Якось ви познайомилися з дивним створінням із синіми цятками на обличчі – Суботиком та німецьким німецьким письменником, який написав кілька книг про цього дивовижного персонажа – Пауля Маара.

Він не тільки письменник та сценарист, але й люблячий тато.

Якось Пауль Маар та його друг Ульріх Ліммер зі своїми сім‘ями вирішили відпочити. Вечорами вони гуртом сиділи біля каміна і розповідали одне одному історії. Ці оповідки якось переплелися в одну, а Маари й Ліммери щовечора вигадувати все нові й нові історії про Макса, його тата, чарівний сік та собаку Белло.

А хто такі Макс, тато та Белло? Це герої книги сучасного німецького письменника  Пауля Маара. Називається вона „Пан Белло і блакитне диво”. Ось почитайте два уривки:

Якби тоді до тата в аптеку не прийшла та ста­ренька бабуся, ми не зазнали б усіх отих наших клопотів.

Це можна зрозуміти так, ніби ми мали не лише наші клопоти, а ще й Едгарові. Але я, звісно, не це мав на увазі. Хоч Едгара з його безперервними ви­мірюваннями, графіками й таблицями нелегко бу­ває витримати. Самі подумайте, щоразу, коли ми з татом приїжджаємо до нього в гості на ферму, він міряє мій зріст. Результат вносить у графік — малює крапочку, а потім окремі крапки з‘єднує червоною лінією. Мовляв, так йому зручніше спостерігати як я росту. Не знаю, яка з цього користь. Те, що я щороку стаю трохи вищий, я бачу по своїх штанях. Минулорічні мені вже по кісточки.

Але загалом пан Едrар зовсім непоганий. Зреш­тою, він же найкращий татків друг.

І якби та дивна старенька бабуся не прийшла в аптеку, ми б ніколи не познайомилися з паном Белло. А оце вже справді було б дуже-дуже шкода. Отож врешті-решт таки добре, що вона принесла нам той блакитний сік.

Ні, мабуть, мені все-таки слід почати мою істо­рію ближче до початку.

По-справжньому все почалося, коли я сказав тату, що в подарунок на день народження хочу песика.

— Неможливо! — відповів він. — Пес в апте­ці — це негігієнічно. Ні, це неможливо.

Мій тато — аптекар. Нам належить аптека «У Зіркера» в провулку Лева. Я спробував його переконати:

— Але ж собаці непотрібно заходити в аптеку. Я триматиму його нагорі, в квартирі.

Тато тільки похитав головою.

— Максе, собаці потрібен простір. Пес нагорі, в квартирі — як ти це собі уявляєш?

— Чудово уявляю, — відказав я. Але тато лише хитав головою.

Тоді я розповів, що мрію про собаку, огрядній пані Ліссенков, яка вже двадцять років прибирає в нас, у помешканні і в аптеці. І поскаржився, що тато мені не дозволяє.

Вона сказала:

— Дозволь мені побалакати з твоїм батьком. Якщо мені вдасться його переконати, вважай це моїм прощальним подарунком. Наступного тиж­ня я виходжу на пенсію. Все, кінець прибиранню!

І вона справді поговорила з татом і сказала йому, що хлопець (тобто я) часто залишається вдома сам, тим часом батько, який самотужки виховує дити­ну (тобто тато), сидить унизу, в підсобці аптеки й змішує якісь смердючі рідини, які змінюють колір і димлять.

Тато заспокоїв її, сказав, щоб вона не хвилюва­лася з приводу його експериментів, мовляв, він лише винаходить добрива для свого друга Едгара. Тобто для його полів і городів.

Пані Ліссенков пояснила, що йдеться не про експерименти, а про хлопця Макса. Він росте без матері, почувається доволі самотнім, і єдине, що могло б тут допомогти, це хатня тварина, найліп­ше — песик.

Хоч я анітрішки не почувався самотнім, але не заперечував і навіть спробував зробити якомо­га самотніший вираз обличчя.

Пані Ліссенков зачепила тата за живе, це я відра­зу помітив. Коли згадують маму і натякають, що, можливо, тато не надто добрий батько, він геть за­непадає духом.

Вони з мамою розлучилися чотири роки тому.

П’ять років тому ми були у відпустці в Австралії. Там мама познайомилася з новозеландським мис­ливцем на крокодилів і кинула нас. Сказала, щоб ми з татом не сумували.

Але повертаюсь до песика: пані Ліссенков сказала саме те, що було потрібно, і тато дозволив мені завести собаку

Якось до Максового тата завітала дивна бабуся у кожусі. Вона віддала пляшку з чарівною блакитною рідиною, яку на замовлення виготовив ще його прадід-аптекар. Але Макс з татом не одразу довідалися, що рідина чарівна. Спочатку вони експериментували з нею, використовуючи замість добрива. Але зазнали невдачі. Хоч рідина й перетворила цитринове деревце на велике мандаринове, та на полях пана Едгара вона не дала жаданого ефекту.

Пан Едгар повів нас до стайні, де стояв його трактор, і зняв там зі стіни якийсь пристрій. Щось на кшталт бляшаної балії на двох коліщатках. Я її вже раз бачив, коли пан Едгар підливав з неї свій город. Пан Едгар напустив у балію рівно двадцять відер води. Коли тато хотів хлюпнути до балії тро­хи чудодійного добрива просто з пляшки, пан Едгар мало не дістав нервовий шок і заспокоївся тільки тоді, коли тато погодився відміряти певну кількість блакитної рідини мірною склянкою.

— Треба ж знати точне співвідношення суміші. Для майбутніх операцій з добривом, — пояснив пан Едгар.

Я спостерігав за тим, як, за детальними вказів­ками пана Едгара, блакитну рідину перемішують з водою. Раптом з курника почулися якісь верески і схвильоване кудкудакання.

— Знову цей собацюра! — скрикнув пан Ед­гар. — Максе, збігай швиденько до курника й по­глянь, чи зачинено двері!

— Що за собацюра? — поцікавився я

— А, такий собі приблуда. Вже два дні крутить­ся в мене на подвір’ї, ганяє моїх курей і кицьку. Не уявляю, звідки він узявся.

— Може, ліпше піду я? — спитав тато. — А що як пес кусається?

— Ні, ні, він мирний. Вчора я йому навіть дозволив переночувати в будинку, — ска­зав пан Едгар. — От тільки клятий гавкун ніяк не дасть спокою курям. Максе, піди швиденько по­дивися, що там сталося. Ти ж бачиш: я не можу відійти. — І він показав на мірну склянку.

Я вийшов зі стайні і попрямував у кінець подві­p,я’ до оточеної металевою сіткою загорожі для ку­рей. Перед сіткою гасав великий сіро-коричневий кудлатий пес, а потойбіч паркану в паніці метуши­лися кури.

— Гей, припини! — гукнув я.

Пес негайно перестав ганяти курей і, махаючи хвостом, підбіг до мене. У нього була така марми­за, ніби він усміхається, якщо так можна сказати про собаку. От ніби собака хотів мені пояснити:

«Це ж був тільки жарт, друже. Я ж курям нічого не зробив!»

Я погладив його. Здається, йому це сподобалося, і він схилив голову набік.

І раптом, в одну мить я зрозумів, що я хочу, щоб цей пес був мій!

— Ходи зі мною! Ходи! — поманив його я. Він одразу ж зрозумів, побіг уперед, знов повернувся до мене, знову відбіг. Він хотів, щоб я його зловив, погрався з ним. Я підняв із землі паличку, розмахнувся й кинув аж на другий кінець подвір’я. Він побіг за нею, схопив, приніс у зубах, поклав переді мною і подивився на мене знову очікуючи, коли я кину йому палицю…

Я зовсім забув, що тато з паном Едгаром змішують у стайні чарівне добриво, і продовжував бавитися з со­бакою, кидав паличку і забирав її в нього, бігав з ним наввипередки. Врешті паличка випадково впала у велику калюжу. Собака скочив за нею, а потім підійшов до мене і обтрусився, забризкавши мене з ніг до голови водою з болотом. У цю мить я остаточно зрозумів: я хочу цього собаку! Або він, або ніхто!

* * *

Тато придивився до мене уважніше.

— Що з тобою? На кого ти схожий! — жахнувс­я він. — Ти що, впав у калюжу?

— Це пес, — пояснив я. І оскільки ми вже зачепили цю тему, додав: — Тату, ти обіцяв мені на день народження собаку.

— Так, правда. І ти не знайшов жодного, який би тобі припав до душі, — відповів він.

— Уже знайшов, — сказав я. — Мені припав до душі отой собака.

— Але ж він належить панові Едгару, — запере­чив тато.

— Ні, ні, він до мене просто приблудився. Може­те забирати його собі на здоров’я, — сказав пан Едгар. — Ото мої кури втішаться!

— Ну добре. Обіцяв, то обіцяв, — зітхнув тато . — Отже, тепер у тебе є пес.

Пес був не від того, щоб поїхати з нами: тіль­ки-но я відчинив йому дверцята мікроавтобуса й гукнув: «Заходь! Заходь усередину!», він одразу ж заскочив туди.

На зворотній дорозі він ще раз обтрусився. При­чому досить грунтовно.

— Краса! — вигукнув тато. Хоча це не дуже па­сувало до ситуації, бо тепер наше авто всередині було таке самісіньке, як і моя футболка, — у чорні цяточки. А це, звісно, далеко не «краса».

Коли ми прийшли додому, тато поставив пляш­ку з рештками блакитної рідини в лабораторії на стіл і суворо поглянув на мене.

— Максе, слухай мене уважно! Ти більше ніко­ли не доторкнешся до цієї пляшки. Обіцяєш? Хто знає, що воно може накоїти.

— Так, обіцяю, — відповів я.

— Ну, гаразд. Тоді можемо зараз піти нагору і влаштувати твоєму собаці купіль, — запропону­вав тато.

Я зрадів. Він уже назвав його «моїм собакою». Ми напустили у ванну води кімнатної темпе­ратури, а тоді попросили пса заскочити в неї по-доброму. Однак цієї ласки він нам не зробив. Або не зрозумів, або не мав охоти. Тож ми взяли  його вдвох, підняли, запхали у воду і грунтовно вишурували. Йому це анітрішки не подобалося, і він намагався вистрибнути з ванни, але ми міцно його тримали.

— Твій собака повинен мати якесь ім’я, — ска­зав тато. — Як же ми його назвемо?

Я набрав у мильницю води, вилив її на мокре со­баче хутро, примовляючи:

— Нарікаю тебе іменем Белло! — Це ім’я мені просто так спало на гадку.

Белло знову струснувся. Вода навсібіч розбриз­калася з його хутра, тож тепер тато теж був мо­крий з голови до ніг. Я подумав, що він зараз поч­не сваритися. Але він лише голосно засміявся і сказав:

— Белло! Гарне ім’я!

І я відчув: тато теж полюбив цього собаку. Потім ми витерли Белло і погодували його рештками вчорашніх спагеті з м’ясним соусом.

— Завтра купимо йому справжнє собаче їдло і кошик, — пообіцяв тато. — А сьогодні вночі він може спати в твоїй кімнаті на килимку. Поклади йому стару ковдру, бо інакше весь килим буде в собачій шерсті.

— А ще купимо нашийник і повідок, — ска­зав я.

Тато кивнув.

— І книжку про собак. Ми ж обоє не маємо до­свіду виховання собак. Він, мабуть, зовсім невихований і мусить вивчити хоч кілька команд.

— «До мене!» він уже розуміє, — сказав я.

— Якщо це все, то знає не дуже багато, — сказав тато. — Дай-но я щось спробую!

Він суворо поглянув на Белло і наказав: «Сидіти!»

В ту ж мить Белло сів. Ми з татом здивовано пере­зирнулися.

— Цікаво, чи це пан Едгар його цього всього на­вчив? — висловив припущення тато.

Я й собі гукнув: «Місце!» Белло підбіг до мене, став передніми лапами мені на груди і почав облизувати моє обличчя.

Я засміявся і сказав:

— Белло, так не можна! «Місце»! Поглянь: ти маєш зробити так!

Я ще раз вигукнув «Місце!» і ліг на підлогу. Белло здивовано глипнув на мене, а тоді й собі ліг поряд.

— Ну, це він швидко збагнув, — зауважив тато. — Здається, він дуже мудрий пес. Але ми все одно придбаємо книжку про собак. Нам тре­ба навчитися їх дресирувати. Не буду ж я щоразу лягати біля нього на землю, коли йому треба буде виконати команду «Місце!».

Увесь вечір Белло не виходив з дитячої кімна­ти. Він все обнюхав, спробував розкуси­ти детальку від конструктора «Лєго», яку знайшов під шафою, і, звичайно ж, йому закортіло застриб­нути до мене на ліжко. Але я не дозволив, крик­нув: «Сидіти!» — і він чемно сів поряд із ліжком на килимок.

Так у сім»ї Зікерів з»явився пес. Але пригоди тільки починаються. Можу вам по-секрету сказати, що розумний пес Белло вип‘є трішки чарівної рідини. А що з ним станеться після цього – читайте у книзі, яку написав німецький письменник Пауль Маар. Казка називається „Пан Белло і блакитне диво”. Книга побачила світ у видавництві „Теза”.

Сподіваюся, що вам сподобається ця книга!