавр із Юрківки», «Голодний, злий і дуже небезпечний, або Якось у чужому лісі» та багато-багато інших.

Фоліо видало «Митькозавра» (бачила на їхній сторінці). Це повість про літні канікули двох хлопців, яким неодмінно треба зібрати колекцію комах — таке завдання на літо. Вони поїхали у село до бабусі одного з друзів:

» Ми чесно дотримувались усіх обмежень, які наклали на нас батьки: не висовувались із вікна, бо може продути; не стояли в тамбурі — можна випасти; не виходили на зупинках — можна відстати; не виймали гроші з кишень — можуть украсти; не їли ковбаси чи, не дай, Боже, консервів — можна отруїтись. Якщо оголосити весь список заборон до кінця, то виникне запитання, що зрештою таки можна робити…

Спати ми поклалися на горішніх лавах.
— Лягай грошима до стіни, — шепнув мені Митько.
За інших обставин остання Митькова фраза прозвучала б навіть незрозуміло. Але тільки не зараз. Гроші в нас обох були в правих кишенях штанів. Мені довелося лягти долілиць.
Дорога, мандрівка, навіть зовсім недалека, викликає в нас відчуття якихось близьких, несподіваних і навіть таємничих подій.»

 

«Митькозавра із Юрківки» напевно читали усі-усі, вона теж є у ось цій книжці, яка стала бібліографічною рідкістю, хоч побачила світ 2000 року. 

Ще там є кілька оповідань, повість «Вікентій Прерозумний» про те, як сучасний школяр потрапив у часи Київської Русі і які йому там були непереливки.

Але заглавна повість — подобається усім дітям від 4 до 94 років. Розповідь починається з того, як мандрівник потрапив в Африку на повітряній кулі, потім на тій самій кулі лев Толябун потрапив у наш ліс і його врятувало зайченятко Люська.

«— Згадав своїх друзів, — відповів лев. — У мене їх дуже багато.
Сумують, майбуть, без мене. І Жирафеня, і Мавпочка, і опецьок той, Бегемотик,
смачненький такий …
— Хто смачненький? — насторожилася Люська.
— Хіба я сказав «смачненький»? Маленький! — поправився жовтий звір. — Усі маленькі звірята мене дуже люблять,
бо я їх найперший друг, товариш, брат і захисник.»
Завітайте до бібіліотеки, знайдіть щось із творів Ярослава Стельмаха — обіцяю, що сміятиметеся довго-довго!

Міо. Астрід Ліндгрен

Усім людям не вистачає пригод. Дехто для цього вирушає мандрувати світом, дехто любить дивитися телевізійні фільми про подорожі. Хтось мріє, а хтось втілює в життя.  Я  працюю і не можу часто подорожувати, тому для різноманітності життя читаю цікаві книги.

Серед них є такі, які подобаються читачам будь-якого віку – це найсправжнісінькі казкові пригоди. Казки шведської письменниці Астрід Ліндгрен мають захоплюючі сюжети і розповідають про дітей, які потрапляють у захоплюючі історії або зустрічаються з дивними, але обов‘язково добрими друзями. Всі ви, мабуть, бачили мультик про Малюка, який товаришував із Карлсоном.

Коли Астрід Еріксон була 15-річною дівчиною, вона поїхала з рідного дому працювати у невеличке містечко Віммерсбрю. Їй теж захотілося побачити світ. Та життя її було мало схоже на казку – молода жінка переїхала у місто Стокгольм і довго не могла знайти роботу. Вона ходила вулицями і сподівалася на диво, адже у кишені лежала лише одна крона, за яку можна купити один пиріжок.

І диво сталося. Вона отримала роботу у Королівському товаристві автомобілістів та безкоштовне житло. Також того дня вона зустріла своє велике кохання – його звали Стуре Ліндгрен. Незабаром вони одружилися й прожили довге щасливе життя. Хоч іноді пан Ліндгрен трохи любив побурчати на свою дружину. Астрід була тихою та доброю людиною, проте мала дивні звички. Вона любила разом з сином Ларсом та донькою Карін лазити по деревах або бігати наввипередки із собаками. То вона розмовляла зі старим конем, якого звали Калле, то вона розповідала дітям на ніч дивні історії.

Якось фру (так називають жінок у Швеції Ліндгрен послизнулася, впала й зламала ногу. Для непосидючої Астрід  це була страшна катастофа. Щоб якось згаяти час вона записала всі історії про Пеппі Довгупанчоху, про яку розповідала своїм дітям. Донька Карін була у захваті від рукопису. Вона переконала маму, що  його треба надіслати до одного із стокгольмських журналів.

Казку надрукували, це був початок успішної кар‘єри всесвітньовідомої казкарки Астрід Ліндгрен. Її книги перекладені багатьма мовами світу, її героїв знають і люблять мільйони людей у різних куточках нашої планети.

Сьогодні я хочу вас познайомити з казковою повістю, яка має назву “Міо, мій Міо”. Вона про пригоди. І, звичайно ж, ці пригоди неймовірні і казкові. Отже, вмощуйтеся зручненько і знайомтеся – це наш герой. Звуть його Буссе. Але насправді він не просто самотня дитина, а казковий принц. Він знайде свого батька, а потім уже у ролі принца Міо разом з другом Юм-Юмом вирушить у дорогу, щоб визволити Країну Далеку від злого лицаря Като. Про це ви дізнаєтеся із книги Астрід Ліндгрен “Міо, мій Міо”, якщо, звичайно, вирушите до бібліотеки й візьмете  її почитати.

У моєму житті була така книжка — там ще є повісті про Расмуса — хлопчика із сиротинця та про Братів Лев»яче Серце, які для мене були неймовірно сумними. Звісно, дітям потрібно співпереживати і відчуття катарсису… Вони класні, але я була сльозливим дівчиськом

Читайте самі і вирішуйте — варто читати чи ні.

А ще негадаю, що в одному з попередніх постів я розповіла про перекладача Астрід Ліндгрен українською мовою Ольгу СЕНЮК. Можна прочитати тут:

 http://childbooks.blox.ua/2010/01/Pro-Olgu-Senyuk.html