Месяц: Апрель 2010

ВОРОН

 

Потрусив дрібний сніжок, тоді перестав, лише вітер слабко розгойдував верхівки дерев.

Трава, неопале листя, гілки — усе поблякло, посвітліло від холоду.

Але ліс стояв іще великий, красивий, ось лише порожній і сумний.

Ворон сидів на суку й думав свою стародавню думу. «Знову зима, — думав Ворон. — Знову снігом усе замете, захурделить; ялинки вкриються памороззю; гілки беріз стануть тендітними від морозу. Спалахне сонце, але ненадовго, неяскраво, і в ранніх зимових сутінках будемо літати тільки ми, ворони. Літати й каркати».

Насунулися сутінки.

«Політаю», — подумав Ворон. І несподівано легко зісковзнув із насидженого місця.

Він летів майже не рухаючи крильми, ледь помітним рухом плеча вибираючи дорогу між дерев.

«Нікого, — зітхав Ворон. — Куди вони всі поховалися?»

І справді, ліс був порожній і вогкий.

— Сер-р-р! — уголос сказав Ворон. Він опустився на старий пень посеред галявини й повільно повернув голову із синіми очима.

— Ворона, — сказав Їжачкові Ведмедик.

— Де?

— Он на пні.

Вони сиділи під великою ялинкою й дивилися, як ліс заливають сірі сутінки.

— Ходімо з нею побесідуємо, — сказав Їжачок.

— А що ти їй скажеш?

— А нічого. Покличу чай пити. Скажу: «Скоро стемніє. Ходімо, Вороно, чай пити».

— Ходімо, — сказав Ведмедик. Вони вилізли з-під ялинки й підійшли до Ворона.

— Скоро стемніє, — сказав Їжачок. — Вороно, ходімо чай пити.

— Я Вор-р-рон, — повільно, хрипко сказав Ворон. — Я чаю не п’ю.

— А в нас — малинове варення, — сказало Ведмедик.

— І грибочки!

Ворон дивився на Їжачка й Ведмедика древніми, кам’яними очами й думав: «Ох-ох-ох!..»

— Я чаю не п’ю, — сказав він.

— Медом почастую, — сказав Ведмедик.

— А в нас і брусниця, і журавлинка, — сказав Їжачок. Ворон нічого не сказав.

Він тяжко змахнув крилами й поплив над галявиною. У густих сутінках із розпростертими крилами він здавався таким величезним, що Їжачок та Ведмедик навіть присіли.

— Оце птаха! — сказав Ведмедик. — Буде вона з тобою чай пити!

— Це він, Ворон, — сказав Їжачок.

— Однаково птаха. «Покличемо, покличемо!» — передражнив він Їжачка. — Покликали.

— То й що? — сказав Їжачок. — Він звикне. Уявляєш, усе сам та й сам. А наступного разу — обов’язково погодиться…

Уже майже в темряві Ворон летів над полем, бачив якісь далекі вогники і майже ні про що не думав, лише широко й дужо піднімав і опускав крила.

 

 

ЯКЩО МЕНЕ ВЗАГАЛІ НЕМАЄ

 

Ще зовсім трішки — і загоряться зірки, і зрине місяць і попливе, погойдуючись, над тихими осінніми полями. Потім місяць загляне в ліс, постоїть трохи, зачепившись за верхівку найвищої ялинки, і тут його побачать Їжачок із Ведмедиком.

— Поглянь, — скаже Їжачок.

— Угу, — скаже Ведмедик. А місяць підніметься ще вище й заллє своїм холодним, тьмяним світлом усю землю.

Так було щовечора цієї ясної холодної осені. І щовечора Їжачок із Ведмедиком збиралися чи в Їжачка, чи у Ведмедика й про що-небудь розмовляли. Ось і сьогодні Їжачок сказав Ведмедикові:

— Як усе-таки добре, що ми один в одного є!

Ведмедик кивнув.

— Ти лише уяви собі: мене нема, ти сидиш сам і поговорити ні з ким.

— А ти де?

— А мене немає.

— Так не буває, — сказав Ведмедик.

— Я теж так гадаю, — сказав Їжачок. — Але раптом ось — мене взагалі немає. Ти сам. І що ти будеш робити?

— Піду до тебе.

— Куди?

— Як — куди? Додому. Прийду і скажу: «Чого ж ти не прийшов, Їжачку?» А ти скажеш…

— Ото дурний! Що ж я скажу, якщо мене немає?

— Якщо немає вдома, отже, ти пішов до мене. Прибіжу додому. А-а, ти тут! І почну…

— Що?

— Лаяти!

— За що?

— Як за що? За те, що не вчинив, як домовилися.

— А як домовилися?

— Звідки я знаю? Але ти повинен бути або в мене, або у себе вдома.

— Але мене ж узагалі немає. Розумієш?

— Та ось же ти сидиш!

— Це я зараз сиджу, а якщо мене не буде взагалі, де я буду?

— Або в мене, або в себе.

— Це якщо я є.

— Звісно, — сказало Ведмедик.

— А якщо мене взагалі немає?

— Тоді ти сидиш на ріці й дивишся на місяць.

— І на ріці немає.

— Тоді ти пішов куди-небудь і ще не повернувся. Я побіжу, обнишпорю весь ліс і тебе знайду!

— Ти все вже обнишпорив, — сказав Їжачок. — І не знайшов.

— Побіжу в сусідній ліс!

— І там немає.

— Переверну все догори дриґом, і ти знайдешся!

— Немає мене. Ніде немає.

— Тоді, тоді… Тоді я вибіжу в поле, — сказав Ведмедик. — І закричу: «Ї-і-іжа-а-ачку-у-у-у!», і ти почуєш і закричиш: «Ведмедику-у-у!..» Ось.

— Ні, — сказав Їжачок. — Мене ані крапельки немає. Розумієш?

— Чого ти до мене причепився? — розсердився Ведмедик. — Якщо тебе немає, то й мене немає. Зрозумів?

— Ні, ти — є; а ось мене — немає.

Ведмедик замовк і насупився.

— То що, Ведмедику!..

Ведмедик не відповів.

Він дивився, як місяць, піднявшись високо над лісом, ллє на них із Їжачком своє холодне світло.

 

 

ТЕПЛОГО ТИХОГО РАНКУ ПОСЕРЕД ЗИМИ

 

«Буває ж таке — палиш у печі, дивишся на вогонь і думаєш: он вона яка велика зима!

І раптом прокидаєшся вночі від незрозумілого шуму. Вітер, думаєш, розгулялася хуртовина, але ні, звук не такий, а далекий якийсь, дуже знайомий звук. Що ж це?

І засинаєш знову. А зранку вибігаєш на ґанок — ліс у тумані й ні острівця снігу не видно ніде. Куди ж вона поділася, зима?

Тоді збігаєш із ґанку й бачиш… калюжу.

Справжню калюжу посеред зими. І від усіх дерев іде пара. Що ж це? А це вночі пройшов дощ. Великий, сильний дощ. І змив сніг. І прогнав мороз. І в лісі стало тепло, як буває лише ранньої восени».

Ось як думав Ведмедик тихого теплого ранку посеред зими.

«Що ж тепер робити? — думав «Ведмедик. — Палити в печі чи ні? Колоти на розпал скіпок чи не треба? І взагалі, як це так — знову літо?»

І Ведмедик побіг до Їжачка порадитися. Їжачок ходив навколо свого дому в глибокій задумі.

— Не розумію, — бурмотів Їжачок, — як це так — злива посеред зими?

І тут прибіг Ведмедик.

— То що? — іще зоддаля крикнув він.

— Як що? У печі напалив? — запитав Їжачок.

— Ні, — сказав Ведмедик.

— Скіпок наколов?

— Ні-і, — сказав Ведмедик.

— А що ж ти робив?

— Думав, — сказав Ведмедик.

— Я теж.

І вони почали ходити навколо Їжачкового дому й думати разом.

— Як ти гадаєш, — сказав Їжачок. — Якщо пройшов дощ і тепер туман, може ще бути мороз?

— Не думаю, — сказало Ведмедик.

— Отже, якщо морозу бути не може, отже, може бути тільки тепло.

— Виходить, що так, — сказав Ведмедик.

— А щоб було тепло — мусить з’явитися сонце.

— Мусить, — сказав Ведмедик.

— А коли сонечко, добре бути на ріці.

— Я б ніколи в житті не здогадався, — сказав Ведмедик.

— Тоді й поснідаємо біля ріки, — запропонував Їжачок.

— Угу, — сказав Ведмедик.

І вони склали в кошик гриби, мед, чайник, горнятка й пішли до ріки.

— Куди ви це йдете? — запитала Білка.

— До ріки, — сказав Їжачок. — Снідати.

— А можна й мені з вами?

— Гайда!

І Білка захопила горішків та горня й поспішила слідом.

— Ідемо, — сказав Ведмедик.

Вибіг із трави Хом’ячок.

— А я вже заснув, — сказав він. — А тут — вода! Куди це ви?

— Снідати, до ріки, — сказав Заєць. — Ходімо з нами!

— У мене їжа з собою, — сказав Хом’ячок і постукав лапою по роздутому мішку за щокою, — лише горняти немає, — і пішов слідом.

Пришли до ріки, розпалили вогнище, сіли снідати. Виглянуло сонце.

Сонце освітило ріку, і той берег, і друзів, що снідали. Туман розтанув.

— Якби не дощ, — мружачись, сказав Хом’ячок, — так би й не побачилися до весни.

— Якби не дощ, — сказала Білка, — так би й не попрощалися.

— Якби не Їжачок, — сказав Ведмедик, — ніхто б не здогадався в таку теплінь поснідати на ріці.

А Їжачок, прикривши очі, пив чай, слухав тишу, птаху, яка раптом тонко й чисто заспівала за рікою, і думав, що якби не всі вони, навіщо б знадобилося тепло цьому зимовому лісові? 

НЕ ДИВИСЯ НА МЕНЕ ТАК, ЇЖАЧКУ

 

— Я обов’язково, ти чуєш? Я обов’язково, — сказав Ведмедик. Їжачок кивнув.

— Я обов’язково прийду до тебе, що б не трапилося. Я буду біля тебе завжди.

Їжачок дивився на Ведмедик тихими очами й мовчав.

— Чого ти мовчиш?

— Я вірю, — сказав Їжачок.

Їжачок провалився у вовчу яму й просидів там тиждень. Його випадково знайшла Білка: вона пробігала мимо й почула слабкий Їжачків голос.

Ведмедик тиждень шукав Їжачка по лісу, збився з ніг, і коли до нього прибігла Білка, дістав Їжачка з ями й приніс додому.

Їжачок лежав, аж до носа вкритий ковдрою, і дивився на Ведмедика тихими очами.

— Не дивися на мене так, — сказав Ведмедик. — Не можу, коли на мене так дивляться.

Їжачок заплющив очі.

— Маєш тобі, тепер ти начебто вмер.

Їжачок розплющив очі.

— Посміхнися, — сказав Ведмедик.

Їжачок спробував, але не те щоб зумів.

— Зараз я тебе буду напувати бульйоном, — сказав Ведмедик. — Білка принесла свіжих грибків, я зварив бульйон.

Він налив бульйон у чашку й підняв Їжачкові голову.

— Ні, не так, — сказав Ведмедик. — Ти сідай.

— Не можу, — сказав Їжачок.

— Я тебе подушкою підіпру. Ось так.

— Мені важко, — сказав Їжачок.

— Терпи.

Ведмедик притулив Їжачка спиною до стіни й підклав подушку.

— Мені холодно, — сказав Їжачок.

— Зара-зара. — Ведмедик знайшов на горищі кожух і обгорнув ним Їжачка. — Як ти не замерз? Ночі ж які холодні! — приговорював Ведмедик.

— Я стрибав, — сказав Їжачок.

— Сім днів?

— Я вночі стрибав.

— Що ж ти їв?

— Нічого, — сказав Їжачок. — Ти мені даси бульйону?

— Ага, так! Пий, — сказав Ведмедик.

Їжачок зробив кілька ковтків і заплющив очі.

— Пий-пий!

— Утомився, — сказав Їжачок.

— Ні, пий! — І Ведмедик узявся напувати Їжачка з ложечки.

— Не можу більше.

— За мене!

Їжачок сьорбнув.

— За Білочку!

Їжачок випив.

— За Зайця! Він знаєш як допомагав!

— Зачекай, — сказав Їжачок. — Відпочину.

— Випий за Зайця, він старався.

Їжачок ковтнув.

— За Хом’ячка!

— А Хом’ячок що зробив?

— Нічого. Щодня прибігав і запитував.

— Нехай почекає. Сил нема, — сказав Їжачок.

— Іноді й зранку прибігав, — сказало Ведмедик. — З’їси ложечку.

Їжачок проковтнув.

— Тепер — за Пугача!

— А Пугач тут до чого?

— Як це до чого? Ні, за Пугача ти вип’єш три ложки.

— Та чому?

— Я ж на ньому три ночі літав. Тебе шукали.

— На Пугачі?

— Так!

— Брешеш, — сказав Їжачок.

— Щоб мені з місця не зійти!

— А як ти на нього видерся?

— Він знаєш який міцний? Сів на шию й полетів. Ти б бачив, як Заєць нас злякався.

— Як?

— Ось випий — скажу.

Їжачок випив поспіль три ложки й знову заплющив очі.

— Як? — запитав він.

— Що?

— Як Заєць вас злякався?

— А! Заєць? Уявляєш? Я лечу. А тут — він. Ану ще ложечку. Чуєш, як пахне? Ух!

Їжачок випив.

— Ось так. Сидить, вухами вертить. А тут ми.

— Із Пугачем?

— Ага. Він я-ак підскочить, я-ак побіжить! Пугач мало на дерево не налетів. Іще за Пугача.

— Ні. Уже геть не можу, — сказав Їжачок. — Краще я ляжу.

Ведмедик уклав Їжачка й укрив кожухом.

— То як, — запитав Ведмедик, — тепло?

— Угу, — сказав Їжачок. — А про Пугача придумав? Кажи.

— Та що ти? Ось видужаєш, разом політаємо.

— Політаємо, — ледь чутно промурмотав Їжачок, засинаючи.

 

 

ЯК ЇЖАЧОК ІЗ ВЕДМЕДИКОМ ПРИСНИЛИСЯ ЗАЙЦЕВІ

 

По першому снігу Заєць прибіг до Ведмедика.

— Ведмедику, ти найкращий з усіх, кого я знаю, — сказав Заєць.

— А Їжачок?

— Їжачок теж хороший, але ти — найкращий!

— Та що з тобою, Зайцю? Ти сядь, заспокойся. Чого ти стрибаєш?

— Я сьогодні прокинувся й зрозумів, — сказав Заєць, — що кращого від тебе немає на світі.

Увійшов Їжачок.

— Привіт, Ведмедику! — сказав він. — Привіт, Зайцю! Ви чого сидите в будинку — на вулиці сніг!

— Я зібрався йти до тебе, — сказав Ведмедик. — А тут прибіг він і каже, що я найкращий від усіх.

— Це правда, — сказав Їжачок. — А ти хіба не знав?

— Справді, він найкращий? — сказав Заєць.

— Іще б пак! — Їжачок посміхнувся Ведмедикові й сів за стіл. — Нумо чай пити!

Сіли пити чай.

— Ось послухайте, що мені сьогодні приснилося, — сказав Заєць. — Начебто я залишився сам-саміський у лісі. Начебто нікого-нікого немає — ні птахів, ні білок, ні зайців, — нікого. «Що ж я тепер буду робити?» — подумав я уві сні. Й пішов по лісу. А ліс — весь у снігу, і — нікого-нікого. Я туди, я сюди, три рази весь ліс оббігав, і ні душі, уявляєте?

— Страшно, — сказав Їжачок.

— Ага, — сказав Ведмедик.

— І навіть слідів нема, — сказав Заєць. — А на небі — вата.

— Як — вата? — запитав Їжачок.

— А так — ватяне, товсте небо. І глухо. Наче під ковдрою.

— Звідки ти знаєш, що глухо? — запитав Ведмедик.

— А я кричав. Крикну й прислухаюся… Глухо.

— Ого! — сказав Їжачок.

— І тут… І тут…

— Що?

— І тут… Уявляєте? Із-під старого пня, що на узліссі…

— За пагорбом?

— Ні, біля ріки. З-під старого пня, що на узліссі біля ріки, виліз…

— Ну ж бо! — сказав Ведмедик.

— Ти, — сказав Заєць. — Ведмедик!

— Що ж я там робив, під пнем?

— Ти краще запитай, що ти зробив, коли виліз?

— А що я зробив?

— Ти виліз і так тихенько сказав «Не горюй, Зайцю, всі ми — самі». Підійшов до мене, обійняв і буцнувся чолом об моє чоло… І так мені зробилося добре, що я — заплакав.

— А я? — запитав Ведмедик.

— І ти, — сказав Заєць. — Стоїмо й плачемо.

— А я? — запитав Їжачок.

— А тебе не було, — сказав Заєць. — Більше нікого не було. Уявляєш? — Заєць обернувся до Ведмедика. — Порожній ліс, ватяне небо, нема ні-ко-го, а ми стоїмо й плачемо.

— Так не буває, — сказав Їжачок. — Я обов’язково повинен був з’явитися.

— Та це ж у сні, — сказав Ведмедик.

— Однаково. Просто ви плакали й не помітили, як я вийшов із-за куща. Вийшов, стою, бачу — ви плачете; що ж, думаю, плачуть, отже, є причина, і не став заважати.

— Не було тебе, — сказав Заєць.

— Ні, був.

— Не було!

— А я кажу — був! — сказав Їжачок. — Просто я не хотів заважати вам плакати.

— Звичайно, був, — сказав Ведмедик. — Я його бачив краєм ока.

— А чого ж мені не сказав? — сказав Заєць.

— Та бачив, що ти геть носа повісив. Спершу, думаю, заспокою, а тоді вже й скажу. І взагалі – що казати? Їжачок, він же завжди зі мною.

— А по-моєму, ми все-таки самі були, — сказав Заєць.

— Тобі здалося, — сказав Їжачок.

— Привиділося, — сказало Ведмедик.

— А якщо так, то що у мене було?

— А в тебе що-небудь було?

— Ага.

— Мішечок, — сказав Їжачок.

— Із морквиною, — сказав Ведмедик.

— Правильно! — відповів Заєць. — Ви знаєте, хто ви для мене? Ви для мене най-най-кращі з усіх, хто лише є на землі!

ВІЛЬНИЙ ОСІННІЙ ВІТЕР

 

Ранесенько до Їжачка й Ведмедика прибіг Заєць.

— Агов! — закричав він. — Гей! Еге-ге-гей!

— Що? Кажи, — сказав Ведмедик.

— Еге-ге-ге-гей! — волав Заєць.

— Та говори ж! — Їжачок почав сердитися.

— Еге-ге-ге-гей! Гей! Гей! — І Заєць побіг собі.

— Чого це він?

— Не знаю, — сказав Ведмедик. А Заєць птахом летів по лісу й волав нестямним заячим голосом.

— Що це з ним? — запитала Білка.

— Збагнути не можу, — сказала Мураха. А Заєць зробив повне коло й знову вибіг на ведмежу галявину.

— Скажеш чи ні? — крикнув Ведмедик. Заєць раптом зупинився, завмер, устав на задні лапи й…

— Кажи! — крикнув Їжачок.

— Ха-ха-ха-ха-ха! — розреготався Заєць і помчав, мов звіявся.

— Може, він збожеволів, збожеволів, збожеволів? — тараторила Сорока.

— Та ні, він при своєму розумі, при своєму розумі, при своєму розумі! — довбав Дятел.

І лише Заєць ні в кого нічого не запитував, нікому нічого не говорив, а вільний, як вітер, мчав по лісу.

— Знаєш, — сказав Ведмедик. — Мені здається, він уявив себе… вітром. Він мені якось сказав: «Уявляєш, Ведмедику, що буде, якщо я стану вітром?»

— Це чудово, — сказав Їжачок. – Ось лише Заєць ніколи до такого не додумається.

І помилився.

Бо Заєць цього легкого сонячного дня справді ранесенько відчув себе вільним осіннім вітром, що літає полями й лісами.

 

 

МИ БУДЕМО ПРИХОДИТИ Й ДИХАТИ

 

Ось уже кілька днів не було сонця. Ліс стояв порожній, тихий. Навіть ворони не літали, — ось який був порожній ліс.

— Ото й усе, готуйся до зими, — сказав Ведмедик.

— А де птахи? — запитав Їжачок.

— Готуються. Утеплюють гнізда.

— А Білка де?

— Дупло сухим мохом вистеляє.

— А Заєць?

— Сидить у норі, дихає. Хоче надихати на всю зиму.

— Ото дурний, — посміхнувся Їжачок.

— Я йому сказав: перед зимою не надихаєшся.

— А він?

— Надихаю, каже. Буду дихати й дихати.

— Гайда до нього, може, чимось допоможемо.

І вони пішли до Зайця.

Заяча нора була по третій бік від гори. З одного боку – дім Їжачка, з іншого боку — дім Ведмедика, а з третього — нора Зайця.

— Ось, — сказало Ведмедик. — Тут. Агов, Зайцю! — крикнув він.

— Га, — глухо почулося з нори.

— Ти що там робиш? — запитав Їжачок.

— Дихаю.

— Багато надихав?

— Ні ще. Половиночку.

— Хочеш, ми подихаємо зверху? — запитав Ведмедик.

— Не вийде, — почулося з нори. — У мене — двері.

— А ти зроби щілинку, — сказав Їжачок.

— Відчини ледь-ледь, а ми будемо дихати, — сказав Ведмедик.

— Бу-бу-бу, — донеслося з нори.

— Що?

— Зараз, — сказав Заєць. — Ось, дихайте!

Їжачок із Ведмедиком лягли голова до голови й почали дихати.

— Ха!.. Ха!.. — дихав Їжачок.

— Ха-а!.. Ха-а!.. — дихав Ведмедик.

— То як? — крикнув Їжачок.

— Теплішає, — сказав Заєць. — Дихайте.

— А тепер? — за хвилину спитав Ведмедик.

— Дихати — нічим, — сказав Заєць.

— Виходь до нас! — крикнув Їжачок.

— Двері зачини і вилазь!

Заєць ляснув дверима й виліз.

— То як?

— Як у лазні, — сказав Заєць.

— Ось бачиш, утрьох-бо краще, — сказав Ведмедик.

— Ми тепер усю зиму будемо до тебе приходити й дихати, — сказав Їжачок.

— А замерзатимеш, приходь до мене, — сказав Ведмедик.

— Або до мене, — сказав Їжачок.

— Спасибі, — сказав Заєць. — Я обов’язково прийду. Тільки ви до мене не ходіть, гаразд?

— А чому?..

— Сліди, — сказав Заєць. — Натопчете, і тоді хто-небудь мене обов’язково з’їсть.

 

 

ЛИСИЧКА

 

Це був незвичайний осінній день! Було стільки блакиті, стільки вогненного листя, стільки сонця, що до вечора Ведмедик заплакав.

— Ти чого це? — запитав Їжачок.

— Не знаю, — сказав Ведмедик. — Плакати хочеться.

— Та ти поглянь…

— Я бачив, — сказав Ведмедик. — Тому й плачу.

— Чого ж тут плакати? Радіти треба, — сказав Їжачок.

— Я від радості плачу, — сказав Ведмедик.

— Хіба від радості плачуть?

— Ще й як! — І Ведмедик розридався.

— Заспокойся, чого ти! — Їжачок погладив Ведмедика лапою. — Завтра знову буде сонце, і знову буде летіти листя й відлітати птахи.

— Відлітати, — схлипнув Ведмедик. І розревівся ще дужче.

— Але вони прилетять, — сказав Їжачок. — Вони повернуться. Промине зима, сніг розтане, і вони повернуться.

— Зима. — Ведмедик гірко плакав і весь здригався.

— Звісно, зима. Але вона минеться, і все буде знову.

— Не хочу! Не хочу, чуєш?

— Чого ти не хочеш?

— Щоб усе відходило, відлітало! — крикнув Ведмедик.

— Це ж ненадовго, — сказав Їжачок. — Ти ж сам знаєш. А як красиво взимку!

— Узимку я теж буду плакати.

— Узимку? Та чому?

— Мені буде її шкода. — І Ведмедик аж так розплакався, що Їжачок збагнув: словами тут не зарадиш.

— Біжімо! — крикнув він.

— Куди? — підвів заплакані очі Ведмедик.

— Біжімо, кажу! — І Їжачок схопив Ведмедика за лапу й потягнув у ліс.

— Куди ти мене тягнеш?!

Вони пробігли повз стару зламану березу, перейшли по прогнилому містку струмок, перелізли через зрубану осику й, петляючи поміж обгорілих пнів, зійшли на гору.

— Поглянь! — сказав Їжачок і показав Ведмедикові гриба-лисичку.

Маленький золотий гриб, підтиснувши коліна, у сутінках сидів у моху.

— Бачиш? — сказав Їжачок. — У нього немає ні тата, ні мами, ні Їжачка, ні Ведмедика, він сам-самісінький — і не плаче.

ЇЖАЧКОВА ГОРА

 Давно вже Їжачок не бачив такого великого неба. Давно вже не було такого, щоб він ось так зупинявся й завмирав. І якби хто в нього запитав, навіщо він зупиняється, чому завмирає, Їжачок однаково б не зміг відповісти.

— Ти куди дивишся, Їжачку? — запитала Білка.

— А, — сказав Їжачок. І махнув лапою.

— Ти що там побачив? — запитала Мураха.

— Мовчить, — сказала Білка.

— Задумався, — пробурчала Мураха й побігла у своїх справах.

А Їжачкові раптом здалося, що він уперше побачив цей ліс, цей пагорб, цю галявину.

Що ніколи досі нічого подібного він не бачив.

«Як же це так? — думав Їжачок. — Адже я стільки разів біг по цій стежці, стільки разів стояв на цьому пагорбі».

І дерева були такі незвичайні — легкі, прозорі, мовби бузкові, й сповнені такої внутрішньої тиші й спокою, що Їжачок не впізнавав знайомі з дитинства місця.

— Що ж це? — бурмотів Їжачок. – Як же я раніше не бачив усього цього?

І птахи, ті нечисленні птахи, що залишилися в лісі, здавалися тепер Їжачкові незвичайними.

«Це не Ворона, це мовби якийсь Орел кружляє над лісом, — думав Їжачок. — Ніколи не бачив такого величезного птаха».

— Усе ще стоїш? — запитала Мураха. — Я вже он яку соломину відволокла, а він усе стоїть.

— Не заважай йому, — сказала Білка. — Він думає.

— Думає, думає, — пробурчала Мураха. — Що б учинилося в лісі, якби всі думали.

— Подумає, і все, — сказала Білка. — Не заважай.

— Усі ви ледарі, — сказала Мураха. — Усі ви однакі, ворон воронові око не видовбе. — І побігла собі.

А Їжачок про себе подякував Білці, бо він чув розмову десь далеко, начебто говорили у хмарах, а він — на дні моря.

«Яка вона добра, — подумав про Білку Їжачок. — Чому я раніше ніколи її не зустрічав?»

Прийшов Ведмедик.

— То що? — сказав він. — Що робити будемо?

Їжачок дивився на ліс, на пагорб, на Ворону, яка кружляла за рікою, і раптом зрозумів, що йому так не хочеться відповідати, так не хочеться спускатися зі своєї гори… І він вдячно подумав про те, з чиєї доброти на цій горі опинився.

 

ПТАХ

 Усе літо Заєць плів мотузку, і до осені вона в нього стала завдовжки до неба.

«Прилаштую гачок, — думав Заєць, — закину на зірку і…»

Прибігла Білка:

— Ти що робиш, Зайцю?

— Мотузку сплів, — сказав Заєць.

— А навіщо?

— Залізу на небо, — сказав Заєць.. — Хочеш, тебе візьму з собою?

— Візьми, — сказала Білка.

Уночі висипали зірки.

Заєць закинув гачок на найбільшу зірку, і мотузка тонкою павутинкою простягнулася від землі до неба.

— Лізь, — сказав Заєць.

— А ти?

— Я за тобою.

І Білка побігла на небо.

Заєць поліз слідом, але він не вмів лазити по мотузці й тому добряче відстав.

— Ти де? Лізь швидше! — кричала Білка з темряви. А Заєць ліз, і ліз, і вже почав відчувати втому.

— Де ж ти? — квапила Білка. Вона давно забралася на зірку й чекала Зайця. А Заєць розгойдувався посередині, між небом і землею, і в нього не було більше сил ані лізти вгору, ані спуститися на землю.

— Та де ж ти там? — запитала з темряви Білка.

— Сил немає. Не можу, — сказав Заєць.

— Ти — як по гілочці, як по гілочці, — сказала Білка.

Заєць розгойдувався в пітьмі, вуха його розтріпував нічний вітерець, він бачив далеко внизу рідний ліс, а вгорі — велику зірку й розумів, що зараз розтисне лапи й упаде.

«Усе літо плів мотузку, — печально думав Заєць, — і ось…»

— Агов! — раптом почув він знайомий голос із землі. — Хто це там висить?

І ще один знайомий голос відповів:

— Далеко. Не видно.

— Як ти гадаєш, Їжачку, хто це може бути?

— Птаха, — сказав Їжачок.

— Яка ж птаха висить посеред неба?

«Поодинока», — хотів сказати Заєць. Але промовчав.

— Це Заєць! — крикнула із зірки Білка. — Поліз на небо і ось застряг.

— Ведмедику, його треба рятувати!

— Урятуйте мене, — тихо сказав Заєць.

— Відколи це Зайці почали залити по небу? — пробурчав Ведмедик і смикнув за мотузку.

— Ой, — тихо сказав Заєць.

— Як будемо рятувати? — запитав Їжачок.

— Зараз, — сказав Ведмедик. І побіг.

— Зайцю! — крикнув Їжачок. — Це ти?

— Я, — тихо сказав Заєць.

— Не чую!

— Я, — голосніше сказав Заєць, бо якби він крикнув на повен голос, він би впав.

— Це він, він! — крикнула із зірки Білка.

— Тримайся, Зайцю! — гукав Їжачок. — Ведмедик щось придумав!

І тут повернулося Ведмедик із простирадлом.

— Тримай, — сказав він. І подав два кінці Їжачкові.

— Зайцю! — закричав у темряву Ведмедик. — Під тобою ми натягнули простирадло, чуєш? Стрибай!

— Я боюся, — сказав Заєць.

— Він боїться! — крикнула Білка. Їй із зірки чутно було краще.

— Стрибай, кажу тобі! — ще голосніше крикнув Ведмедик, і, відкинувшись назад, вони з Їжачком, як могли, розтягли простирадло. — Ану!

— Стрибай! — крикнула Білка.

Заєць розтиснув лапи й полетів, полетів, полетів, лише чорний нічний вітер засвистів між вухами.

«Де ж простирадло? Де ж земля?» — думав Заєць і не знав, що він, як велика птаха з широкими крилами, летить над землею й уже не може впасти.

СОСНОВА ШИШКА

 

Світлий вечір в осінньому лісі. Заверещала й змовкла невідома птаха. Заєць вибіг до струмка, сів і наслухав, як дзюрчить вода.

— Водо, водо, куди ти біжиш? — запитав Заєць.

— Із камінця на камінець по камінцях біжу!

«По камінцях. Добре їй! — подумав Заєць. — Ось якби й мені так!»

Прийшла Мураха.

— Чого ти нипаєш? — запитав Заєць. — Скоро зима, а ти по лісу валандаєшся?

— Треба, — сказала Мураха. Зачерпнула відром води й пішла.

— Зачекай! Поговоримо, — сказав Заєць. Мураха зупинилася:

— Про що?

— Про що хочеш.

— Ніколи мені розмовляти, — сказала Мураха. — Воду треба нести. — І пішла.

— Ото життя! — зітхнув Заєць. — Мурахи по воду ходять, поговорити ні з ким. Раніше бодай сякий-такий гриб трапиться, з ним поговориш. А тепер і гриби кудись поховалися.

— А ти зі мною поговори, — сказала Соснова Шишка. Вона лежала поруч біля струмка. — Я — стара, багато всього набачилася.

— Що ж ти бачила? — запитав Заєць.

— Небо, — сказала Шишка.

— Хто ж його не бачив? Он воно!

— Ні-і, я там була, високо, — зітхнула Шишка. — Мене Вітер любив. Прилетить, бувало: «Привіт, Шишко!» — «Привіт, кажу, де тинявся?» — «До моря літав, кораблі хилитав». Он як! А ти чого нудний такий?

— Не знаю, — сказав Заєць.

— Ох, і життя в мене було! Ранесенько прокинешся — весь ліс у тіні, а в нас уже сонечко! Сонечко пригріє. Вітер прилетить — галасуємо-веселимося!.. А вночі — зірки. Так у вічі й зазирають. Я любила одну. Зелена така, ласкава. Тільки зрине, а вже Вітерець мій тут як тут. «Полетімо, каже, до зірки, Шишко!» — «Та далеко ж!» — «Це нам дрібниці!» Схопить в обійми й понесе.

— Гарно розказуєш, бабусю, — зітхнув Заєць.

— Жили гарно, Зайцю. А що слова? Ти ж бо чого нудний, молодий же?

— А де ж він тепер, Вітер?

— Літає. Вітер, він завжди молодий. А я, бач, стара, упала. Кому потрібна?

— Сумно тобі, бабусю?

— Ні-і, Зайцю. Лежу, на небо дивлюся, водичку слухаю, зірочку зелену побачу — Вітра згадую.

 

 ОСІННЯ ПІСНЯ ТРАВИ

 Холодно, тихо стало в лісі. Заєць прислухався — ані звуку. Лише осичка на тому березі тремтіла останнім листком.

Заєць зійшов до ріки. Ріка повільно вела за поворот важку, темну воду. Заєць устав стовпчиком і поворушив вухами.

— Холодно? — запитала в нього Травинка.

— Бр-р-р! — сказав Заєць.

— Мені теж, — сказала Травинка.

— І мені! І мені!

— Хто це говорить? — запитав Заєць.

— Це ми — трава.

Заєць ліг.

— Ой, як тепло! Як тепло! Як тепло!

— Погрій нас! І нас! І нас!

Заєць узявся стрибати й лягати. Стрибне — і притулиться до землі.

— Агов, Зайцю! — гукнув із пагорба Ведмедик. — Що це ти робиш?

— Грію траву, — сказав Заєць.

— Не чую!

— Грію траву! — крикнув Заєць. — Іди сюди, будемо гріти разом!

Ведмедик зійшов із пагорба.

— Зігрій нас! Зігрій! Зігрій! — кричали травинки.

— Бачиш? — сказав Заєць. — Їм холодно! — Знову стрибнув і ліг.

— До нас! До нас!

— Сюди! Сюди! — кричали з усіх боків.

— Чого ж ти стоїш? — сказав Заєць. — Лягай!

І Ведмедик ліг.

— Як тепло! Ой, як тепло!

— І мене погрій, Ведмедику!

— І нас! І нас!

Заєць стрибав і лягав. А Ведмедик почав потихеньку перекочуватися: зі спини — на бік, із боку — на живіт.

— Зігрій! Зігрій! Нам холодно! — кричала трава. Ведмедик качався. Заєць стрибав, і незабаром зігрівся весь луг.

— Хочете, ми проспіваємо вам осінню пісню трави? — запитала перша травинка.

— Співайте, — сказав Заєць.

І трава почала співати. Ведмедик – качався, а Заєць — стрибав.

— Агов! Що ви там робите? – гукнув із пагорба Їжачок.

— Гріємо траву! — крикнув Заєць.

— Що?

— Гріємо траву! — крикнуло Ведмедик.

— Ви застудитеся! — закричав Їжачок. А травинки позводилися на весь зріст і голосно заспівали.

Співав весь луг над рікою.

І останній листок, що тріпотів на тому березі, почав підтягувати.

І соснові голки, і ялинові шишки, і навіть павутина, забута павуком, — усе розпрямилося, запосміхалося й затягло щодуху останню осінню пісню трави.

  

ВЕСЕЛКА

 

Ведмедик притулився спиною до печі. Йому було тепло-тепло й не хотілося ворушитись.

За вікном свистів вітер, шуміли дерева, барабанив по склу дощ, а Ведмедик сидів із заплющеними очами й думав про літо.

Спочатку Ведмедик думав про все одразу, і це «все одразу» було для нього сонечко й тепло. Але потім під яскравим літнім сонечком, у теплі, Ведмедик побачив Мураху.

Мураха сиділа на пеньку, витріщивши чорні очі, і щось говорила, говорила, але Ведмедик не чув.

— Чи ти чуєш мене? — нарешті долинув до Ведмедика Мурашиний голос. — Працювати треба щодня, щодня, щодня!

Ведмедик похитав головою, але Мураха не зникала, а кричала ще голосніше.

— Лінь, ось що тебе погубить!

«Чого вона до мене пристала? – подумав Ведмедик. — Я й не пам’ятаю взагалі такої Мурахи».

— Геть заледащіли! — кричала Мураха. — Чим ви займаєтеся день у день? Відповідай!

— Гуляємо, — уголос сказав Ведмедик біля печі. – Та ж літо.

— Літо! — заволала Мураха. — А хто працювати буде?

— Ми й працюємо.

— Що ж ви зробили?

— А тобі що до того, — сказав Ведмедик. І ще дужче притулився до боку печі.

— Ні, ти мені кажи — що?

— Шпаківню.

— Ще?

— Грубку склали.

— Де?

— Біля ріки.

— Навіщо?

— Вечорами сидіти. Вогнище розпалиш — і сиди.
І Ведмедикові уявилося, як вони з Їжачком сидять уночі під зірками біля ріки, варять чай у чайнику, слухають, як плещеться риба у воді, і чайник спершу гурчить, а тоді клекоче, і зірки падають просто в траву й, великі, теплі, ворушаться біля ніг. І так Ведмедикові запраглося в ту літню ніч, так захотілося полежати в м’якій траві, дивлячись у небо, що Ведмедик сказав Мурасі:

— Ходи сюди, сідай біля грубки, а я піду туди, в літо.

— А соломинку ти за мене понесеш? — запитала Мураха.

— Я, — сказав Ведмедик.

— А шість соснових голок?

— Я, — сказало Ведмедик.

— А дві шишки й четвірко пташиних пір’їн?

— Усе віднесу, — сказав Ведмедик. — Лише йди сюди, сядь біля грубки, га?

— Ні, ти зачекай, — сказала Мураха. — Працювати — обов’язок кожного. — Вона підняла лапку. — Щодня…

— Стій! – скрикнув Ведмедик. — Слухай мою команду: до грубки бігцем, марш!

І Мураха вибігла з літа й сіла до грубки, а Ведмедик ледве протиснувся на її місце.

Тепер Ведмедик сидів на пеньку влітку, а Мураха пізньої осені біля печі у Ведмедика вдома.

— Ти посидь, — сказав Ведмедик Мурасі, — а прийде Їжачок, пригости його чаєм.

І Ведмедик побіг по м’якій теплій траві, й забіг у ріку, й почав бризкатися водою, і якщо глянути прищулившись, у бризах щоразу виникала справжня веселка, і щоразу Ведмедикові не вірилося, і щоразу Ведмедик бачив її знову.

— Агов! — крикнула Мураха в літо. — А хто обіцяв працювати?

— Зачекай! — сказав Ведмедик. І знову взявся, жмурячись, бризкатися й ловити крізь вії веселку.

— Обов’язок кожного — трудитися, — говорила Мураха, притулившись до гарячої печі. — Щодня…

«Ото зануда, — подумав Ведмедик. — І як вона не розуміє, що це — літо, що воно — коротке, що воно ось-ось закінчиться й що кожного разу у мене в лапах блищить веселка».

— Мурахо! — крикнув зі свого літа Ведмедик. — Не бубони! Хіба я не працюю? Хіба я відпочиваю?

І він знову вдарив по воді лапою, прищулився й побачив веселку.

ДОЗВОЛЬТЕ З ВАМИ ПОСУТІНКУВАТИ

 

— Заєць проситься посутінкувати.

— Нехай сутінкує, — сказав Їжачок і виніс на ґанок іще одне плетене крісло.

— Можна увійти? — запитав Заєць. Він стояв під ґанком, доки Ведмедик розмовляв із Їжачком.

— Заходь, — сказав Їжачок.

Заєць піднявся сходами й акуратно витер лапи об постілку.

— Витирай-витирай! — сказав Ведмедик. — Їжачок любить, щоб було чисто.

— Можна сісти? — запитав Заєць.

— Сідай, — сказав Ведмедик. І Їжачок із Ведмедиком теж сіли.

— А як ми будемо сутінкувати? — запитав Заєць.

Їжачок промовчав.

— Сиди в сутінку і мовчи, — сказав Ведмедик.

— А розмовляти можна? — запитав Заєць. Їжачок знову промовчав.

— Говори, — сказав Ведмедик.

— Я вперше сутінкую, — сказав Заєць, — тому не знаю правил. Ви не сердіться на мене, гаразд?

— Ми не сердимося, — сказав Їжачок.

— Я коли довідався, що ви сутінкуєте, я прибігав до твого, Їжачку, дому й дивився о-он із-під того куща. Бач, думаю собі, як красиво вони сутінкують! Ото б і мені так! І побіг додому, й дістав із горища старе крісло, сів і сиджу…

— І що? — запитав Ведмедик.

— А нічого. Темно стало, — сказав Заєць. — Ні, думаю собі, це не просто так, це не просто сиди й чекай. Щось тут є. Попрошуся, думаю собі, посутінкувати з Їжачком і Ведмедиком. Може, дозволять?

— Угу, — сказав Ведмедик.

— А ми вже сутінкуємо? — запитав Заєць. Їжачок дивився, як повільно опускаються сутінки, як заволікає низини туман, і майже не слухав Зайця.

— А можна, сутінкуючи, співати? — запитав Заєць. Їжачок промовчав.

— Співай, — сказав Ведмедик.

— А що?

Ніхто йому не відповів.

— А можна веселої? Нумо я веселої заспіваю, бо воно мерзлякувато якось?

— Співай, — сказав Ведмедик.

— Ля-ля! Ля-ля! — заволав Заєць. І Їжачкові стало зовсім сумно. Ведмедикові було ніяково перед Їжачком, що ось він привів Зайця, і Заєць меле сім мішків гречаної вовни, а тепер ще завиває пісню. Але Ведмедик не знав, як бути, і тому заволав разом із Зайцем.

— Ля-ля-лю-лю! — волав Ведмедик.

— Ля-ля! Ля-ля! — співав Заєць. А сутінки згущувалися, і Їжачкові аж боляче було все це чути.

— Краще помовчимо, — сказав Їжачок. — Послухайте, як тихо!

Заєць із Ведмедиком замовкли й прислухалися. Над галявиною, над лісом пропливала осіння тиша.

— А що, — пошепки запитав Заєць, — тепер робити?

— Цссс! — сказав Ведмедик.

— Це ми сутінкуємо? — прошептав Заєць. Ведмедик кивнув.

— До темряви — мовчати?..

Стало геть темно, і над верхівками ялинок зринула золота долька місяця.

Від цього Їжачкові з Ведмедиком раптом на мить стало тепліше. Вони глянули один на одного, і кожен відчув у темряві, як вони один одному посміхнулися.

 

 

ЯК ВІДТІНИТИ ТИШУ

 

— Я дуже люблю осінні похмурі дні, — сказав Їжачок. — Сонечко тьмяно світить, і так туманно-туманно…

— Спокійно, — сказав Ведмедик.

— Ага. Начебто все зупинилося й стоїть.

— Де? — запитав Ведмедик.

— Ні, взагалі. Стоїть і не рухається.

— Хто?

— Та як ти не розумієш? Ніхто.

— Ніхто стоїть і не рухається?

— Ага. Ніхто не рухається.

— А комарі? Он як літають! Пі-і!.. Пі-і!.. — І Ведмедик замахав лапами, показуючи, як летить комар.

— Комарі тільки ще дужче, — тут Їжачок зупинився, щоб підшукати слово, —   в і д т і н я ю т ь   непорушність, — нарешті сказав він.

Ведмедик сів:

— Як це?

Вони лежали на травичці біля обриву над рікою й грілися на тьмяному осінньому сонечку. За рікою, палахкочучи осиками, темнів ліс.

— Та ось поглянь! — Їжачок устав і побіг. — Бачиш?

— Що?

— Який непорушний ліс?

— Ні, — сказав Ведмедик. — Я бачу, як ти біжиш.

— Ти не на мене дивися, на ліс! — І Їжачок побіг знову. – То як?

— Отже, мені на тебе не дивитися?

— Не дивися.

— Гаразд, — сказав Ведмедик і відвернувся.

— Та навіщо ти взагалі відвернувся?

— Ти ж сам сказав, щоб я на тебе не дивився.

— Ні, ти дивися, тільки на мене й на ліс   о д н о ч а с н о,   зрозумів? Я побіжу, а він буде стояти. Я   в і д т і н ю   його непорушність.

— Гаразд, — сказав Ведмедик. — Спробуємо. — І вп’явся очима в Їжачка. — Біжи!

Їжачок побіг.

— Швидше! — сказав Ведмедик. Їжачок побіг швидше.

— Стій! — крикнув Ведмедик. — Почнімо спочатку.

— Чому?

— Та я ніяк не можу подивитися на тебе й на ліс одночасно: ти так смішно біжиш, Їжачку!

— А ти дивися на мене й на ліс, розумієш? Я — біжу, ліс — стоїть. Я відтіняю його непорушність.

— А ти не можеш бігти більшими стрибками?

— Навіщо?

— Спробуй.

— Хіба я кенґуру?

— Та ні, але ти — ніжками, ніжками, і я не можу відірватися.

— Це не важливо, як я біжу, зрозумів? Важливо те, що я біжу, а він — стоїть.

— Гаразд, — сказало Ведмедик. — Біжи!

Їжачок побіг знову.

— То як?

— Такими маленькими крочками не відтіниш, – сказав Ведмедик. — Тут треба стрибати ось так!

І він стрибнув, як справжній кенґуру.

— Стій! — крикнув Їжачок. — Слухай!

Ведмедик завмер.

— Чуєш, як тихо?

— Чую.

— А якщо я крикну, тоді я криком   в і д т і н ю   тишу.

— А-а-а!.. — закричав Ведмедик.

— Тепер зрозумів?

— Ага! Треба кричати й перекидатися! А-а-а! — знову заволав Ведмедик і перекинувся через голову.

— Ні! — крикнув Їжачок. — Треба бігти й підстрибувати. Ось! — І застрибав по галявині.

— Ні! — крикнуло Ведмедик. — Треба бігти, падати, підхоплюватися й летіти.

— Як це? — Їжачок зупинився.

— А ось так! — І Ведмедик плигонув із обриву.

— І я! — крикнув Їжачок і покотився з обриву слідом за Ведмедиком.

— Ля-ля-ля! — заволав Ведмедик, видряпуючись назад.

— Ге-ге-ге! — по-пташиному заверещав Їжачок.

— Ой-йой-йой! – на все горло закричав Ведмедик і стрибонув із обриву знову.

Так аж до вечора вони бігали, стрибали, плигали з обриву й репетували на все горло, відтіняючи непорушність і тишу осіннього лісу.

 

 

У РІДНОМУ ЛІСІ

 

Заєць уранці як вийшов із дому, так і загубився в неосяжній красі осіннього лісу.

«Давно вже час снігові випасти, — думав Заєць. — А ліс стоїть теплий і живий».

Зустрілася Зайцеві Лісова Миша.

— Гуляєш? — сказав Заєць.

— Дихаю, — сказала Мишка. — Надихатися не можу.

— Може, зима про нас забула? — запитав Заєць. — До всіх прийшла, а в ліс і не заглянула.

— Напевно, — сказала Мишка й поворухнула вусиками.

— Я ось що думаю, — сказав Заєць. — Якщо її досі нема, то вже й не загляне.

— Та ні! — сказала Мишка. — Так не буває! Не було ще такого, щоб зима оминула нас.

— А якщо не прийде?

— Навіщо говорити про це, Зайцю? Бігай, дихай, стрибай, доки лапи стрибають, і ні про що не думай.

— Я так не вмію, — сказав Заєць. — Я все мушу знати наперед.

— Багато будеш знати – скоро постарієш.

— Зайці не старіють, — сказав Заєць. — Зайці вмирають молодими.

— А це ще чому?

— Ми біжимо, розумієш? А рух — це життя.

— Хі-хі! — сказала Мишка. — Ще яким стареньким будеш.

Вони разом ішли по стежці й не могли намилуватися своїм лісом.

Він був аж прозорий, м’який, рідний. І тому, що в ньому було так добре, на душі в Зайця й Мишки стало сумно.

— Ти не сумуй, — сказав Заєць.

— Я не сумую.

— Сумуєш, я бачу.

— Та зовсім не сумую, просто сумно.

— Це минеться, — сказав Заєць. — Насипле снігу, треба буде плутати сліди. З ранку до вечора бігай і заплутуй.

— А навіщо?

— Дурна ти. З’їдять.

— А ти бігай задом наперед, — сказала Мишка. — Ось так! — І побігла по доріжці спиною вперед, мордочкою до Зайця.

— Чудово! — крикнув Заєць. І помчав слідом.

— Бачиш? — сказала Мишка. — Тепер ніхто не зрозуміє, хто ти.

— А я… А я… Я знаєш тебе чому навчу? Я тебе навчу їсти кору, хочеш?

— Я кору не їм, — сказала Мишка.

— Тоді… Тоді… Тоді я тебе навчу бігати!

— Не треба, — сказала Мишка.

— Чим же мені тобі відплатити?

— А нічим, — сказала Лісова Миша. — Було б добре, якби тобі допомогла моя порада.

— Спасибі тобі! — сказав Заєць. І побіг від Мишки задом наперед, посміхаючись і ворушачи вусами.

«Чудово! — думав Заєць. — Тепер мене ніхто не піймає. Треба лише гарненько натренуватися, доки не випав сніг».

Він біг задом наперед через свій улюблений ліс, спускався в яри, піднімався на пагорби. «Виходить!» – волав про себе Заєць і мало не плакав від радості, що тепер уже ніхто й ніколи не відшукає його в рідному лісі.

 

ЇЖАЧОК У ТУМАНІ

 

Тридцять комариків вибігли на галявину й заграли на своїх писклявих скрипках.

Із-за хмар вийшов місяць і, посміхаючись, поплив по небу.

«Ммм-у!..» — зітхнула корова за рікою. Загавкав собака, і сорок місячних зайців побігли по доріжці.

Над рікою здійнявся туман, і печальний білий кінь потонув у ньому по груди, і тепер здавалося, що велика біла качка пливе в тумані й, пофиркуючи, опускає в нього голову.

Їжачок сидів на гірці під сосною й дивився на залиту місяцем долину, усю в тумані.

Красиво було так, що він час від часу здригався:  чи не сниться йому все це?

А комарики не втомлювалися грати на своїх скрипочках, місячні зайці танцювали, а собака вив.

«Розповім — не повірять!» — подумав Їжачок, і почав дивитися ще уважніше, щоб запам’ятати до останньої травинки всю красу.

«Ось і зірка впала, — завважив він, — і трава нахилилися ліворуч, і від ялинки зосталася лише вершина, і тепер вона пливе поруч із конем… А цікаво, — думав Їжачок, — якщо кінь ляже спати, чи вона захлинеться в тумані?»

І він почав повільно сходити з гори, щоб теж потрапити в туман і поглянути, як там усередині.

— Ось, — мовив Їжачок. — Нічого не видно. І навіть лапи не видно. Коню! — покликав він. Але кінь не сказав нічого.

«Де ж кінь?» — подумав Їжачок. І поповз прямо. Навколо був глухо, темно й вогко, лише високо вгорі сутінок слабко світився.

Повз він довго й раптом відчув, що землі під ним нема, і він кудись летить. Бульк!..

«Я в ріці!» — зміркував Їжачок, похолодівши од страху. І почав бити лапами навсібіч.

Коли він вигулькнув, було так само темно, і Їжачок навіть не знав, де берег.

«Нехай ріка сама несе мене!» — вирішив він.

Як міг, глибоко зітхнув, і його понесло вниз за течією.

Ріка шаруділа очеретами, вирувала на перекатах, і Їжачок відчував, що весь промок і незабаром потоне.

Раптом хтось торкнувся його задньої лапи.

— Вибачте, — беззвучно сказав хтось, – хто ви і як сюди потрапили?

— Я — Їжачок, — теж беззвучно відповів Їжачок. — Я впав у ріку.

— Тоді сідайте мені на спину, — беззвучно мовив хтось. — Я відвезу вас на берег.

Їжачок сів на чиюсь вузьку слизьку спину й за хвилину опинився на березі.

— Спасибі! — уголос сказав він.

— Та, пусте! — беззвучно вимовив хтось, кого Їжачок навіть не бачив, і почез у хвилях.

«Оце так історія… — міркував Їжачок, обтрушуючись. — Хіба хто повірить?!»

І побрів у тумані.

 

ЗВУКИ Й ГОЛОСИ

 — Дрімаючи, Ведмедику, можна уявити все, що хочеш, і все, що уявиш, буде як живе. І тоді-і…

— Що?

— Тоді-і…

— Та кажи вже!

— І тоді-і… чутно звуки й голоси. – Їжачок дивився на Ведмедика великими круглими очима, начебто цієї миті, саме зараз, він здогадався про щось дуже важливе.

— І кого ти чув? — пошепки запитав Ведмедик.

— Сьогодні?

— Ага.

— Зяблика, — сказав Їжачок.

— А вчора?

— Жабу.

— А що вона сказала?..

— Вона — співала. — І Їжачок заплющив очі.

— Ти її й зараз чуєш?

— Чую, — сказав Їжачок із заплющеними очами.

— Ану я теж заплющу очі. — Ведмедик заплющив очі й став ближче до Їжачка, щоб теж чути.

— Чуєш? — запитав Їжачок.

— Ні, — сказав Ведмедик.

— А ти задрімай.

— Треба лягти, — сказав Ведмедик. І ліг.

— А я — біля тебе. — Їжачок сів поруч. – Ти лише уяви: вона сидить і співає.

— Уявив.

— А ось зараз… Чуєш? — І Їжачок, мов дириґент, змахнув лапою. — Заспівала!

— Не чую, — сказав Ведмедик. — Сидить, очі витріщила й мовчить.

— Поговори з нею, — сказав Їжачок. – Щоб зацікавилася.

— Як?

— Скажи: «Ми з Їжачком із далекого лісу прийшли на ваш концерт».

Ведмедик поворушив губами.

— Сказав.

— І що?

— Мовчить.

— Зачекай, — мовив Їжачок. — Ану ти сядь, а я ляжу. Та-ак. — І він забубонів щось, умощуючись поруч із Ведмедиком на траві.

А день розгорався, і висока струнка осінь розхитувалася соснами й кружляла пошерхлим листям.

Ведмедик давно розплющив очі й дивилися тепер на руді дерева, на вітер, що брижив калюжу, а Їжачок усе бурмотів і пошептував, лежачи поруч на траві.

— Послухай, Їжачку, — сказав Ведмедик, — навіщо нам ця жаба, га? Ходімо назбираємо грибочків, насмажимо! А я для тебе яблучко припас.

— Ні, — не розплющуючи очей, сказав Їжачок. — Вона заспіває.

— Хай і заспіває. А навіщо?

— Тю! — сказав Їжачок. — Грибочки! Яблучка!.. Якби ти тільки знав, як це — звуки й голоси!

 

 

КОЛИ ТИ ХОВАЄШ СОНЦЕ, МЕНІ СУМНО

 

Над горою туман і рожево-жовтогарячі відсвіти. Весь день лив дощ, тоді перестав, виглянуло сонце, зайшло за гору, і ось тепер була така гора.

Було дуже красиво, так красиво, що Їжачок із Ведмедиком тільки дивилися й нічого не казали один до одного.

А гора увесь час мінилася: жовтогаряче перемістилося ліворуч, рожеве — праворуч, а блакитне стало сизо-синім і залишилося вгорі.

Їжачок із Ведмедиком давно полюбляли цю гру: заплющуєш очі, а коли розплющуєш — все по-іншому.

— Розплющуй скоріше, — шепнув Їжачок. — Дуже красиво!

Тепер жовтогаряче розтеклося вузькою облямівкою по всій горі, а рожеве й блакитне пропало.

Туман був там, вище, а сама гора була начебто оперезана жовтогарячою стрічкою.

Вони знову заплющили очі, й коли за мить розплющили, знову все змінилося.

Жовтогаряче спалахувало подекуди ліворуч і праворуч, рожеве раптом з’явилося праворуч, рожево-блакитне зникло, і гора вся стала такою темною, врочистою, що від неї просто не можна було відвести очей. Їжачок із Ведмедиком знову заплющили й розплющили очі: гора була супокійною, мрячною, із легеньким рожевуватим відсвітом праворуч, але вони не встигли знову заплющити очі, як цей відсвіт пропав.

Мрячна, дуже красива гора дивилася на Їжачка й Ведмедика.

І раптом, – чи це Їжачкові з Ведмедиком здалося, – хтось заговорив:

— Вам подобається на мене дивитися?

— Так, — сказав Їжачок.

— А хто? Хто це говорить? — пошепки запитав Ведмедик.

— Я гарна?

— Так, — сказав Їжачок.

— А коли я вам більше подобаюся — зранку чи увечері?

Отут і Ведмедик зрозумів, що це говорить гора.

— Мені — зранку, — сказав Ведмедик.

— А чому?

— Тоді попереду цілий день і…

— А тобі, Їжачку?

— Коли ти ховаєш сонце, мені сумно, — сказав Їжачок. — Але я більше люблю дивитися на тебе ввечері.

— А чому?

— Коли дивишся ввечері, начебто стоїш там, на вершині, й далеко-далеко видно.

— Що ж ти бачив сьогодні, Їжачку? — запитала гора.

— Сьогодні так ховалося сонце, а хтось так не хотів, аби воно йшло, що я ні про що не думав, я лише дивився.

— А я… Ми… То розплющимо очі, то заплющимо. Ми так граємося, — сказав Ведмедик.

Швидко згущувалися сутінки.

І коли майже зовсім стемніло, синювато-зелене небо раптом відірвалося від гори, і її всю стало виразно видно, чорну на блідо-голубій смузі, що відокремлювала її від темного неба.