ДОЗВОЛЬТЕ З ВАМИ ПОСУТІНКУВАТИ
— Заєць проситься посутінкувати.
— Нехай сутінкує, — сказав Їжачок і виніс на ґанок іще одне плетене крісло.
— Можна увійти? — запитав Заєць. Він стояв під ґанком, доки Ведмедик розмовляв із Їжачком.
— Заходь, — сказав Їжачок.
Заєць піднявся сходами й акуратно витер лапи об постілку.
— Витирай-витирай! — сказав Ведмедик. — Їжачок любить, щоб було чисто.
— Можна сісти? — запитав Заєць.
— Сідай, — сказав Ведмедик. І Їжачок із Ведмедиком теж сіли.
— А як ми будемо сутінкувати? — запитав Заєць.
Їжачок промовчав.
— Сиди в сутінку і мовчи, — сказав Ведмедик.
— А розмовляти можна? — запитав Заєць. Їжачок знову промовчав.
— Говори, — сказав Ведмедик.
— Я вперше сутінкую, — сказав Заєць, — тому не знаю правил. Ви не сердіться на мене, гаразд?
— Ми не сердимося, — сказав Їжачок.
— Я коли довідався, що ви сутінкуєте, я прибігав до твого, Їжачку, дому й дивився о-он із-під того куща. Бач, думаю собі, як красиво вони сутінкують! Ото б і мені так! І побіг додому, й дістав із горища старе крісло, сів і сиджу…
— І що? — запитав Ведмедик.
— А нічого. Темно стало, — сказав Заєць. — Ні, думаю собі, це не просто так, це не просто сиди й чекай. Щось тут є. Попрошуся, думаю собі, посутінкувати з Їжачком і Ведмедиком. Може, дозволять?
— Угу, — сказав Ведмедик.
— А ми вже сутінкуємо? — запитав Заєць. Їжачок дивився, як повільно опускаються сутінки, як заволікає низини туман, і майже не слухав Зайця.
— А можна, сутінкуючи, співати? — запитав Заєць. Їжачок промовчав.
— Співай, — сказав Ведмедик.
— А що?
Ніхто йому не відповів.
— А можна веселої? Нумо я веселої заспіваю, бо воно мерзлякувато якось?
— Співай, — сказав Ведмедик.
— Ля-ля! Ля-ля! — заволав Заєць. І Їжачкові стало зовсім сумно. Ведмедикові було ніяково перед Їжачком, що ось він привів Зайця, і Заєць меле сім мішків гречаної вовни, а тепер ще завиває пісню. Але Ведмедик не знав, як бути, і тому заволав разом із Зайцем.
— Ля-ля-лю-лю! — волав Ведмедик.
— Ля-ля! Ля-ля! — співав Заєць. А сутінки згущувалися, і Їжачкові аж боляче було все це чути.
— Краще помовчимо, — сказав Їжачок. — Послухайте, як тихо!
Заєць із Ведмедиком замовкли й прислухалися. Над галявиною, над лісом пропливала осіння тиша.
— А що, — пошепки запитав Заєць, — тепер робити?
— Цссс! — сказав Ведмедик.
— Це ми сутінкуємо? — прошептав Заєць. Ведмедик кивнув.
— До темряви — мовчати?..
Стало геть темно, і над верхівками ялинок зринула золота долька місяця.
Від цього Їжачкові з Ведмедиком раптом на мить стало тепліше. Вони глянули один на одного, і кожен відчув у темряві, як вони один одному посміхнулися.
ЯК ВІДТІНИТИ ТИШУ
— Я дуже люблю осінні похмурі дні, — сказав Їжачок. — Сонечко тьмяно світить, і так туманно-туманно…
— Спокійно, — сказав Ведмедик.
— Ага. Начебто все зупинилося й стоїть.
— Де? — запитав Ведмедик.
— Ні, взагалі. Стоїть і не рухається.
— Хто?
— Та як ти не розумієш? Ніхто.
— Ніхто стоїть і не рухається?
— Ага. Ніхто не рухається.
— А комарі? Он як літають! Пі-і!.. Пі-і!.. — І Ведмедик замахав лапами, показуючи, як летить комар.
— Комарі тільки ще дужче, — тут Їжачок зупинився, щоб підшукати слово, — в і д т і н я ю т ь непорушність, — нарешті сказав він.
Ведмедик сів:
— Як це?
Вони лежали на травичці біля обриву над рікою й грілися на тьмяному осінньому сонечку. За рікою, палахкочучи осиками, темнів ліс.
— Та ось поглянь! — Їжачок устав і побіг. — Бачиш?
— Що?
— Який непорушний ліс?
— Ні, — сказав Ведмедик. — Я бачу, як ти біжиш.
— Ти не на мене дивися, на ліс! — І Їжачок побіг знову. – То як?
— Отже, мені на тебе не дивитися?
— Не дивися.
— Гаразд, — сказав Ведмедик і відвернувся.
— Та навіщо ти взагалі відвернувся?
— Ти ж сам сказав, щоб я на тебе не дивився.
— Ні, ти дивися, тільки на мене й на ліс о д н о ч а с н о, зрозумів? Я побіжу, а він буде стояти. Я в і д т і н ю його непорушність.
— Гаразд, — сказав Ведмедик. — Спробуємо. — І вп’явся очима в Їжачка. — Біжи!
Їжачок побіг.
— Швидше! — сказав Ведмедик. Їжачок побіг швидше.
— Стій! — крикнув Ведмедик. — Почнімо спочатку.
— Чому?
— Та я ніяк не можу подивитися на тебе й на ліс одночасно: ти так смішно біжиш, Їжачку!
— А ти дивися на мене й на ліс, розумієш? Я — біжу, ліс — стоїть. Я відтіняю його непорушність.
— А ти не можеш бігти більшими стрибками?
— Навіщо?
— Спробуй.
— Хіба я кенґуру?
— Та ні, але ти — ніжками, ніжками, і я не можу відірватися.
— Це не важливо, як я біжу, зрозумів? Важливо те, що я біжу, а він — стоїть.
— Гаразд, — сказало Ведмедик. — Біжи!
Їжачок побіг знову.
— То як?
— Такими маленькими крочками не відтіниш, – сказав Ведмедик. — Тут треба стрибати ось так!
І він стрибнув, як справжній кенґуру.
— Стій! — крикнув Їжачок. — Слухай!
Ведмедик завмер.
— Чуєш, як тихо?
— Чую.
— А якщо я крикну, тоді я криком в і д т і н ю тишу.
— А-а-а!.. — закричав Ведмедик.
— Тепер зрозумів?
— Ага! Треба кричати й перекидатися! А-а-а! — знову заволав Ведмедик і перекинувся через голову.
— Ні! — крикнув Їжачок. — Треба бігти й підстрибувати. Ось! — І застрибав по галявині.
— Ні! — крикнуло Ведмедик. — Треба бігти, падати, підхоплюватися й летіти.
— Як це? — Їжачок зупинився.
— А ось так! — І Ведмедик плигонув із обриву.
— І я! — крикнув Їжачок і покотився з обриву слідом за Ведмедиком.
— Ля-ля-ля! — заволав Ведмедик, видряпуючись назад.
— Ге-ге-ге! — по-пташиному заверещав Їжачок.
— Ой-йой-йой! – на все горло закричав Ведмедик і стрибонув із обриву знову.
Так аж до вечора вони бігали, стрибали, плигали з обриву й репетували на все горло, відтіняючи непорушність і тишу осіннього лісу.
У РІДНОМУ ЛІСІ
Заєць уранці як вийшов із дому, так і загубився в неосяжній красі осіннього лісу.
«Давно вже час снігові випасти, — думав Заєць. — А ліс стоїть теплий і живий».
Зустрілася Зайцеві Лісова Миша.
— Гуляєш? — сказав Заєць.
— Дихаю, — сказала Мишка. — Надихатися не можу.
— Може, зима про нас забула? — запитав Заєць. — До всіх прийшла, а в ліс і не заглянула.
— Напевно, — сказала Мишка й поворухнула вусиками.
— Я ось що думаю, — сказав Заєць. — Якщо її досі нема, то вже й не загляне.
— Та ні! — сказала Мишка. — Так не буває! Не було ще такого, щоб зима оминула нас.
— А якщо не прийде?
— Навіщо говорити про це, Зайцю? Бігай, дихай, стрибай, доки лапи стрибають, і ні про що не думай.
— Я так не вмію, — сказав Заєць. — Я все мушу знати наперед.
— Багато будеш знати – скоро постарієш.
— Зайці не старіють, — сказав Заєць. — Зайці вмирають молодими.
— А це ще чому?
— Ми біжимо, розумієш? А рух — це життя.
— Хі-хі! — сказала Мишка. — Ще яким стареньким будеш.
Вони разом ішли по стежці й не могли намилуватися своїм лісом.
Він був аж прозорий, м’який, рідний. І тому, що в ньому було так добре, на душі в Зайця й Мишки стало сумно.
— Ти не сумуй, — сказав Заєць.
— Я не сумую.
— Сумуєш, я бачу.
— Та зовсім не сумую, просто сумно.
— Це минеться, — сказав Заєць. — Насипле снігу, треба буде плутати сліди. З ранку до вечора бігай і заплутуй.
— А навіщо?
— Дурна ти. З’їдять.
— А ти бігай задом наперед, — сказала Мишка. — Ось так! — І побігла по доріжці спиною вперед, мордочкою до Зайця.
— Чудово! — крикнув Заєць. І помчав слідом.
— Бачиш? — сказала Мишка. — Тепер ніхто не зрозуміє, хто ти.
— А я… А я… Я знаєш тебе чому навчу? Я тебе навчу їсти кору, хочеш?
— Я кору не їм, — сказала Мишка.
— Тоді… Тоді… Тоді я тебе навчу бігати!
— Не треба, — сказала Мишка.
— Чим же мені тобі відплатити?
— А нічим, — сказала Лісова Миша. — Було б добре, якби тобі допомогла моя порада.
— Спасибі тобі! — сказав Заєць. І побіг від Мишки задом наперед, посміхаючись і ворушачи вусами.
«Чудово! — думав Заєць. — Тепер мене ніхто не піймає. Треба лише гарненько натренуватися, доки не випав сніг».
Він біг задом наперед через свій улюблений ліс, спускався в яри, піднімався на пагорби. «Виходить!» – волав про себе Заєць і мало не плакав від радості, що тепер уже ніхто й ніколи не відшукає його в рідному лісі.