ЛАСТІВКИ
Пригріва весняне сонце. В рівчаках біжать струмки.
Метушаться за віконцем клопітливі ластівки.
Вже останній сніг розтанув. Тепло. Весело. Весна!..
Яся встане вранці-рано та відразу — до вікна:
— Чом це, мамо, пташенята до вікна летять щомить?
Це вони до мене в хату, мабуть, хочуть залетіть?
Відчини віконце, мамо, хай вони сюди летять!
Я дивитимусь, руками я не буду їх займать!
Підлетіли. Відлетіли. Тільки крильця — блим та блим!
— Це вони будують вміло для своїм маляток дім.
Все працюють безупинно, не марнують, бачиш, час.
Грудочки м’якої глини в дзьобах носять раз у раз.
Скоро буде тут гніздечко, добре зліплене з землі.
В нім лежатимуть яєчка у м’якесенькім кублі.
Потім будуть пташенята, ненажери — просто страх!
Цілий день їм батько й мати все носитимуть комах.
Підростуть в маляток крила, мати їх навчить літать, —
так, як мама Ясю вчила в книжці літери читать.
А тоді настане осінь. Стане зразу холодніш.
Вранці ляжуть білі роси на травичку, на спориш…
— Взимку ж, мамо, пташенятам буде холодно в гнізді!
Правда, ти до мене в хату всіх їх пустиш отоді?
— В теплий край тоді, далеко полетять усі пташки:
журавлі, качки, лелеки і маленькі ластівки.
А як буде знов надворі тепло, весело, весна —
прилетять пташки з-за моря знов до нашого вікна!
1932
І В ЯСОЧКИ Є ГРЯДКА!
Ранком сонце лине просто в хату,
промені лягають на поріг.
Вийшла Яся у садок гуляти,
де ще так недавно танув сніг.
А тепер — росте на гіллі листя,
горобці веселі цвірінчать,
і нової травки гострі списи
з-під трави торішньої стирчать.
Край паркану — що це роблять діти?
Скільки сміху, галасу й турбот!
Підійшла Ясюня подивитись:
— Це ж вони тут скопують город!
Сміх і галас: — В мене будуть дині!
— В мене морква! — В мене буряки!
А в того — гарбуз з смачним насінням,
і в’юнкий горох, і огірки…
А Ясюня ще така маленька,
наймолодша між усіх діток:
чорні очка, личко рожевеньке
і кругленька вся, як огірок.
Тягне Яся і собі лопатку, —
ой, яка ж велика та важка!
— Буде в мене теж маленька грядка,
як у всіх дітей із дитсадка!
І скопала грядку наша Яся,
не відстала від усіх діток.
Їй, щоправда, допоміг Михасик,
та Роман, та Лесь, та Ігорьок…
Ну, мала, яке ж тобі насіння?
А мала й не знає: що саджать?
Посадити б їй солодкі дині,
що під сонцем, як свинки, лежать?
Чи червону моркву? Чи салату?
Чи смачні зелені огірки?
Чи капусту — потім шаткувати?
Чи горошок, щоб зривать стручки?..
Узяла Ясюня по зернятку
й буряків, і моркви, й те, і те…
Ой, і буде ж у Ясюні грядка,
мабуть, краща, ніж у всіх дітей!
Йде робота радісна і спора,
веселіша за найкращу гру.
А весняне сонце лізе вгору,
і пече, й цілує дітвору.
1932
ЯСОЧКА НА РІЧЦІ
Блись та блись на сонці наша річка,
повилась крізь луки запашні.
А яка ж тепленька в ній водичка!
І пісок м’якесенький на дні.
Поспішає радісно малеча,
цвірінчить на березі щодня.
Вітерець цілує щічки й плечі
і біжить по хвилях навмання.
Поскидали трусики і плаття,
пострибали в воду малюки.
Ой, і любо ж, весело плескатись
у струмочках тихої річки!
Тут і наша Ясочка голенька.
А навколо — рибок табунці!
Хоче рибку захопити в жменьку,
та ніяк не вдержить у руці…
Всі забули про Юрка малого —
він сидить один на бережку.
Бачить — що це дивиться на нього
крізь рясну зелену осоку?..
Та страшне, зелене… й просто суне…
Та от-от на хлопчика плигне!
Як гукне Юрасик до Ясюні:
— Ясю, Ясю! Глянь, яке страшне!
А Ясюня звіра не злякалась,
замахнулась: — Геть, зелений звір!
Подивилась жаба. Здивувалась.
Та й плигнула в воду під кушир.
***
Якби ви прийшли сюди, до Ясі,
в наш зелений сонячний садок, —
ціла зграйка зразу б тут зійшлася
сміхотливих радісних діток.
І, напевне, ви почули б миттю
про Ясюню, жваву та метку,
як вона прогнала те страхіття,
що дітей ляка на бережку.
1932
ОЛІВЕЦЬ-МАЛЮВЕЦЬ
Взяла Яся олівець, олівець-малювець.
Сіла Яся біля столу, розгорнула папірець:
— Треба тут намалювати отаку здорову хату!
Вікна. Дах. Димар на нім. З димаря — великий дим!
Ось травичка. Ось доріжка. Ось дитинка. Ручки. Ніжки.
Ротик. Носик. Голова. І волосся — як трава!
Ось на небі сяє сонце. Довгі промені ясні…
А в сторонці під віконцем квітнуть квіти запашні.
У дитинки є спідничка, а на ніжках черевички.
Ще їй кошика зроби — піде ляля по гриби.
Ліс такий густий, кошлатий, і дерев у нім багато:
все ялинки та дубки. Як щітки, стирчать гілки.
А під кожним під дубочком два грибочки, три грибочки,
ось чотири, ось і п’ять… вже нема не малювать!
Враз на сонце, як примара, налетіла чорна хмара,
чорна-чорна, наче дим… Ось і блискавка! І грім!
І полився з хмари дощик на грибочки, на дубочки,
на ялинку, на хатинку, на малесеньку дитинку,
на волоссячко, на кошик, ллється дощик, дощик, дощик,
ллється швидко, швидко швидко! І нічого вже не видно!
— Що ж ти, Ясю, наробила? Зачорнила весь папір.
І протерла, і подерла, і пробила аж до дір!..
Яся каже: — Ай-ай-я! Яся каже: — Це не я!
Це такий вже олівець, олівець-малювець!
1932