Диковиська Сендака

На Читанці знайшла чудову книжку, від якої просто в захваті.

Автор Моріс Сендак, він сам вигадав і намалював дивовижну історію про хлопчика «ТАМ ДЕ ВОДЯТЬСЯ ДИКОВИСЬКА»


Ось тут можна почитати, подивитися і порозглядати малюнки:

http://chytanka.com.ua/ebooks/files/WTWTA260310.pdf

По книзі зробили фільм:


Хто хоче більше дізнатися про автора — ось Вікі: http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%81_%D0%A1%D0%B5%D0%BD%D0%B4%D0%B0%D0%BA

Цього року він пішов у кращий світ.



Гагеруп. Золота Вежа

Після двох книг про Маркуса, я люблю Клауса Гагерупа. Це один із найвідоміших норвезьких письменників сучасності. Цікаво, що він походить із сім»ї акторів і довгий час працював у театрі. Як сталося, що він почав писати п»єси для вистав — вікі не каже. Але це сталося. Згодом Гагеруп працював ще й на державному радіо — писав сценарії радіовистав.

Перша книжка була, звісно, збірка віршів, а потім Гагеруп почав писати про дітей і підлітків для дітей і підлітків.

Сьогодні хочу розказати про нову його книжку «Золота Вежа», яка вийшла у «Гранях-Т», у серії «Книготерапія»,переклад Галини Кирпи.

Ось вона:

У Норвегії вона побачила світ у 2009 році, ще зовсім нова, тому у вікіпедійній статті нема про неї жодної згадки. А дарма, бо історія написання такої повісті, напевно цікава і нердинарна.


Сюжет такий. Є сім»я Федерів, вони колекціонери, що збирають усе підряд і мають крамничку, де розпродують набридлі речі. У них двоє дітей: донька і син. Внаслідок нещасного випадку, син втрачає здатність говорити, зовсім. А відтак — втрачає з»язок зі світом.

Його сестра (а розповідь йде про неї) дуже від цього страждає. Тобто — в сім»ї трапилося горе і всі його переживають по-свому, кожен у своїй шкаралупі. Все змінюється, коли Маріанна знайомиться з онуком їхнього постійного покупця пана Гарсена Вемунном. Хлопчик в очах дівчинки ( і читача!) постає дивним і казковим персонажем, таким він сприймається до кінця книги.

Про розв»язку не скажу нічого, бо буде нецікаво читати. А от про кульмінацію — напишу трошки. Вона настане тоді, коли батьки і Маріана, і її брат Генрик, і пан Гарсен, і Вемунн помандрують до Копенгагена, міста, яке має Золоту Вежу у парку Тіволі. Що там сталося — читайте самі!

Мені складно визначити жанр цієї повісті. Казка? Так ні, наче все написано дуже реалістично. На реалістичні прозу «Золота Вежа» не скидається, бо надто незвичним чином урятували Маріанна і Вемунн  крамничку. Це якийсь синтез романтичного сприйняття світу крізь призму стресу від трагедії в сім»ї.

Кінцівка (хоч і не зрозуміла з першого прочитання, але з другого) дає надію на те, що далі все нормалізується, життя триватиме далі, але  батьки і діти житимуть не в «скляному звіринці», а разом, розділяючи не лише розваги, а й труднощі.

Книгу прочитати варто багатьом дорослим, а  дітям — десь з десятирічного віку.

Погортати книгу можна тут: http://www.grani-t.com.ua/ukr/books/442/preview/

Щиро Ваша, М

Пан Белло,пес. П.Маар

Якось ви познайомилися з дивним створінням із синіми цятками на обличчі – Суботиком та німецьким німецьким письменником, який написав кілька книг про цього дивовижного персонажа – Пауля Маара.

Він не тільки письменник та сценарист, але й люблячий тато.

Якось Пауль Маар та його друг Ульріх Ліммер зі своїми сім‘ями вирішили відпочити. Вечорами вони гуртом сиділи біля каміна і розповідали одне одному історії. Ці оповідки якось переплелися в одну, а Маари й Ліммери щовечора вигадувати все нові й нові історії про Макса, його тата, чарівний сік та собаку Белло.

А хто такі Макс, тато та Белло? Це герої книги сучасного німецького письменника  Пауля Маара. Називається вона „Пан Белло і блакитне диво”. Ось почитайте два уривки:

Якби тоді до тата в аптеку не прийшла та ста­ренька бабуся, ми не зазнали б усіх отих наших клопотів.

Це можна зрозуміти так, ніби ми мали не лише наші клопоти, а ще й Едгарові. Але я, звісно, не це мав на увазі. Хоч Едгара з його безперервними ви­мірюваннями, графіками й таблицями нелегко бу­ває витримати. Самі подумайте, щоразу, коли ми з татом приїжджаємо до нього в гості на ферму, він міряє мій зріст. Результат вносить у графік — малює крапочку, а потім окремі крапки з‘єднує червоною лінією. Мовляв, так йому зручніше спостерігати як я росту. Не знаю, яка з цього користь. Те, що я щороку стаю трохи вищий, я бачу по своїх штанях. Минулорічні мені вже по кісточки.

Але загалом пан Едrар зовсім непоганий. Зреш­тою, він же найкращий татків друг.

І якби та дивна старенька бабуся не прийшла в аптеку, ми б ніколи не познайомилися з паном Белло. А оце вже справді було б дуже-дуже шкода. Отож врешті-решт таки добре, що вона принесла нам той блакитний сік.

Ні, мабуть, мені все-таки слід почати мою істо­рію ближче до початку.

По-справжньому все почалося, коли я сказав тату, що в подарунок на день народження хочу песика.

— Неможливо! — відповів він. — Пес в апте­ці — це негігієнічно. Ні, це неможливо.

Мій тато — аптекар. Нам належить аптека «У Зіркера» в провулку Лева. Я спробував його переконати:

— Але ж собаці непотрібно заходити в аптеку. Я триматиму його нагорі, в квартирі.

Тато тільки похитав головою.

— Максе, собаці потрібен простір. Пес нагорі, в квартирі — як ти це собі уявляєш?

— Чудово уявляю, — відказав я. Але тато лише хитав головою.

Тоді я розповів, що мрію про собаку, огрядній пані Ліссенков, яка вже двадцять років прибирає в нас, у помешканні і в аптеці. І поскаржився, що тато мені не дозволяє.

Вона сказала:

— Дозволь мені побалакати з твоїм батьком. Якщо мені вдасться його переконати, вважай це моїм прощальним подарунком. Наступного тиж­ня я виходжу на пенсію. Все, кінець прибиранню!

І вона справді поговорила з татом і сказала йому, що хлопець (тобто я) часто залишається вдома сам, тим часом батько, який самотужки виховує дити­ну (тобто тато), сидить унизу, в підсобці аптеки й змішує якісь смердючі рідини, які змінюють колір і димлять.

Тато заспокоїв її, сказав, щоб вона не хвилюва­лася з приводу його експериментів, мовляв, він лише винаходить добрива для свого друга Едгара. Тобто для його полів і городів.

Пані Ліссенков пояснила, що йдеться не про експерименти, а про хлопця Макса. Він росте без матері, почувається доволі самотнім, і єдине, що могло б тут допомогти, це хатня тварина, найліп­ше — песик.

Хоч я анітрішки не почувався самотнім, але не заперечував і навіть спробував зробити якомо­га самотніший вираз обличчя.

Пані Ліссенков зачепила тата за живе, це я відра­зу помітив. Коли згадують маму і натякають, що, можливо, тато не надто добрий батько, він геть за­непадає духом.

Вони з мамою розлучилися чотири роки тому.

П’ять років тому ми були у відпустці в Австралії. Там мама познайомилася з новозеландським мис­ливцем на крокодилів і кинула нас. Сказала, щоб ми з татом не сумували.

Але повертаюсь до песика: пані Ліссенков сказала саме те, що було потрібно, і тато дозволив мені завести собаку


Якось до Максового тата завітала дивна бабуся у кожусі. Вона віддала пляшку з чарівною блакитною рідиною, яку на замовлення виготовив ще його прадід-аптекар. Але Макс з татом не одразу довідалися, що рідина чарівна. Спочатку вони експериментували з нею, використовуючи замість добрива. Але зазнали невдачі. Хоч рідина й перетворила цитринове деревце на велике мандаринове, та на полях пана Едгара вона не дала жаданого ефекту.

Пан Едгар повів нас до стайні, де стояв його трактор, і зняв там зі стіни якийсь пристрій. Щось на кшталт бляшаної балії на двох коліщатках. Я її вже раз бачив, коли пан Едгар підливав з неї свій город. Пан Едгар напустив у балію рівно двадцять відер води. Коли тато хотів хлюпнути до балії тро­хи чудодійного добрива просто з пляшки, пан Едгар мало не дістав нервовий шок і заспокоївся тільки тоді, коли тато погодився відміряти певну кількість блакитної рідини мірною склянкою.

— Треба ж знати точне співвідношення суміші. Для майбутніх операцій з добривом, — пояснив пан Едгар.

Я спостерігав за тим, як, за детальними вказів­ками пана Едгара, блакитну рідину перемішують з водою. Раптом з курника почулися якісь верески і схвильоване кудкудакання.

— Знову цей собацюра! — скрикнув пан Ед­гар. — Максе, збігай швиденько до курника й по­глянь, чи зачинено двері!

— Що за собацюра? — поцікавився я

— А, такий собі приблуда. Вже два дні крутить­ся в мене на подвір’ї, ганяє моїх курей і кицьку. Не уявляю, звідки він узявся.

— Може, ліпше піду я? — спитав тато. — А що як пес кусається?

— Ні, ні, він мирний. Вчора я йому навіть дозволив переночувати в будинку, — ска­зав пан Едгар. — От тільки клятий гавкун ніяк не дасть спокою курям. Максе, піди швиденько по­дивися, що там сталося. Ти ж бачиш: я не можу відійти. — І він показав на мірну склянку.

Я вийшов зі стайні і попрямував у кінець подві­p,я’ до оточеної металевою сіткою загорожі для ку­рей. Перед сіткою гасав великий сіро-коричневий кудлатий пес, а потойбіч паркану в паніці метуши­лися кури.

— Гей, припини! — гукнув я.

Пес негайно перестав ганяти курей і, махаючи хвостом, підбіг до мене. У нього була така марми­за, ніби він усміхається, якщо так можна сказати про собаку. От ніби собака хотів мені пояснити:

«Це ж був тільки жарт, друже. Я ж курям нічого не зробив!»

Я погладив його. Здається, йому це сподобалося, і він схилив голову набік.

І раптом, в одну мить я зрозумів, що я хочу, щоб цей пес був мій!

— Ходи зі мною! Ходи! — поманив його я. Він одразу ж зрозумів, побіг уперед, знов повернувся до мене, знову відбіг. Він хотів, щоб я його зловив, погрався з ним. Я підняв із землі паличку, розмахнувся й кинув аж на другий кінець подвір’я. Він побіг за нею, схопив, приніс у зубах, поклав переді мною і подивився на мене знову очікуючи, коли я кину йому палицю…

Я зовсім забув, що тато з паном Едгаром змішують у стайні чарівне добриво, і продовжував бавитися з со­бакою, кидав паличку і забирав її в нього, бігав з ним наввипередки. Врешті паличка випадково впала у велику калюжу. Собака скочив за нею, а потім підійшов до мене і обтрусився, забризкавши мене з ніг до голови водою з болотом. У цю мить я остаточно зрозумів: я хочу цього собаку! Або він, або ніхто!

* * *

Тато придивився до мене уважніше.

— Що з тобою? На кого ти схожий! — жахнувс­я він. — Ти що, впав у калюжу?

— Це пес, — пояснив я. І оскільки ми вже зачепили цю тему, додав: — Тату, ти обіцяв мені на день народження собаку.

— Так, правда. І ти не знайшов жодного, який би тобі припав до душі, — відповів він.

— Уже знайшов, — сказав я. — Мені припав до душі отой собака.

— Але ж він належить панові Едгару, — запере­чив тато.

— Ні, ні, він до мене просто приблудився. Може­те забирати його собі на здоров’я, — сказав пан Едгар. — Ото мої кури втішаться!

— Ну добре. Обіцяв, то обіцяв, — зітхнув тато . — Отже, тепер у тебе є пес.

Пес був не від того, щоб поїхати з нами: тіль­ки-но я відчинив йому дверцята мікроавтобуса й гукнув: «Заходь! Заходь усередину!», він одразу ж заскочив туди.

На зворотній дорозі він ще раз обтрусився. При­чому досить грунтовно.

— Краса! — вигукнув тато. Хоча це не дуже па­сувало до ситуації, бо тепер наше авто всередині було таке самісіньке, як і моя футболка, — у чорні цяточки. А це, звісно, далеко не «краса».

Коли ми прийшли додому, тато поставив пляш­ку з рештками блакитної рідини в лабораторії на стіл і суворо поглянув на мене.

— Максе, слухай мене уважно! Ти більше ніко­ли не доторкнешся до цієї пляшки. Обіцяєш? Хто знає, що воно може накоїти.

— Так, обіцяю, — відповів я.

— Ну, гаразд. Тоді можемо зараз піти нагору і влаштувати твоєму собаці купіль, — запропону­вав тато.

Я зрадів. Він уже назвав його «моїм собакою». Ми напустили у ванну води кімнатної темпе­ратури, а тоді попросили пса заскочити в неї по-доброму. Однак цієї ласки він нам не зробив. Або не зрозумів, або не мав охоти. Тож ми взяли  його вдвох, підняли, запхали у воду і грунтовно вишурували. Йому це анітрішки не подобалося, і він намагався вистрибнути з ванни, але ми міцно його тримали.

— Твій собака повинен мати якесь ім’я, — ска­зав тато. — Як же ми його назвемо?

Я набрав у мильницю води, вилив її на мокре со­баче хутро, примовляючи:

— Нарікаю тебе іменем Белло! — Це ім’я мені просто так спало на гадку.

Белло знову струснувся. Вода навсібіч розбриз­калася з його хутра, тож тепер тато теж був мо­крий з голови до ніг. Я подумав, що він зараз поч­не сваритися. Але він лише голосно засміявся і сказав:

— Белло! Гарне ім’я!

І я відчув: тато теж полюбив цього собаку. Потім ми витерли Белло і погодували його рештками вчорашніх спагеті з м’ясним соусом.

— Завтра купимо йому справжнє собаче їдло і кошик, — пообіцяв тато. — А сьогодні вночі він може спати в твоїй кімнаті на килимку. Поклади йому стару ковдру, бо інакше весь килим буде в собачій шерсті.

— А ще купимо нашийник і повідок, — ска­зав я.

Тато кивнув.

— І книжку про собак. Ми ж обоє не маємо до­свіду виховання собак. Він, мабуть, зовсім невихований і мусить вивчити хоч кілька команд.

— «До мене!» він уже розуміє, — сказав я.

— Якщо це все, то знає не дуже багато, — сказав тато. — Дай-но я щось спробую!

Він суворо поглянув на Белло і наказав: «Сидіти!»

В ту ж мить Белло сів. Ми з татом здивовано пере­зирнулися.

— Цікаво, чи це пан Едгар його цього всього на­вчив? — висловив припущення тато.

Я й собі гукнув: «Місце!» Белло підбіг до мене, став передніми лапами мені на груди і почав облизувати моє обличчя.

Я засміявся і сказав:

— Белло, так не можна! «Місце»! Поглянь: ти маєш зробити так!

Я ще раз вигукнув «Місце!» і ліг на підлогу. Белло здивовано глипнув на мене, а тоді й собі ліг поряд.

— Ну, це він швидко збагнув, — зауважив тато. — Здається, він дуже мудрий пес. Але ми все одно придбаємо книжку про собак. Нам тре­ба навчитися їх дресирувати. Не буду ж я щоразу лягати біля нього на землю, коли йому треба буде виконати команду «Місце!».

Увесь вечір Белло не виходив з дитячої кімна­ти. Він все обнюхав, спробував розкуси­ти детальку від конструктора «Лєго», яку знайшов під шафою, і, звичайно ж, йому закортіло застриб­нути до мене на ліжко. Але я не дозволив, крик­нув: «Сидіти!» — і він чемно сів поряд із ліжком на килимок.

Так у сім»ї Зікерів з»явився пес. Але пригоди тільки починаються. Можу вам по-секрету сказати, що розумний пес Белло вип‘є трішки чарівної рідини. А що з ним станеться після цього – читайте у книзі, яку написав німецький письменник Пауль Маар. Казка називається „Пан Белло і блакитне диво”. Книга побачила світ у видавництві „Теза”.

Сподіваюся, що вам сподобається ця книга!

Малий Вовчик Іана Вайброу

чи знаєте ви, що не можна читати чужі листи? Ні? То послухайте мене, не можна читати листи, які адресовані не вам – так чинять лише дуже-дуже невиховані люди. Але завжди цікаво – що ж там може бути написано?

Саме тому дуже давно виник дуже своєрідний жанр – роман у листах. Зазвичай це писав один письменник, який від імені різних адресатів розповідав про ті чи інші події. Двісті чи триста років тому такі романи користувалися шаленою популярністю і цей жанр був дуже модним. Згодом мода минула, виникли нові жанри і лише зрідка хто напише повість чи роман, які складаються з листів.

Сьогодні я вам хочу розповісти про …казку, яка складається з листів! Написав її 15 років тому відомий англійський письменник Іан Вайброу. Називається вона “Капосна книжка маленького вовчика”.

На відміну від романів для дорослих, ця казка написана майже від одного імені – Маленького  Вовчика. Майже, бо починається вона листом його батька, який просить свого брата про послугу. Що це була за послуга і чому решта книги — це листи від Вовчика? Дізнаєтеся, коли прочитаєте!


Цю чудову книгу написав відомий англійський письменник Іан Вайброу.

Він народився у місті Джілліхені, у сім‘ї військового моряка Теда і домогосподарки Маргарет. У сім‘ї було четверо дітей, три дівчинки Енн, Джинні, Еллі та Іан, майбутній письменник.

Батько майже завжди був відсутній, а мама витрачала багато часу на те, щоб навчити дітей малювати, готувати їжу. Маргарет Вайброу дуже любила поезію і чимало віршів знала напам‘ять. Вечорами сім‘я збиралася коло радіоприймача і слухала радіо вистави, письменник з великою теплотою згадує ті далекі часи.

А ще він любить розповідати, що якось вони з мамою переїхали на інше місто. Мама турбувалася, що тато не зможе втрапити в їхній новий дім. Тому послала двох старших доньок зустріти чоловіка на вокзалі. Дівчата взяли з собою і малюка Іана – він дуже хотів побачити тата, бо майже його не пам‘ятав.

Приїхав поїзд і з нього вийшов високий міцний чоловік у мундирі. Сестри зраділи йому, а от Іан  злякався, бо у тата був дуже гучний голос.

Коли Іан був зовсім маленький, сім‘я переїхала до Гонконгу – батька перевели на нове місце служби. Роки дитинства біля моря письменник згадує з теплотою, бо можна було плавати й засмагати донесхочу, цілий день кататися на велосипедах разом з друзями або влаштовувати змагання – хто найдальше кине камінь у воду. А ще можна було підробляти – допомогати сестрі продавати квитки на шезлонги, морозиво або розносити прохолодні напої.

Заробітку вистачало на те, щоб сходити в кіно або купити собі нову книжку. Письменник обіцяє, що коли-небудь напише книгу про своє дитинство, сповнене пригод та несподіванок. Але поки що він пише казки.

Перша книга Іана Вайброу побачила світ  у 1989 році — одразу після народження його доньок Сюзанни і Люсі. На сьогодні він написав понад 100 казок, в тому числі – одинадцять книг про Малого Вовчика! Вони перекладені багатьма мовами світу і користуються неабиякою популярністю серед ваших ровесників.

Більше про письменника та його творчість ви можете прочитати на його сайті:

Ian Whybrow

Крім “Капосної книжки маленького вовчика” у книгарнях та бібліотеках можна знайти другий том пригод цього казкового персонажа: «Геройську книжку Малого Вовчика»

Вони побачили світ  у львівському видавництві “Добра читальня”. Будемо сподіватися, що незабаром з‘являться українські переклади й інших книг цього чудового автора.

Найкращі в світі тролі!

Знаю я одну дівчинку, яка любить писати казки. Але вона майже не має часу для улюбленого заняття – після уроків  змушена доглядати маленького братика. У неї майже не залишається часу для того, щоб погратися із друзями чи почитати цікаву книжку.

От тому я й хочу розповісти про надзвичайно цікаві твори однієї фінської письменниці. Вона придумала казкову країну, граючись із своїми молодшими братиками.

Історія почалася так. 9 серпня 1914 року у сім‘ї відомого фінського скульптора Віктора Янсена та його дружини – художниці Сігне  Гаммарстен-Янсен  народилася донька, яку назвали Туве Маріка Янсен.

Батьки у дівчинки були чудові. Татко у своїй майстерні дозволяв їй покопирсатися у глині. У маминій майстерні можна було малювати, а це дівчинка просто обожнювала.

Коли Туве виповнилося 6 років, у родині з‘явився братик Пер.

Погодьтеся, набридає вовтузитися із тими, хто погано  говорить і часто плаче. Але Туве було цікаво гратися із Пером. Вона вигадала казкове місце на нашій планеті, де був будиночок і гойдалка на дереві, гамак і річка, місточок і печера, море й темний-темний ліс. А ще там були небезпечні пригоди, які завжди добре закінчувалися. Туве та Пер гралися у таку країну і такі пригоди.

Коли Туве було 12, а Перові 6 на світ з‘явився ще один братик – Ларс.

Дівчинка на той час уже навчалася у художній школі – батьки помітили її хист до малювання. Якось Туве жартома намалювала на Ларса карикатуру — кумедного бегемотика і підписала “Троль”. 

Так народився головний герой дев‘яти чудових, захоплюючих книг про Долину, мумі-тролів та їхніх друзів.

Щоб розважити братів, Туве історії не тільки розповідала, а й малювала до них ілюстрації, а самі історії записувала.

Час познайомитися із їх головними героями:

Мумі-троль – найдобріший у світі троль.

Хропся носить на лівій ніжці золотий браслет.

Чмих – маленьке звірятко, яке страшенно любить коштовності і поскиглити. А ще йому важко бути щедрим.

Нюхмумрик гарно грає на губній гармошці і не любить нових речей.

А ще є Мумі-мама – найкраща у світі мама, яка знає, що потрібно її синочкові.

І Мумі-тато, який сам збудував у Долині чудову хатинку для своєї сім‘ї та друзів.

“Комета прилітає” — перша книга письменниці Туве Янсон про Мумі-Долину та її мешканців. Вона була надрукована понад 60 років тому.  А у 1966 році, коли друком вийшли усі 9 книг про мумі-тролів і їх було перекладено понад тридцятьма мовами, Туве Янсон отримала медаль Ганса-Кристіана Андерсена. Це найвища нагорода для дитячих письменників.

А всім дітям, хто має менших братиків чи сестричок раджу: грайтеся з ними, вчіть їх малювати, фантазувати і побачите, що доглядати менших – це так цікаво.

У наші біліотечці такі книги («Видавництво Старого Лева»), це 2005 рік, зараз вже є й інші видання.


Аліса Кіра Буличова

Нарешті настала весна. Гарно цвітуть дерева і повітря наповнюється надзвичайними ароматами. А щоб сади цвіли – потрібно садити дерева.

От кілька років тому в одному із парків міста Москви зібралися десятки людей різного віку. Вони посадили дерево для дівчинки, яка має народитися через шістдесят років – для Аліси Селезньової. Ви теж напевно чули про цю дівчинку з майбутнього.

Про неї написав повісті Кір Буличов. Це псевдонім – вигадане ім‘я вченого Ігоря Можейка, який жив собі у російському місті Москва. Нічим на перший погляд він не відрізнявся від сотень інших вчених – носив борідку, писав наукові та науково-популярні книги, багато подорожував – а який вчений не подорожує? Був у Арктиці, був у Південно-Східній Азії, про історію якої написав багато відомих наукових праць.

Біографія його теж звичайна. Народився 18 жовтня 1934 року у Москві. Вчився добре, вступив до Інституту іноземних мов, який закінчив у 1957 році. Аспірантура, захист докторської.

Але 1982 року його колеги та знайомі були дуже здивовані нагородою, яку отримав Ігор Можейко. Йому дали найвищу нагороду того часу – Державну премію. Але не за його наукові праці, а за сценарії до мультфільму “Таємниця третьої планети” та фільму “Через терни до зірок”. Всі думали, що їх написав відомий письменник Кір Буличов, а виявилося, що це – лише псевдонім відомого вченого Можейка. І найголовніше – перше оповідання Кіра Буличова було надруковане у 1965 році, а хто письменник — виявилося через 17 років!

Найпопулярніші твори Кіра Буличова – серія книг про Алісу, дівчинку з Землі. Напевно, що ви з нею вже знайомі з фільмів та мультфільмів. А я вам раджу ще й прочитати про Алісу – адже повістей про неї набагато більше, ніж ви думаєте. І всі вони захоплюючі. Адже там, у майбутньому, дуже цікаво живеться. Особливо якщо ти непосидюча та допитлива людина.  Така, як Аліса Селезньова, якій доводиться то рятувати планету від космічної чуми, то боротися проти космічних піратів, то подорожувати машиною часу…

Буличов К. «Подорож Аліси», К., «Школа», 2005.

Буличов К. «Підземний човен», К., «Школа», 2006.

Слухняним дітям читати заборонено!

Певно у всіх вас бувають такі дні, коли хочеться все робити навпаки. От кажуть: “Посидь тихенько”, а тобі саме зараз треба заспівати пісню! Або кажуть: “Привітайся!”, а ти уже вітався учора – навіщо це робити ще раз? От для таких дітей (і дорослих) свого часу й написав книгу “Шкідливі поради” Григорій Остер.

На книзі є такий дивний напис: «Книга для вредних дітей та їхніх батьків. Слухняним дітям читати заборонено!!!»


«Чому це?» – здивуєтеся ви і розгорнете книгу. А там – таке пояснення:

“Нещодавно вчені з‘ясували, що на світі є неслухняні діти, які усе роблять навпаки.

Коли їм, скажімо, радять умиватися щоранку, вони беруть і не вмиваються. Їм кажуть: “Вітайтеся, здоровкайтеся, кажіть одне одному “Добридень”, — й вони одразу ж починають не вітатися. Вчені вирішили, що таким дітям слід давати не корисні, а шкідливі поради. Вони робитимуть усе навпаки – то якраз і виходитиме так, як слід. ЦЕ КНИГА ДЛЯ НЕСЛУХНЯНИХ ДІТЕЙ!”

Чудовий переклад з російської зробив український поет Олександр Ірванець, а надрукувало цю книгу київське видавництво «Школа» у 2002 році.

Не сумуй, коли до школи

Раптом викликали тата

Й навіть маму. Не соромся,

Всю родину приведи:

Дядька, дядину і тітку,

Діда, бабцю й прабабусю,

І троюрідного брата,

Пса, кота і хом‘ячка.


Усі ви, напевно ж бачили мультфільми про  мавпочку, удава, слоненятка й папугу, які робили зарядку або вимірювали довжину цього удава? Або про котенятко на ймення Гав та його друга песика? Звичайно ж бачили. Так, і про них написав Григорій Остер!

Народився він в Одесі у сім‘ї портового механіка. Закінчив школу, три роки служив матросом у Північному флоті. Тридцять років тому вступив до Літературного інституту й переїхав до Москви. Перша книга письменника побачила світ у 1975 році. Григорій Остер – автор відомих творів для дітей – «Попався, котрий кусався!», «Привіт для мавпочки», «38 папужок», «Зарядка для хвоста», «Хто сказав «Гав»?» та багатьох-багатьох інших.

А в цій книзі є бонус.

«Книга про смачну і здорову їжу людожера»

Батькам автор рекомендує читати її своїм дітям лише зранку і лише замість нотацій, бо книга «просто жахливий твір»!


Пауль Маар

Іноді починаєш мріяти про веселого друга, який буде гратися із тобою, розважатиме тебе, коли тобі раптом стане сумно і вигадуватиме різні ігри й витівки. А особливо сумно тоді, коли ти малий, а надворі негода, або й сонячний день, а ти хворий, або тобі ніяк не щастить зустріти справжнього друга…

Скажу вам по секрету, що іноді про такого друга мріють усі, не тільки малі, а й дорослі. Саме тому, гадаю, варто вас познайомити сьогодні із паном Пляшкером.

У нього є начальник, з яким вони працюють в одному кабінеті щодня, з понеділка до п‘ятниці.

У нього є пані Моркван, власниця будинку, яка завжди чимось незадоволена і тому часто сварить пана Пляшкера.

Також у нього є друг – пан Вівторакус, який у гості ніколи не ходить один, бо має багато домашніх тварин: мишей, папугу, рибок і навіть раків.

Але все одно, пан Пляшкер дуже самотній.

І якось  “…у неділю не було діла і яскраво світило сонце, а понеділок був по неділі. У вівторок завітав Вівторакус і приніс із собою раків, а середа випала на середину тижня. У четвер була гроза і чотири рази гримнув грім. А у п‘ятницю пан Пляшкер мав вихідний і знайшов п‘ятака.” А потім настала субота і пан Пляшкер у юрбі знайшов собі друга.

Так, я пишу саме про Суботика!

Написав казку про нього та пана Пляшкера відомий німецький письменник та ілюстратор дитячих книг Пауль Маар. Насправді книг про Суботика кілька, у Німеччині навіть зняли дуже цікавий фільм Українською мовою видавництво “Теза” переклало і видало дві книги: “Що не день – то субота” і “Машина для здійснення бажань, або Суботик повертається в суботу”.

Якщо вам сумно і самотньо – раджу обов‘язково прочитати!

«Пригоди жовтої валізки» Прокоф»єва О.

Скажіть мені, будь ласка, чи боїтеся ви лікарів? Тільки чесно! Знаю, що боїтеся трохи, бо іноді вони виписують гіркі мікстури чи взагалі роблять болючі уколи.

А от є одна книга про лікаря, який замість ліків пропонує хворим цукерки, солодкі мікстури і смачні шипучі пігулки. Усі його звуть Дитячий Лікар і лікує він дуже незвичайні хвороби.

Книга називається “Пригоди жовтої валізки”. Написала її відома російська письменниця Софія Прокоф‘єва.

Вона народилася вісімдесят років тому у Москві у сім‘ї художника та сходознавця.

Софійка згадувала, що перші казки вона почула від своєї няні, але вони були якісь дуже сумні й печальні казки.

Тому письменниця написала першу свою казку лише після народження сина. А до того часу, Софія Прокоф‘єва писала гарні вірші й закінчила Московський художній інститут. Ще письменниця багато працювала у співавторстві – разом із іншими письменниками вона створювала п‘єси для театру. Це і “Кіт у чоботях”, і “Василина Прекрасна”, і “Стріла Робін Гуда”, і “Андрій Стрілець та Мар‘я-Голубка” і багато-багато інших.

А сьогодні я вас хочу познайомити з книгою про Дитячого Лікаря та його валізку. Ось послухайте, яка дивовижна історія сталася з хлопчиком Вовою Івановим, після того, як він завітав до цього лікаря.

За сюжетом цієї книги знятий однойменний фільм. Свого часу він отримав кілька нагород на різних міжнародних фестивалях.

А Софія Прокоф‘єва написала багато книг для дітей. Найвідоміші з них: “Клаптик і хмаринка”, “Острів капітанів”, “Учень чарівника” та багато-багато інши.

Котолітература для дітей

 

«Пригоди Пелле Безхвостого» написав відомий швецький письменник Єста Кнутсон. Цікаво тому, що котик з казки мав прототипа — справжнього безхвостого котика.

У далекій Швеції жив собі він на хуторі у провінції Смоланд котик без хвостика. Якось, однієї чудової днини, на хуторі зупинилася на літо привітна сім‘я. Діти й дорослі годували котика безхвостика рибкою салакою та смачними вершками. Особливо його любив молодший син – Єста Ларш Август. Коли літо закінчилося, сім‘я повернула до міста, а котик лишився на хуторі.

Хлопчик виріс, але все життя пам‘ятав про того котика без хвостика, з яким провів чудове літо.  Єста  Кнутсон закінчив університет у місті Упсала і почав працювати на швецькому радіо, готуючи до ефіру передачі для дітей. Маленькі слухачі обожнювали дядечка Єсту, адже він міг усе – грати на скрипці й піаніно, співати й розповідати чудові казки!  Сімдесят років тому він розповів першу казку про безхвостого Пелле – найдобрішого, наймилішого та найдовірливішого кота в світі.

Коли місто Упсала святкувало своє сімсотріччя, то символами його стали Собор, Університет, Замок і котик без хвоста.

Одинадцять книг швецького письменника Єсти Кнутсона про Пелле Безхвостого перекладені багатьма мовами світу і діти у різних країнах читають їх із задоволенням.

Книга „Пригоди Пелле Безхвостого” вийшла друком у 2005 році у видавництві „Юніверс”

Українською перекладено 5 книг (перекладач — Галина Кирпа) — Пригоди Пелле Безхвостого, Нові Пригоди Пелле Безхвостого, Пелле Безхвостий в Америці, Пелле Безхвостий — Молодець!, Пелле Безхвостий і Випробовування.

Дуже пізнавальна і весела книга! Перший том нашої бібліотеки хтось десь читає, тож викладу зображення 2-5.

 

 

А «Казки портового міста» написала онука Олеся Гончара — Леся. Там п»ять казок і двоє головних героїв у різних повістях — кіт ФЛОРИНД і киця КЛЕОПАТРА.

 Ось що розповіла пані Леся: 

“Мабуть найяскравіші спогади у мене завжди пов‘язані з дорогою, бо я завжди любила мандрувати, їхати кудись і слава Богу, що батьки брали мене з собою, запаковували у машину і ми їхали по Україні, зупинялися десь коло соняшників, коло якихось шовковиць при дорозі… Звичайно відвідували якісь музеї, в Переяславі, на Полтавщину часто їздили, кудись за медом, чи вже я й не пам‘ятаю куди, але дуже мені подобалася сама ідея: збиратися вранці, сідати в машину і кудись влітку їхати і переживати усе, що по дорозі нам траплялося.

Оця любов до дороги вона, мабуть, прищеплена з дитинства, я взагалі вважаю, що усім дітям потрібна дорога і горизонт якийсь… і ця дорога починається з дитинства. Тому, мабуть, оці казки – “Казки портового міста”, вони у першу чергу про далекі дороги, про заморські країни, про вірних друзів, і як герої подорожують світами і відкривають для себе цей світ, цікавий і неповторний, з усіма народами, багатством культур, мистецтв і таким чином цей світ стає доступним, коли вони виростають пізніше – так мені здається. 

Книжка виникла так: ми довго з чоловіком працювали в Америці і зустрічали дуже цікавих персонажів, були у нас два коти пригодолюбних і от вони “трансформувалися” у ці дві книжки. От у трьох казках у нас герой – кіт Флоринд, а ще дві казки – про кицю Клеопатру…. “

Це лише кілька книг про пухнастих хвостовласників, далі буде!